Ветеран зі Львова про черги у військкоматах, небо над Лисичанськом та плани на майбутнє

У ніч на 24 лютого 2022 року менеджер культурних проєктів, колишній боєць “Правого сектору” та ветеран 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Юрко Вовкогон завершував роботу над заявками до Українського культурного фонду на розвиток опери “Ukraina – Terra Incognita”, присвяченої Василеві Сліпакові. А за кілька годин він отримав повістку та пішов до військкомату.

В інтерв’ю Суспільному Юрко Вовкогон розповів про поранення під Лисичанськом, реабілітацію та мистецькі проєкти.

Перші дні повномасштабної війни

“Вже з грудня-січня підіймалася тема, що росіяни можуть напасти. Я сильно за новинами не стежив, тому що для мене важливішим було встигнути подати заявки. Я сильно не цікавився. Але у мене вдома все було зібрано: наплічник, шолом, мисливський карабін”, – розповідає Юрко.

А зранку йому зателефонував товариш, який повідомив новину про вторгнення російських військ в Україну. Чоловік зібрав речі дружини та дітей, намалював їм ручкою на тілі, ближче до серця, групу крові та відвіз їх у село. Наступного разу він побачив рідних вже перебуваючи у шпиталі після дуже важкого поранення.

А коли повернувся до Львова, то побачив, що на нього очікує повістка. Тому відразу попрямував до військкомату, де й зустрівся з друзями з батальйону “Донбас”, з якими приятелює ще з 2015 року.

“Ми вирішили триматися разом та проситися до одного підрозділу. Розуміли, що кожна година важлива. А ми, як люди з бойовим досвідом, хотіли якнайшвидше потрапити на війну”, – говорить він.

Ветеран каже, що прагнення боронити Україн його родина прийняла ще у 2014 році. Тому минулого року цю тему навіть не обговорювали.

“Ненормально, коли ховають своїх чоловіків, “відмазують” від мобілізації, переодягають у жіночий одяг. А захищати свою країну – це нормально”, – переконаний він.

У військкоматі йому довелося постояти цілий день в черзі. Каже, що тоді українці показали феномен, коли упрохували військкомів мобілізувати їх та скерувати в зону бойових дій.

“Доходить шоста година. Працівниця військкомату з гарно доглянутими нігтями каже: “Мій робочий день на сьогодні закінчився”. А тут така черга здоровенна і нагадують їй, що йде війна. У відповідь чують: “Ви хочете, щоби я за зарплату у 8 тисяч понаднормово працювала? “. Тепер мені з того смішно. А тоді – нервувало”, – згадує Вовкогон.

Блакитне небо й білі хмари

Влітку минулого року боєць отримав важке поранення. Це сталося під час боїв за Лисичанськ.

“Москалі зайняли Сіверськодонецьк та почали оточувати Лисичанськ. Нас закинули туди утримувати його. У москалів була перевага в артилерії. На один наш удар у відповідь сипалося купа всього. Так вони по цеглині й стирали місто”, – розповідає Юрко.

Згадує, що одного разу під час виконання бойового завдання вони перебували на околицях Лисичанська поблизу склозаводу. Росіяни вистрілили по них великим калібром. Побратимів Юрка викинуло з автомобіля вибуховою хвилею.

“А я відбіг від них трохи. Почув вибух. Розплющую очі: наді мною небо. Нога якось дивно вивернута під прямим кутом, з однієї руки йде фонтан крові. Пробую взяти іншою рукою турнікет, а вона мені переломлюється і маю ще один фонтан крові. Словом, я мав дві артеріальні кровотечі. У руці та нозі перебиті кістки. У іншій руці кістки цілі, але – кровотеча”, – говорить він.

Попри такі важкі ураження, боєць залишився при тямі та почав кликати побратимів. Хоча обстріл ще продовжувався, але до нього підбігли й почали накладати турнікети.

“Добре, що у мене було при собі три турнікети. Бо я ще з 2014 року пам’ятав, що турнікети – важлива справа і вони можуть тобі знадобитися на кожну кінцівку. Я чудом вижив, бо в мене були турнікети і їх мені правильно наклали”, – розповідає Юрко Вовкогон.

Згадує, що дивився тоді у небо, гарне, блакитне з пористими білими хмарами. Та подумав, що мав дуже гарне життя та подякував за це.

“Але воно чомусь не вмиралося”, – каже боєць і сміється.

Тим часом побратими дуже швидко його вивезли у стабілізаційний пункт.

Юрко Вовкогон в лікарні після поранення. Фото з архіву Юрка Вовкогона

Згодом Юрко зустрінеться з цими медиками уже у Львові. Щоправда, він їх не впізнає: це медики підійдуть до нього та почнуть розпитувати, як його родина, дружина, донька та син.

“Я думав, що я все пам’ятав, що зі мною тоді трапилося. А, виявилося, цього не пам’ятав. Тому дуже здивувався, коли вони підійшли до мене і розпитували таке. Виявляється, що коли вони мені надавали допомогу, то я з ними спілкувався і вони мене запам’ятали”, – говорить він.

Каже, що дуже вдячний всім медикам, які рятували його життя: солдатом бути на війні важко, але медикам – ще важче.

“Я не сподівався, що мені врятують ногу та руку. А тепер я маю все. На залізі тримається, але є”, – каже Юрко Вовкогон.

Він пережив операції у шпиталях Краматорська та Львова. Товариш з батальйону “Чернігів”, якому склали ногу у лікарні Риги, посприяв, щоби і йому вдалося там пролікуватися.

“У мене в руці бракувало шість чи сім сантиметрів у руці. То мені витягли з ноги кавалок кістки, м’язи та шкіру. Зараз все нормально — все зрослося”, – говорить він.

Повернення до цивільного життя

Після поранення та тривалого лікування Юрка комісували. Тож він знову взявся за створення культурних проєктів. І з жалем дізнався, що поки він воював, Український культурний фонд відмовив йому у підтримці опери “Ukraina – Terra Incognita”. Пояснили це тим, що неправильно оформлені документи. Хоча документи він та його команда оформляли не вперше.

Точніше, його заявка пройшла усі комісії експертів і перемогла. Але Наглядова рада УКФ зупинила підписання договору. Тому ветеран розглядає міжнародні гранди та фестивалі сучасного оперного мистецтва.

“Також робимо великий проєкт на підтримку волонтерів. Тому що волонтери та військові зараз є найактивнішою частиною суспільства. Військові закінчуються фізично, а волонтери вигорають. Тому треба підтримувати і тих, і тих”, – каже Юрко Вовкогон.

А також працює з данськими партнерами над програмами для ветеранів та ветеранок.