«На „стабіку“ під Барвінковим коридор був завалений людьми, а підлога була вся в крові»: війна фотокора АрміяInform «Мауглі»

Війна фотокореспондентки АрміяInform Олени на псевдо «Мауглі» триває вже одинадцятий рік. Навесні 2014-го, розуміючи, що окупація Криму неминуча, дівчина поїхала на півострів, щоб попрощатися з улюбленими місцями. А також поглянути в очі колишнім друзям-росіянам…

Олена розповідає, що частина її дитинства минула на Курщині. Маючи непосидючий характер, дівчина дружила з хлопцями та грала в хлопчачі ігри. Коли її товариші підросли, вони одягнули однострій країни-агресорки і пішли війною на Україну…

Жовтий колір весняної квітки став для тих, хто підтримує Україну, знаком єдності та незламності…

— 8 березня 2014-го я вийшла на зупинці поблизу Перевального. Поряд — військове містечко. Стежкою спустилася на полігон, де зустріла українського «строковика». Розговорились. Він сказав, що ті, хто захопив військову базу, примушують їх присягнути росії, — згадує Олена. І додає, що проти українських військових окупанти застосовували своєрідні тортури, цілодобово крутячи в гучномовець російські «патріотичні» пісні на кшталт «Господа офицеры».

Поки земляки розмовляли між собою, їх оточили «ввічливі люди» в російському однострої, поклали долілиць і заламали руки.

Поки перевіряли документи Олени, один з російських вголос заявив, що українців за національністю чи тих, хто має українське громадянство, треба вбивати.

— Вони не приховували, що на окупації Криму не зупиняться. Це був березень 2014 року. Тоді росіяни відверто казали, що підуть далі — «ти з Києва? Ну то побачимося в Києві», я обіцяла, що вони отримають відсіч. Як ви бачите, ми намагаємося дотримуватися обіцянок. І зараз вже відомо, що відбувається з тими, хто не відмовляється від українського громадянства на окупованих територіях, — розповідає дівчина.

Згодом, коли за кілька годин Олену звільнили, вона повернулася до Сімферополя. В око тоді впало, що багато дівчат і жінок несуть жовті тюльпани. Колега-журналіст розповів дівчині, що жовтий колір весняної квітки став для тих, хто підтримує Україну, знаком єдності і незламності…

— Я не знаю, що зараз з тими людьми — чи виїхали вони, чи їх репресували, або вони якось пристосувалися… Але знаю, яка тоді була напружена атмосфера і скільки людей нарочито ходили із цими тюльпанами, тим самим підкреслюючи свою сміливість, — ділиться військовослужбовиця.

Про позивний «Мауглі»

Працюючи в Укрінформі, дівчина перейшла на посаду фотокора, щоб їздити частіше на схід країни, де точилася війна.

— Влітку 2014-го я почала відвідувати українські підрозділи разом з волонтерами. Ми кооперувалися, збирали допомогу. Водночас вчилася певних речей, які стосувалися артрозвідки. А згодом, у 2015-му, коли побратими запропонували залишитися з ними в підрозділі, стала добровольцем, — розповідає Олена.

Саме там дівчина взяла собі позивний «Мауглі». Згадує той випадок зі щирою усмішкою:

— Побратими довго не могли вигадати влучне псевдо для мене. Все вирішив випадок, коли під час мого чергування приїхала перевірка. Над проходом у нашу траншею висіла велика скоба, на якій я іноді розминала плечі. Так ось у той момент я розхитуюся на ній, чую чиїсь кроки й кричу: «Еге-гей!». Я ж думала, що то побратим повертається. А тут заходить якийсь полковник і питає: «Що це у вас за Мауглі?». Відтоді і ношу цей позивний.

«Медицина, як то кажуть, мене наздогнала на війні»

У серпні 2017-го Олена перейшла до добровольчого медично-евакуаційного підрозділу «Ангели Тайри».

— Я свого часу хотіла стати лікарем. В юності навчалася в гуртку МАНу, вже під час війни проходила курси з тактмеду. Плюс мама сильно хворіла, тому медична справа для мене не була чужою. Склалося по-іншому, вступила до КПІ, але медицина, як то кажуть, мене наздогнала на війні.

Спочатку Олена їздила на ротації в район АТО, а згодом ООС — у Приазов’я. Деякі населені пункти, звільнені у 2016 році, юридично лишалися «сірою зоною», через що були проблеми, зокрема з медичною допомогою. Команда «Ангелів Тайри» спільно з підрозділом ДУК ПС створила фельдшерсько-акушерський пункт, де надавали допомогу цивільним.

— У тих селах було багато стареньких, людей із хронічними хворобами, які більшу частину життя важко працювали на заводах і шахтах. А також неблагополучних. От ми і рятували то дітей — соціальних сиріт, то отих бабусь-дідусів, які, бувало, жили на вулиці за 500 м від ворожих позицій. Основну роботу тягнув на собі побратим з Маріуполя Ігор Надолько, комісований після важких контузій. Він, по суті, жив на ФАПі і був швидкою допомогою для кількох селищ.

Широкомасштабне вторгнення

У 2022-му, аналізуючи ситуацію, яка склалася в прикордонні росії поблизу України, Олена та її побратими — розвідники й медики — готувалися до повномасштабної війни: «тривожні» наплічники стояли напоготові, а між людьми була домовленість, як діяти, коли росіяни підуть у наступ. У разі російської атаки на Сході та Півдні збиралися їхати в Маріуполь. У випадку наступу на Київ — залишитися в місті і чинити спротив.

…Наприкінці лютого 2022 року повз будинок «Мауглі» в Бучанському районі Київської області пройшли сотні одиниць російською військової техніки.

— 25 лютого я вийшла з дому зі своєю зброєю, «снарягою» і патронами в кишенях. Ми готувалися до апокаліптичного сценарію, коли росіяни одразу вдарять по інфраструктурі — не буде світла і зв’язку. Але сталось трохи інакше. І в перші дні ми з побратимами вдень і вночі отримували дані щодо просування ворога на Київщині, я наносила на карту точки. Коли вперше під час дводенного «увалу» потрапила на ті місця, побачила характерні сліди, які лишає палаюча техніка.

Олена була присутня і під час проведення контрдиверсійних заходів та затримання російських ДРГ. Згадує, що основна маса диверсантів заїхала напередодні великої війни — жили по хатах та координували всякі провокації зсередини.

— Серед затриманих були і наші співвітчизники — ті, хто передавав координати ворогові та був впевнений, що незабаром очолять якусь місцеву окупаційну адміністрацію. Були й ті, хто продавався за п’ять перерахувань по 300 гривень.

Згодом підрозділ «Мауглі» вирушив на Чернігівщину, де разом з іншими підрозділами Сил оборони під час тритижневої операції звільнили 10 населених пунктів. Дівчина згадує, як її побратими невеликими групами з мінімальним боєкомплектом, часто без засобів захисту, влаштовували засідки на колони російської техніки. Були й ті, хто поліг у тих нерівних боях…

— Був момент, коли ми з напарником, готуючись до чергування, ділили плити з мого броніка на двох: одна — йому, друга — мені. Деякий час у нашому «еваку» каска була лише у водія — бо він мав вивезти всіх. Йому потрібно було залишитись живим. Потім приїхав мій чоловік із вантажем допомоги, і ми змогли укомплектувати медпункт, отримали хороші бронежилети, — розповідає дівчина.

Саме на Чернігівщині Олена вперше побачила нескінченні воєнні злочини росіян проти місцевого населення.

— Після деокупації ми одні з перших заїхали в Новий Биків. Забрали у швидку пораненого цивільного і чоловіка з обмороженням ніг. Рашисти тримали місцевих чоловіків у контейнері 30 днів. Я не знаю, чим це все закінчилося, але, найімовірніше, йому прийшлося ампутувати пальці на ногах.

Згадує українська військовослужбовиця і про розстріляних росіянами співвітчизників, тіла яких лежали на вулицях селищ, і про викрадених жінок і дівчат, доля яких залишалася невідомою, і про те, як окупанти ховали своїх офіцерів на місцевих кладовищах, а «мобіків» — у «братських» могилах, перед тим спаливши або розкатавши гусеницями броньованої техніки…

8 квітня 2022 року «Мауглі» з побратимами і посестрами мобілізували до новоствореної частини у складі ССО. На той момент вони перебували в Барвінковому на Харківщині. Щоб якось зловити зв’язок та передати інформацію людині, яка займалася оформленням, довелося залізти на «ракету» на дитячому майданчику.

— Саме на тому напрямку ми познайомилися з російською авіацією і ФАБами. Дивом вижили. Я і досі не виношу звуку літаків, — каже дівчина.

Близько місяця Олена з екіпажем жили й працювали на стабілізаційному пункті, з якого виїжджали на чергування:

— Були дні, коли коридор заставлений ношами з пораненими, підлога вся в крові. Для важких, крім протишокової, прямо там доставили ще два столи. І лікарі зеленого кольору, анестезіолога хитає з боку в бік, бо не відпочивали кілька діб. А скільки кінцівок врятували хірурги, проводячи складні втручання. Знаю, що їх сварили й погрожували перевести на тилові шпиталі за те, що в момент світлого проміжку між хвилями надходжень поранених вони обирали не відпочинок, а години в операційній. Коли офіційно стали оприлюднювати наші дані, я виклала у фейсбуку діалог з одним з лікарів: «Я взагалі не воєнна людина… Чесно, важко. Але якось прослужив півтора року, вирішив що можу, — він подивився мені в очі, наче йому непросто давалися слова, але і мовчати було несила, — а тут… ти бачиш. За цей день нам випало стільки роботи, скільки у мене було за 5 місяців в АТО».

Медикиня розповідає, як лікарі боролися буквально за кожне життя, навіть коли бачили, що травми несумісні з життям, але боролися згідно з усіма протоколами.

— Лікар виходить з протишокової, щоб ковток свіжого повітря зробити, а ти на нього дивишся запитально. Він головою показує — ні… І повертається туди. І вони ще годину того пацана тримають, а потім виносять у пакеті.

Олена із захопленням і повагою згадує тих, з ким рятувати життя було за честь. І жартує, що ще трохи попрацювавши в такій команді, могла б стати операційною сестрою. Бо коли було багато важких, її допускали асистувати під час різних маніпуляцій і втручань. Переважно ж дівчина й інші бойові медики займалися легкими пораненими.

Донеччина

Влітку 2022-го був Бахмутський напрямок. Дівчина потрапила на знайомі місця, які змінилися до невпізнаваності:

— Село Кодема, наш глибокий тил у 2015-му, де ми з побратимами відпочивали, купалися, заряджали прилади, ворожа авіація й арта буквально стирала з землі. Коли стало зрозуміло, що скоро там буде «сіра зона», шукали спосіб, як вивести дитину, яка лишалася зі слабоадекватним дідусем. На той час примусової евакуації не було. Військова, яка родом з того села, згодом повідомила, що дівчинку забрали росіяни.

Олена каже, що за 10 років війни доля зводила її з різними медиками — як з тими, хто боровся за життя бійця до останнього і робив надможливе, витягуючи з лап кістлявої, витрачав час, який можна було витратити на відпочинок, на рятування тих, хто споконвіку перебуває поряд з людиною та від війни страждає навіть більше, ніж ми. Мова йде про тварин.

«Україна. Війна. Людяність. За кадром лишився маленький друг собаки Ади. Йому 9 років і у нього осколкові поранення ноги з пошкодженням кістки. Але з ним все буде добре, він вже у відносно безпечному місці. Бо повністю безпечні місця в нашій країні наразі навряд чи існують.

Ада залишилася з нами. Ветеринар сказав, що як доживе до ранку, то приїде забере. Ми сміємось, що самі не завжди впевнені, чи доживемо до ранку.

Одним словом — удачі нам і незвичайній пацієнтці фронтового стабпункту», — пише на своїй сторінці у фейсбуці Олена.

На жаль, були серед її колег і ті, чия байдужість, часто прикрита бюрократією, вбивала…

Восени «Мауглі» у складі евакуаційного екіпажу чергувала на стабпункті в Торецьку. Бойові групи їхнього підрозділу виконували завдання на тому напрямку.

— Це була складна евакуація: двоє наших важкопоранених і двоє із суміжного підрозділу. На жаль, двоє хлопців так і не вижили.

Медикиня згадує, що під час евакуації невдало впала. Але на адреналині тоді не відчувала болю.

—Ситуація була складна, треба було бігти, займатися пораненими. Потім мала бути з ними і на шпиталі, простежити за всім, зʼясувати куди їх повезуть далі. Коридори шпиталю були переповнені важкими, я сиділа біля нош із побратимом на підлозі, поклавши йому свою фліску під голову в черзі в операційну. Ну куди мені було комусь скаржитися на те, що на цьому тлі здавалося дрібницею.

Проте вже ввечері, коли «Мауглі» повернулася на «стабік», лікар наголосив, що ситуація зі здоров’ям у дівчини серйозна. Але від «еваку» військовослужбовиця відмовилася.

За кілька днів підрозділ вивели, і Олену відвезли в шпиталь. Вердикт — перелом ноги, порвані звʼязки — 4 місяці лікування.

Тоді ж далися взнаки і наслідки старих контузій. Через низку складних і сумних обставин Олена була змушена змінити спеціальність. У лютому 2024 вона вперше за два роки взяла до рук камеру.

—Свого часу я шкодувала, що навесні 2022-го з нами не було людини, яка б знімала, писала. Навесні 2024-го я приїхала на стабпункт Окремої механізованої бригади «Магура», щоб сказати тим, кого поважаю: «Ваші голоси мають бути почутими, ваші слова і історії важливі, ваші обличчя і руки мають бути закарбовані в історії нашої відчайдушної боротьби».

І ще. Особиста зброя М4, з якою я провела перші 7 місяців, і медукладка завжди готові до роботи. А поки що нехай камера побуде мені за зброю.

Фото з архіву героїні