Про хобі за бабусиним рецептом, службу з вчителем в одній роті та мрію відкрити центр: історія су-шефа на псевдо “Кіт”

4 тижні назад

209 2 хвилин читано

Хто його навчив готувати? Чого не вистачає на фронті? Та що робитиме після перемоги? Про це військовий розповів нашим кореспондентам.

«Бувають такі дні, коли по декілька ворожих штурмів одночасно чи хвилями…»

— Як тільки мені виповнилось 18 років, я пішов у військо — уклав контракт. Служив з 2018-го до 2021-го року стрільцем ПЗРК «Ігла-1» у групі ППО, — розповідає «Кіт».

Згадує, що після звільнення працював в Одесі су-шефом в одному із закладів на березі моря:

— Немає страви, яку не можу приготувати. Я дуже люблю готувати. Це була робота і моє хобі одночасно. Навчали цього — моя бабуся Наталя та інтернет. Бабуся залишилась у Кривому Розі, чекає мене, хвилюється. Зараз їй 65 років, але вона молодець, продовжує працювати машиністом помпових установок в кар’єрі.

Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform

…Максим каже, що на фронті нині потрібно ще більше автомобілів, засобів РЕБ та FPV-дронів.

— Дронів не буває багато. Наші FPV скорочують життя та кількість ворога, а наявність РЕБ-ів — навпаки подовжує життя наших воїнів. Зараз основні втрати внаслідок роботи ворожих FPV. Артилерія противника теж дошкуляє, — зауважує воїн.

І додає, що ворог постійно штурмує:

— Бувають такі дні, коли по декілька штурмів одночасно чи хвилями. А ще в них авіація тут працює як по графіку, зранку, в обід і ввечері КАБи залітають. Уявіть, буває до десятка КАБів на день прилітає по позиціях.

В одній роті з вчителем

«Кіт» пригадує, що у батальйоні служив зі своїм вчителем.

— Він викладав у моїй школі трудове виховання. Воював з 2014-го року в АТО, отримав поранення, згодом демобілізувався. Я знаю його все життя — він мій сусід і викладач. З перших днів війни ми опинились в одній роті, служили довгий час разом, він в нас був «замполітом». Потім знову отримав поранення і, на жаль, стан здоров’я не дозволив йому продовжити службу. Повернувся до Кривого Рогу, працює нині в нашій школі, — розповідає військовий.

І зізнається, що учитель був йому, як батько:

— У дитинстві і юності він мені багато допомагав, наставляв. В школі був найкращим вчителем, його всі любили й люблять. Під час уроків розповідав про АТО, вчив накладати турнікети… Коли ми служили разом, він завжди мене підтримував. Наприклад, я йшов на вихід і він спілкувався з моєю бабусею, заспокоював її, підтримував. Коли ж він виходив, то я вже спілкувався із його жінкою. Завжди підтримували один одного.

Максим каже, що в нього є мрія:

— Ще після перемоги хочу свою сім’ю, я ж молодий, тому думаю про це… Хочу подивитись світ, поїхати туди, де немає війни. Все цікаво, бо далі Львова я ще не був. Ще в Україні маю бажання багато чого побачити: Карпати, Вінниччину. І ще є мрія — організувати психологічний центр реабілітації для військовослужбовців: не для власного заробітку, ні, а для допомоги звичайним хлопцям — таким як я.