“Кожен на своєму місці”. Історії евакуацій від львівських медиків екстреної служби

Евакуацію українців, які зазнали травм на Сході та Півдні України через обстріли, медики Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф почали з перших днів повномасштабної війни. Відтоді мало не щодня каретами швидких вони перевозять травмованих із залізничного вокзалу до львівських лікарень і щотижня евакуюють по кілька сотень українців для подальшого лікування за кордон.

Суспільне поспілкувалося із львівськими медиками, які евакуйовують важкопоранених українців, травмованих через війну, за кордон та розпитало – що в їхній роботі найважче, від чого довелося відмовитися і які вчинки можуть наблизити нас до перемоги.

“Війні немає чого дякувати, але якби не вона, лікарям довелося ще з 5 років всьому вчитися”

На руці робочого костюма шеврон аеромеду, а на жилетці – знак спільного українсько-норвезького порятункового проєкту. Старший лікар бригади аеромедичної евакуації підстанції №1 екстреної медичної допомоги, в. о. завідувача підстанції №1 Володимир Ананєвич з кінця лютого працює майже без вихідних. Каже, головне – врятувати від наслідків війни якомога більше людей. А сили, які витратили, зустрічі, які не відбулись, вихідні, які не брали, можна буде надолужити після війни.

Володимир Ананєвич на швидкій медичній допомозі працює більше семи років. У львівській медицині невідкладних станів – майже три. До цього працював у Київському центрі екстреної медичної допомоги, був лікарем виїзної бригади, завідувачем підстанції у Боярці, що на Київщині.

Від початку запровадження на Львівщині аеромедичної евакуації працював там. Згодом, коли небо “закрили”, почав працювати на виїзній бригаді та проводити евакуації реанімаційним автобусом. Мріє про спокійне і чисте небо для відновлення евакуаційних місій гвинтокрилом. За його словами, за аеромедициною – майбутнє.

Як і більшість інших медиків “екстренки”, із перших днів повномасштабної війни Володимир долучився до евакуаційного перевезення травмованих. Ще в лютому були організовані евакуаційні поїзди, хтось добирався автотранспортом, задіювали всі можливі на той момент методи і шляхи транспортування пацієнтів з прифронтових лікувальних закладів. Тих, хто постраждав від війни, треба було швидко перевести з одного місця в інше. Так, на Львівщину загалом вдалося транспортувати близько 3 тисяч пацієнтів. У більшості – мінно-вибухові чи осколкові поранення, ампутації, спінальні травми.

“Для людей, які постраждали внаслідок російської агресії, Львів став основним медичним хабом, де здійснюється вторинна госпіталізація після лікування, огляд та відбір пацієнтів, які згодом продовжать лікування за кордоном. Усіх їх перевозять медики Львівського центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф”, – каже лікар.

Володимир Ананєвич брав участь майже у всіх місіях евакуаційним автобусом. Фото: Володимир Ананєвич

За словами Володимира Ананєвича, який брав участь майже у всіх місіях евакуаційним автобусом, найновітніші досягнення в медицині, які стосуються перевезення і транспортування важких пацієнтів, є у цьому автобусі. Він здатний перевозити п’ять лежачих пацієнтів і до восьми тих, хто може сидіти. Автобус у дорозі, на відміну від автомобіля карети швидкої допомоги, відрізняється плавнішим ходом і простором, бо є місце для медичних маніпуляцій.

“На аеромедицині ми працювали із гострими станами, автобусом транспортуємо пацієнтів вже після їх стабілізації, тобто людей прооперували, підлікували і їх треба перевезти для подальшого надання допомоги. У дорозі доводиться контролювати зміни стану пацієнтів”, – веде далі він.

Такий 13-метровий автобус є новинкою не лише для України, а й для закордонних країн. Його спроєктували норвежці виключно під кризу в Україні. Загалом таких евакуаційних автобусів в Україні має бути ще чотири.

Про своїх пацієнтів Володимир Ананєвич розповідає не надто охоче. Каже, що поширювати інформацію не може – особливо хто вони, звідки та які їхні історії. Водночас наголошує – більшість з них сумні і трагічні.

“Кожна порятункова операція по-своєму унікальна – різна за важкістю, життєвими історіями. Люди, які пережили страшні події, тепер самі їдуть за кордон, покидають Батьківщину, переживають і стресують, тож наша роль, як медиків, не просто надати медичну допомогу, а й вислухати, підтримати пацієнтів словом”, – каже лікар.

Найважчі пацієнти, за його словами, ті, які зазнали травми хребта. “На ампутовану кінцівку можуть поставити протез, а “спінальник” (пацієнт із травмою хребта, – ред.) може й не ходити. Часто постраждалі це знають і усвідомлюють…”, – зазначає Володимир Ананєвич і додає, що частка транспортованих військових становить у межах 60%.

Також в евакуаційній місії автобусом за кордон доводилося перевозити пацієнтів на постійній інфузійній терапії. Часте введення ліків на великій відстані вимагають спеціальних знань, умінь, адже ще на етапі відправлення потрібно точно розрахувати, скільки взяти у тривалу дорогу необхідних препаратів.

“Коли думаєш, що цього ніколи не станеться, то воно обов’язково станеться. Саме такі навички нам намагалися виробити норвезькі колеги, які вчили надавати допомогу на евакуаційному автобусі. Завдяки їхньому досвіду з транспортування пацієнтів ми наблизилися до сучасних стандартів надання медичної допомоги. Війні немає чого дякувати, але якби не вона, нам, лікарям “екстренки”, довелося б ще з років п’ять вчитися усьому і налагоджувати потрібні контакти. Не забуваймо, що кожна війна – це двигун прогресу”, – каже лікар.

Дітей на автобусі не возили, хоча він обладнаний так, що допомогу можуть надавати дітям, у тому числі немовлятам.

Коли запланована порятункова операція, то робочий день у Володимира Ананєвича починається о 5 ранку, якщо ні – на годину-півтора пізніше. Утома присутня, але задоволення, адреналін та азарт від роботи допомагає все здолати. Також є емоційна підтримка рідних, друзів, колег і усвідомлення того, що робиш важливу роботу – рятуєш чиєсь життя.

“Якщо кожен буде на своєму місці щось робити, то перемога настане швидше”, – додає медик.

Лікар каже, що на час війни йому, як і більшості українцям, довелося відмовитися від тривалішого проведення часу з сім’єю, відпочинку, відпусток, подорожей. Це все відійшло на другий план, але перше, що зробить медик після перемоги, то це поїде в гори.

“Найважчі евакуйовані пацієнти – ті, які у свідомості”

Дитячому анестезіологу, лікарю медицини невідкладних станів Тетяні Мальчин, яка мешкає у Новояворівську, що неподалік Львова, 29 років. Молодий медик працювала в Яворівській центральній районній лікарні, а з 5 лютого почала працювати ще й у пункті екстреної медичної допомоги “Новояворівськ” Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Коли почалося повномасштабне вторгнення знала, що буде допомагати тим, хто цього потребує. Думок про те, аби втекти від війни, виїхати за кордон із двома маленькими доньками – 2 та 6 років – не було.

“Відразу уявила, що цивільні і військові помирають там за нас, тож і я мушу щось робити. Спочатку відчувала себе не до кінця реалізованою в допомозі своєї країни. На душі був неспокій, тож вирішила робити щоденно те, що добре вмію і можу – рятувати життя”, – каже Тетяна Мальчин на початку розмови.

На фото Тетяна Мальчин (по центру) разом із колегами. Фото: Тетяна Мальчин

Жінка-медик розповідає, що погляди на війну та події у неї змінилися після ракетного удару по Міжнародному центру миротворчості та безпеки, що розташований на Яворівщині. Росія вранці, 13 березня, завдала ракетного удару по Львівській області. Їхньою ціллю був Яворівський полігон. Тоді Тетяні довелося евакуйовувати і вивозити багатьох поранених. Каже, що вже вдома після побаченого захлинали сильні емоції, але робота в анестезіології навчила її з усім справлятися.

“Зрозуміла, що ми, медики, дуже потрібні тут. Кожен має бути на своєму місці”, – додає вона.

Від початку війни лікарка у складі своєї бригади здійснювала евакуацію потерпілих “швидкими”, далі їй запропонували долучитися до евакуацій автобусом. Погодилась не вагаючись. Триденні навчання у Польщі навчили “реанімації на колесах”.

“Тренінг був дуже потужний і дієвий. Ми багато чого навчилися, але й самі показали норвежцям і полякам свої висококласні знання. Всі були вражені і задоволені нашими навичками, інколи навіть здавалося, що вони не очікували цього від нас. І це було приємно і ще раз доводить, що знаннями ми не відрізняємося від закордонних спеціалістів. Можливо у нас “кульгає” організація, є залишки “радянщини”, яку ми вже викорінюємо. Точно можу сказати одне – нарешті в українців домінує не “якось буде”, а “хто, як не я”. Нам треба пережити війну і Україна з такими спеціалістами, які вже зараз є, стане надзвичайно успішною”, – переконана співрозмовниця.

Транспортуючи постраждалих від війни за кордон, лікарі медицини невідкладних станів наперед знають хто ці люди, які травми і який в них діагноз. Тим не менше, емоційне та моральне переживання присутнє. Готуються до таких поїздок медики з самого ранку – близько п’ятої-шостої години. Тетяна Мальчин ще раніше, адже потрібно приїхати з Новояворівська до Львова, далі добратися до лікарні, де чекають пацієнти, згодом – транспортувати їх на борт “швидкої” або автобуса і вирушити в дорогу.

Тетяна Мальчин брала участь в місіях евакуаційним автобусом. Фото: Тетяна Мальчин

Першими пацієнтами, яких супроводжувала за кордон лікарка, були жінки з Маріуполя – важкопоранена мама та її 35-річна донька. Вони переховувалися у місцевому драмтеатрі, коли на них скинули бомби.

Тетяна Мальчин розповідає, що у дорозі 35-річна жінка розповідала страшні події того дня. Вона, її чоловік та мати були у драмтеатрі. Мама – в одному приміщенні, вони з чоловіком та ще близько 50-ти людей – в другому. Через сильний вибух від авіабомби завалилася стеля. Вижила лише жінка, всі решта – померли на її очах, у тому числі чоловік. Маму витягли, але із численними травмами та забоями – переломами щелепи, стегна, руки. Донька, на диво, вийшла звідти неушкоджена. Щоб вибратися з Маріуполя, їм довелося домовлятися з росіянами, згодом українці допомогли переправитись до львівської лікарні.

“У дорозі жінка нам розповідала, що дуже здивована щирістю галичан та їх добротою. Це стосувалося і допомоги лікарів, і небайдужих львів’ян. Наприклад, жінка була вражена, що на Великдень у львівській лікарні кожному пацієнту дружина одного з лікарів приготувала кошик із великодніми стравами. Але жінка також наголосила – якби ці страшні воєнні події сталися у нас, такої допомоги, як надали ми тут, у них би не отримали… І так щиро вони б нас не прийняли… Від таких розмов сльози наверталися в усіх членів евакуаційної команди”, – розповідає лікарка.

У скількох евакуаційних поїздках Тетяна Мальчин брала участь вже й не пам’ятає. Каже, що від початку повномасштабної війни, їх було достатньо, всіх не перелічити.

“Завжди намагаємося довезти пацієнтів у кращому стані, ніж тоді, коли взяли. Йдеться і про здоров’я, і емоційний стан. Люди приїхали з пекла, пережили страшні події, потім операції, евакуації. У кожного присутнє хвилювання, нерви, невідомість, тож доводиться не лише знеболювати, а й допомагати добрим словом. Коли наприкінці поїздки бачиш, що людині стало краще, розумієш, що недарма тут працюєш”, – зізнається лікарка.

На транспортування за кордон везуть здебільшого стабільно важких пацієнтів, які можуть перенести переїзд та переліт. Серед них можуть бути на апаратах ШВЛ, заінтубовані. Лікарям, які супроводжують, потрібно слідкувати за параметрами на моніторі, коригувати стабільність стану, вводити необхідні ліки. Набагато важче з тими, хто у свідомості.

“У людей, яких перевозимо, можуть бути ампутовані кінцівки, проблеми з хребтом, накладені шини чи апарат Ілізарова. Людина емоційно виснажена і переживає за те, що з нею буде далі. Тому з такими найважче”, – додає Тетяна Мальчин.

Загалом, сім місяців повномасштабної війни змінили бачення на світ і цінність життя лікарки. Вона каже, що зрозуміла чіткіше – треба більше цінувати життя та дорожити сімейними цінностями та моментами.

“До багатьох речей ми ставилися повсякденно, але війна нам показала, що треба цінувати кожну хвилину життя, бо воно може обірватися у будь-який момент. Зараз я проводжу менше часу з чоловіком, дітьми, але плачу податки, допомагаю людям, рятую їхні життя”, – додає співрозмовниця.

Лише наприкінці розмови лікарка зізналася, що зараз у відпустці. Тим не менше, за кілька днів вже скучила за роботою, і якби їй сьогодні подзвонили і сказали “треба їхати евакуйовувати пацієнтів”, точно б не відмовилася.

Читайте також

Евакуація поранених українців. Інтерв’ю з керівником Львівського центру екстреної медицини

“Палата на колесах”: реанімаційний автобус здійснив перший рейс з евакуації поранених