Не знали – випустять чи розстріляють: історія родини прикордонників, які зустріли війну в Маріуполі

Яна та Богдан – родина прикордонників. На момент повномасштабного вторгнення вони служили в Маріуполі. Жінці з дитиною вдалося виїхати, а чоловік залишився захищати Маріуполь. Згодом він потрапив на Азовсталь, звідти – у полон, в якому пробув два роки.

Журналістка Фактів ICTV Ірина Цимбал поспілкувалася з Яною та Богданом, щоб поділитися їхньою історією.

Початок повномасштабного вторгнення у Маріуполі

Прикордонника Богдана повернули додому 25 червня 2024 року. Він знову повернувся на службу.

– Моя історія розпочалася в далекому 2011 році, коли я тільки пішов на службу. Я служив у загоні морської охорони. Війна мене застала, коли я вже був у Маріуполі. Ми були на виконанні службових завдань. І тут нам сказали, що почалось вторгнення, – розповів військовослужбовець.

За його словами, українські захисники почали тримати оборону Маріуполя, взяли зброю до рук, розосередилися по всьому місту, займали вогневі позиції та вели бої, поки не зайшли на Азовсталь.

– І звідти потрапили в полон за наказом. На той час, коли я потрапив на сам завод, ситуація була досить сумна. Не було боєприпасів, харчування, банальної санітарії. І постійні бойові чергування. Тобто навіть поспати не було коли, – розповів він.

За словами Богдана, він пробув в Оленівці близько 15 днів. Пізніше його перевезли у Свердловську колонію.

– Там вже були умови трошки кращі. Ми не на полах спали, а на залізничних ліжках. Санітарія була на дуже низькому рівні, харчування також, одними кашами загодовували. Хліб незрозуміло з чого був зроблений. На 20 кг, напевно, схуд за весь час.

Як прикордонниця виїжджала з окупації з сином

У Маріуполі Яна перебувала разом з сином, якого вирішила вивозити з міста, коли постало питання про реальну загрозу російської окупації.

– Ми переїхали в Маріуполь по службі, перевівся чоловік, я – за ним. Спочатку все було добре, а потім нас застала повномасштабна війна. Чесно скажу, дуже страшно було. Я дуже переживала за чоловіка. Ми були на зідзвоні перші години. Він обіцяв кожні дві години мені дзвонити, щоб я знала, що він живий, що все нормально.

Дуже тяжко було, коли зв’язок пропав. Не було зв’язку, ми не розуміли, що відбувається, постійні обстріли, прильоти. Я була з маленькою дитиною. Ми вибиралися зеленим коридором. Нас вивезла сусідка. Був обстріл сильний, пожежа. І ми вискочили, – згадує прикордонниця.

Вона розповіла, як добиралася з сином через окуповану територію. Зізнається, що єдиним бажанням було, щоб вижив син.

– Важко добиралися через окуповану територію. Ми не знали, чи нас випустять, чи нас розстріляють. Я пам’ятаю, як ми дитину садили посередині та закривали, якщо раптом нас не пропустять, а відкриють вогонь по машині, то щоб хоча б він вижив. На той момент такого страху не було.

Ці події настільки емоційно виснажили, що вже на той момент не залишилося емоцій. Ми просто собі їхали та думали, от що буде, те буде. Просто вірили: якщо доля, то ми виживемо. Якщо ні, то вже… Єдине, що я на той момент хотіла, щоб вижив син. Йому було тоді 12 років. Але вже розумів, що відбувається, – поділилася Яна.

Військовослужбовиця вирішила виїжджати з Маріуполя 20 березня 2022 року. Тоді ще тримався Приморський район, проте загроза окупації змусила Яну вивозити сина.

– Так, чоловік залишився. Це було 20 березня. Приморський район останній тримався. Коли ми вже розуміли, що окупанти ось-ось вони будуть тут, я розуміла, що треба їхати, тому що я сумніваюся, що ми пройшли б фільтрацію. Я зняла форму, виїжджала як цивільна. Нічого не свідчило про те, що я військова, і ми так проскакували, – розповіла вона.

Оборона Маріуполя і довгі два роки полону

Яна розповіла, що Богдан не намагався виїжджати з Маріуполя. Він залишився на Азовсталі, звідки вийшов за наказом у російський полон. Там військовослужбовець провів два довгих роки.

– Він не намагався виїхати. Ми з ним вийшли на зв’язок, коли я вже виїхала, була на підконтрольній території Україні. Він виходив, там були точки, де, можливо, ловив зв’язок. Казав, що йому легше буде, коли ми вже були в безпеці. Що не спитаєш, в нього все добре. Все нормально, ми тут працюємо. Не переживай, скоро це все закінчиться.

Я розуміла, що він обманює. Але щось вижати з нього було тяжко. Я не знала, чи він пережив цей день, чи ні. Потім був найважчий період, коли вони вже були на заводі. Він вже на зв’язок не виходив, а окупанти показували відео, як вони їх там бомблять. Це був страшний період. Я не знаю, як я його пережила, – розповіла вона.

Проте у травні Яна дочекалася дзвінка, але українські воїни виходили з Азовсталі прямо у російський полон.

– Яке було щастя, коли він мені подзвонив. Це вже був травень. Той день, коли вони виходили, як це тоді називали, евакуація, коли вони виходили та попадали в коло. Він мені подзвонив, і мені так було добре. Я зрозуміла, що він живий. І як завжди в нього: все буде нормально, скоро буду вдома. Тільки ми не знали, що це скоро буде через два роки, – зазначила вона.

Далі Яна чекала на Богдана та трималася. Вона згуртувалася разом з іншими дружинами та дівчатами саме українських прикордонників.

– Ми створили організацію Жінки зі сталі, потім – організацію Кордон, де були жінки саме прикордонників. Дівчата організовували мітинги, підтримували плакати на бордах, нагадували суспільству, що оборонці ще там, щось треба робити. Далі була моя боротьба вже за нього.

За ці два роки він жодного разу не зателефонував. Головне, що він живий. Хвилювалася, щоб його не били, не катували. Але вірила, що рано чи пізно він повернеться. Просто боролася по-своєму. Листи писали, зверталися в організації та державні установи, – поділилася вона.

Сам Богдан поділився, що у російському полоні його катували.

– Так, бували такі моменти, особливо по прийомці. Пробігає через коридору, гупцюють, потім – струмом на допитах, – сказав український військовослужбовець.

Радість та перші слова за два роки: повернення чоловіка з полону

Після довгих двох років очікування Яна отримала дзвінок. Їй сказали, що Богдана обміняли та скоро він повернеться додому.

– Я так зраділа. Я так чекала до трьох годин ночі його дзвінка, бо його вже обміняли, але він ще не міг вийти на зв’язок. Сон як рукою звернуло. Я вже чекала, коли та куди їхати, де його зустрічати. І пам’ятаю нашу зустріч. Такий худющий, – згадала прикордонниця.

Яна пригадала, що почула перші слова від Богдана після повернення з полону, і більше не змогла нічого сказати.

– Він сказав: заспокойся, бо я розревілася знову, вчепилася в нього і все. Просто він казав: все добре, я вже тут. А я нічого не могла сказати, – поділилася вона.

Що казала сину та в чому шукала розраду

Яна говорила сину, що вони чекають на тата, який повернеться з російської неволі. Вона готувалася до його повернення. В один з ящиків родина складала подарунки на всі свята, які пропустив Богдан за два роки.

– Син у мене чималий, вже розуміє. Я говорила, як є, що в полоні, тато живий, чекаємо, що він рано чи пізно повернеться. Ми готувалися до його повернення. У мене був такий ящик, і я туди йому подарунки скидала. На День народження – туди, Новий рік – туди, наша річниця – туди. Коли повернувся з полону, то я йому цей ящик вручила. Він такий великий, і він уже звідти дістає: це на День Валентина, а оце – на День народження. Там накопичилося за два роки, – зазначила вона.

Яна зізнається, що завела собаку – пекінеса Лолу, в якій шукала розраду. За два роки від Богдана не було жодної звістки з полону.

– Звістки від нього не було. Всі два роки він не телефонував. Розрада була в собаці, займалася йогою. Це допомагало триматися. Вірила, що все закінчиться, і він повернеться. На тренування разом ходимо. Мріємо переїхати у власний будинок. Мріємо, коли вже ця війна закінчиться і ми будемо спокої. Я думаю, що будь-які війни закінчуються, і ця закінчиться. Головне просто пережити це. Я вірю в нашу перемогу, – наголосила військовослужбовиця.

Яна написала Богдану 25 листів: отримав лише один

Богдан розповів, що він мав можливість один раз зконтактувати з родиною, проте він не захотів писати чи телефонувати, щоб його родина залишалася в безпеці.

– Здається один раз пропонували, але я з погляду безпеки відмовився щось писати. Янин лист мені все-таки дійшов через Червоний Хрест. Один з 25. Вона писала кожен місяць. Не те щоб зрадів, більше заспокоївся, що мене люблять, чекають, все добре. Сім’я в безпеці. Це те, що мене на той момент більше цього цікавило. Мені його дали почитати, і одразу забрали, – пригадав він.

Журналістка запитала в українського військового про те, як він дізнався про те, що його незабаром обміняють.

– Вірив. Сказали в останній момент. Ми сиділи, займалися своїми справами, тут приходять, називають список людей, бігом речі та води собою взяти. Взяли пляшку води та побігли нас обшукали, щоб ми якісь записки не передали, номера телефонів і такого плану. Документи повернули, обручку – ні. Я дуже радий був. Телефон мені не одразу дали. Подзвонив батькам, потім дружині подзвонив, – сказав Богдан.

Військовослужбовець зазначив, що мав багато часу на роздуми в полоні.

– Було багато часу подумати. Зрозумів, що життя одне. І якщо є якісь бажання, треба їх старатися втілювати в життя. Я хочу собаківництвом зайнятися – дресирувальником. Хочу відкрити свій розплідник, – поділився він.

Український прикордонник пояснив, чому вирішив повернутися на службу. Зізнається, що хоче захищати родину та свій будинок.

– Я вважаю, що все-таки хтось має боронити сім’ю і свій дім. Це ж наша земля, і нікому її віддавати не можна, особливо таким сусідам, як Російська Федерація, – пояснив Богдан.