Українська земля всіяна кулями та осколками мін — сапер Нацгвардії зі Львівщини

Сапер Національної гвардії України Василь Тарасюк 25 років прожив у Росії. Каже, що виїхав ще юнаком на заробітки. Але незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну повернувся додому. А 24 лютого 2022 року вже був у військкоматі на Львівщині.

В інтерв’ю Суспільному Василь Тарасюк розповів про розмінування України та 25 років життя в Росії.

Сапер з власної волі

Василь Тарасюк розповідає, що 24 лютого 2022 року прокинувся від дзвінка товариша, який повідомив, що розпочалося повномасштабне вторгнення. У військкоматі здивувалися, коли побачили новобранця: його особову справу давно поклали на полицю в архіві.

“Військком почав мене перевіряти: питав як звати маму, хто моя дружина та інші дані”, — говорить він.

Дали один день, аби попрощатися з родиною. А далі – служба. До повномасштабного вторгнення чоловік займався меморіально-пошуковою роботою: шукав полеглих у Другій світовій війні, то ж мав досвід роботи з металошукачами та вмів розрізняти вибухові пристрої, а також знешкоджувати їх.

“Я підійшов до свого командира і попросився в саперну роту”, — каже нацгвардієць.

Його скерували на тримісячні курси саперів. Вчився за канадською системою. Василь Тарасюк каже, що цього терміну замало, аби навчитися всього. Доучуватися доводилося вже у зоні бойових дій. Розміновував Новосілки, Карлівку, Мар’їнку.

Сапер працює рачки

У червні минулого року Василь Тарасюк виїхав у деокупований Курахівський район для розмінування територій.

Згадуючи про свій перший вихід на розмінування, каже, що проводив його навкарачки. Зрештою, як і всі інші: чи не всі розмінування доводилося робити під постійними обстрілами.

“На рівні ноги я не стану, бо весь час стріляють. Повзти я теж не можу, бо на мені й важкий бронежилет, і автомат, і спорядження для розмінування. Тому – рачки. Щось летить та вибухає – падаєш на землю. Чагарники високі та запах мертвих тіл”, — так описує сапер умови своєї роботи.

Того дня саперам дали завдання прочистити шлях від точки А до точки Б. Нацгвардійці зорієнтувалися за компасом, перевірили шлях – треба було пройти 142 метри по мінному полю. Перехрестилися і поповзли працювати: перший, Василь, перевіряє та розміновує, помічник балончиком відмічає розмінований шлях, третій з автоматом у групі прикриває їх.

“Раз – вибух! Прильот. Падаємо в землю. Бахнуло десь неподалік. Знову стаєш рачки й продовжуєш перевіряти стежку. Земля всіяна гільзами та осколками. Треба бути уважними, аби не пропустити розтяжку чи протипіхотну фугасну міну. Десять потів з тебе тече. Я думав в цей момент: якщо влупить – то щоби зразу і щоб не мучився. Найбільше я боюся залишитися на куксах. А далі всю увагу забирає робота”, — говорить Василь Тарасюк.

І додає, що після такого навантаження, фітнесу вже не треба: жодного бажання підтягуватися на турніках чи підіймати гирі не виникає.

Василь Тарасюк на Львівщині. Фото з архіву Василя Тарасюка

У подарунок – пляшка газованого напою

Свій 48 день народження нацгвардієць зустрів у зоні бойових дій серед побратимів. Каже, що у вільний від розмінування час він виконував інші завдання. Якраз того дня копав бліндаж.

“Командир прийшов, привітав, подарував мені пляшку “пепсі”. І я продовжив копати далі. Бойове завдання треба виконувати. А обстріли там постійні. Тільки коли чуєш виходи, то присів чи притулився до стіни окопу. А потім – знову працюєш”, — розповідає боєць.

Так само, після повернення з розмінування, Василь Тарасюк міг заступити на чергування, якщо надходила його черга. Допомагала пильнувати територію собачка, на ім’я Гільза. Працювала на совість – кращої сигналізації й не треба.

Гільза познайомилася і запам’ятала усіх, хто жив там. І якщо повз зону її відповідальності проходив чужий, відразу сповіщала про це голосним гавкотом.

“Їла вона те, що й ми. Навіть від сухпайків не відмовлялася. Був один випадок, коли вона раптом зірвалася на лапки й полетіла до льоху. Я спочатку не зрозумів її поведінки. А коли почув вихід, то зрозумів, що й мені треба тікати. Лупнуло тоді дуже близько”, — згадує нацгвардієць.

Василь Тарасюк каже, що перебуваючи під постійними обстрілами, йому нічого не снилося. А ось вдома увесь час сниться війна.

“Сняться обстріли та лунає сильний вибух коло мене. Від нього я й прокидаюся. Сниться, що я ховаюся від цих обстрілів і не встигаю, прокидаюся”, — каже він.

Василь Тарасюк на фронті. Фото з архіву Василя Тарасюка

Росіяни ніколи не заспокояться

Василь Тарасюк 25 років прожив у Росії, працював будівельником. Каже, що навіть смерть Путіна не змусить росіян припинити цю війну.

“Росіяни вважають, що Україна, як і Мордовія, як і Чувашія чи інші, — це їхня територія. І тільки на Заході України мешкає меншість, яка бажає всім біди. Якщо Путін вмре, то війна може припинитися, але ненадовго, поки росіяни знов не підготуються до нового нападу”, — говорить військовослужбовець.

За його словами, вже за кілька років до повномасштабного вторгнення було зрозумілим, що це станеться. Настрої в Росії були дуже агресивними щодо українців. Інформація у російських ЗМІ вказувала, що розпочнеться активна фаза.

“Війна припиниться тоді, коли росіяни зміняться. Коли вони будуть цікавитися не проблемами світу, а своїми проблемами”, — зазначає Василь Тарасюк.