Зона інтересу: рецензія на фільм Джоната Глейзера та сюжет

В Україні на великі екрани 22 лютого вийде фільм Зона інтересу режисера Джоната Глейзера. Світова прем’єра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі, а пізніше вона отримала п’ять номінацій на Оскар від Американської кіноакадемії, зокрема за найкращий фільм та режисуру.

Фільм заснований на однойменному романі англійського письменника Мартіна Еміса, який за збігом обставин помер 19 травня 2023 року – у день прем’єри стрічки в Каннах.

Зона інтересу – фільм непересічний, не повсякденний, і можна сказати, що не для всіх, але ми спробуємо пояснити, чому його варто подивитися. Це фільм про Голокост, який не показує геноцид. Стрічка демонструє, чому ігнорування зла таке саме шкідливе та небезпечне, як і його втілення.

Сюжет фільму Зона інтересу

Робота Глейзера розповідає про родину Рудольфа Гесса, реального коменданта концтабору в окупованій нацистами Польщі, де було вбито понад 1 млн людей, з яких більшість були євреями.

У Рудольфа (Крістіан Фрідель) та його дружини Гедвіг (Сандра Гюллер) п’ятеро дітей. У сонячний вихідний день есесівець возить сім’ю на пікнік за місто. Там вони весело проводять час, їдять, купаються у річці, а потім повертаються в авто й їдуть додому. Їхній дім величезний і на перший погляд ідилічний: із басейном, пишним садом з квітами та прислугою, яка порається по господарству.

Цей образ ідилії обнесений високим парканом та колючим дротом, який лише частково ховає вид на концтабір по сусідству, де лунають постріли, крики та йде дим з печей.

Коли Гесс помічає людські останки у річці, витягає з води дітей та докоряє працівникам табору за недбалість. Згодом він дізнається про підвищення, через що змушений переїхати у містечко біля Берліна. Але оскільки його дружина дуже прив’язана до маєтку, Гесс просить начальство дозволити їй та дітям залишитися. І це прохання задовольняють.

Коштовні речі розстріляних в’язнів, як-от каблучки та шуби, передають потім німцям. А в одній зі сцен дитина Гесса з цікавістю розглядає його колекцію золотих зубів. Це не просто жахає, це огидно з огляду на всю простоту епізоду.

Кадр із фільму Зона інтересу

Режисер обмежує свою оповідь періодом між 1943 і 1944 роками, будуючи історію на дослідженні деталей сімейного життя родини офіцера СС. За жанром це історична драма, але якщо придивитися уважніше – це фільм жахів, який старанно ховає від очей весь той морок, який творився за парканом будинку Гессів.

Рецензія на фільм Зона інтересу

Протягом усього фільму ми спостерігаємо за людьми, які поводяться як автоматизовані монстри, що робить їх ще більш жахливими. Гесси живуть у своїй арійській мильній бульбашці, не помічаючи жахів, що відбуваються за стіною, повністю піддавшись нацистській партійній лінії. Важко не провести  паралелі із росіянами, які живуть у такій самій бульбашці, тільки путінській.

Глядача жодного разу не переносять за паркан у концтабір, а більша частина стрічки відбувається на території маєтку, за винятком кількох сцен, які показують роботу Гесса та його ставлення до неї.

Один із найбільших проявів емоцій відбувається у сцені, коли Гесс каже Гедвіг, що його переводять. Жінку не бентежать мільйони вбитих невинних людей, але вона вкрай обурена та відчуває себе жертвою через те, що членам її сім’ї, можливо, доведеться відмовитися від безтурботного способу життя.

Кадр із фільму Зона інтересу

Чудова гра Фріделя, який втілив зухвалого кар’єриста Рудольфа, та Гюллер у ролі нарцистичної Гедвіг лише підкреслює, що вони були гвинтиками великої нацистської машини зла. А їхній вибір стати такими зробив їх ще більш нелюдяними.

Зона інтересу не намагається пояснити, чому Гесс такий, який він є. Це нагадування, що організатори Голокосту не були психопатами з фільму жахів, вони були чимось значно жахливішим – звичайними людьми.

Щодо справжнього Гесса, то його повісили в Освенцимі у 1947 році за злочини проти людяності. За різними оцінками, він відповідальний за смерть від 2,5 до 3 млн євреїв.

Зона інтересу нагадує кіноспостереження та візуально більше схожа на документальне кіно. Але кожен кадр стрічки приголомшує та змушує замовкати. 105 хвилин пролітають непомітно, що є вражаючим досягненням для фільму, який навмисно тримає певну дистанцію між розповіддю та глядачем.