“Відчуваю відповідальність за свій вибір” – військовий лікар 24 ОМБр Катерина Черниченко

Начальниця медичного пункту механізованого батальйону Катерина Черниченко зустріла повномасштабне вторгнення на сході країни. Бригада, де вона служить, вже 8-ий місяць була на ротації на Луганському напрямку. Про початок війни, евакуацію поранених та підтримку бойового духу Катерина розповіла в інтерв’ю Суспільному.

“Настрій був на завершення ротації”

На момент початку повномасштабного вторгнення я вже служила у 24 ОМБр імені короля Данила. Наша бригада 8 місяць була на ротації на Сході. Ситуація на фронті загострювалась, але все одно ніхто не хотів вірити в те, що можливий початок повномасштабної війни. У всіх вже настрій був на завершення ротації та повернення додому.

Ранок 24 лютого у мене почався з дзвінка тата, який проживає у Чернігівській області. Він повідомив неприємні новини про обстріли. Далі я обдзвонила своїх рідних, розказала їм, як підготувати укриття, що необхідно взяти. І тоді почалося…

“Викручувались, як могли”

Моя робота полягає в організації евакуації поранених, надання їм першої медичної або домедичної допомоги. Усе залежить від ситуації. Організації медичного забезпечення особового складу підрозділу, лікування соматичних хворих. І, звісно ж, безпосередня участь у цих всіх процесах.

На початках із забезпеченням було важко. Поранених було багато. Розхід запасів відбувався дуже швидко. Водночас прибувало поповнення, резервісти, яких також треба на поле бою відправити з турнікетом хоча б. Спочатку було важко, але викручувались, як могли. Дуже велика вдячність волонтерам, які допомагали, як і з самого початку, так і зараз.

Наразі з постачанням набагато легше. Допомога волонтерів не тільки не припинилась, а ще й посилилась. Також постачання саме в бригаді налаштоване добре. Зараз для поранених маємо все необхідне. Особовий склад аптечками укомплектований повністю.

“Жінкам важче бути холоднокровними”

Жінка бачить війну не як стратегію, тактику, техніку, зброю чи цілі. В першу чергу бачить її, як біль, страждання і втрати. Жінки більш емоційні. У нас краще розвинута емпатія . Тому жінкам набагато важче бути холоднокровними, дивлячись на війну. Умови є не важливими, адже це все особливості, до яких пристосовуєшся. Найважче – втрачати знову і знову. Втрачати друзів, хороших знайомих, гарних людей. Найважче переживати такі моменти, коли ти евакуюєш двох братів, один з яких поранений, а інший вже загинув і поруч з ним запакований в пакеті. Найважче, коли надаєш допомогу чоловіку, а він каже, що рівно в цей день місяць назад загинув на війні його син. Якщо до поганих умов або фізичних навантажень можна звикнути, то до такого неможливо зникнути ніколи.

Бойова машини після обстрілу. Фото: Катерина Черниченко

“Стараємось інколи жартувати”

Зі стресом я не борюсь, а мирюсь. В деяких ситуаціях в мене, як і в інших людей, що перебувають тут, страх присутній. Коли страх є, як відповідь на загрозу життю, це добре, що він є, бо це якась адекватна реакція інстинкту самозбереження. Коли ж страх панічний, ну тоді нічого не вийде. Як би це абсурдно не звучало, але стараємось деколи жартувати. Навіть в таких умовах якось знімати напругу гумором, підтримувати один одного. Також поруч зі мною завжди є кохана людина, яка для мене є дуже великою підтримкою і опорою.

Був такий випадок, коли ми потрапили під обстріл градами. Ну і де кого застало, той там і заліг. Я одна лежала в коридорі. Кажуть, що в таких випадках пробігає все життя перед очима. А в мене була інша картинка. Я в голові собі ніби гортала світлини з пораненнями, які бачила, і така думаю: “Так, це не підходить. Гортаємо далі. Ні, тільки не голова, теж не підходить”. Зараз це згадується так трошки смішно, з іронією.

Собака “Аліса” під час евакуації із Попасної заскочила у машину військових, відтоді “служить” разом із ними. Фото: Катерина Черниченко

“Відчуваю відповідальність за свій вибір”

На початках хоча і було важче в багатьох планах, але з іншої сторони й легше, тому що був дуже великий ентузіазм. Зараз відверто сказати він трошки змінився на втому, виснаження, можливо десь розчарування. Тому в цьому плані трошки важче. Але це вибір тільки мій і вибір свідомий. Тому я відчуваю відповідальність за цей вибір, виконувати цю роботу. А по-друге, я адекватно оцінюю і розумію, в яких умовах і під яким ризиком перебувають хлопці на позиціях, і якось жалітися або падати духом взагалі не гарно.

Іноді пригадую, був один поранений тяжкий, з множинними осколковими пораненнями, з масивними дефектами м’яких тканин, відкритим переломом, проникаюче поранення у груди, черевну порожнину, перелом щелепи, говорити він не міг, а я хоч якось мала встановити з ним контакт, чи він у свідомості. Я до нього щось говорю, а він мені тільки палець догори показує, що все гаразд, а там навіть ті пальці переламані, перебиті. Тобто от згадуєш таких людей, наскільки в них сильний дух і розумієш, що собі якось не пасує падати духом.

Коли закінчиться війна, перше, що хочеться зробити — це поїхати додому, до мами в село. Побачитись із рідними та близькими, обійняти і сказати їм особисто, а не в смс-повідомленнях, що я їх дуже люблю.

Читайте також

Одружились у лікарні. Історія 22-річного військового, який втратив руку на війні

“Важко приймати поранених цивільних” – санітар медроти 24 ОМБр Андрій Полухін