Люди в підвалах, обірвані дроти і вибухи: що відбувається у Суджі після прориву кордону

3 тижні назад

204 4 хвилин читано

Це одна із найскладніших моїх поїздок. Дуже очікувана і морально нелегка.

Сотні світових ЗМІ хочуть розповісти про те, що відбувається в Суджі, але в місті небезпечно. Його постійно обстрілюють росіяни. Місцеві жителі, яких кремлівська влада залишила в зоні бойових дій, ховаються в підвалах у центрі міста. Сплять по кілька людей у кімнаті, на матрацах, без світла, бо в Суджі немає електрики.

Скрізь обірвані дроти, і за інерцією ти боїшся до них торкатися, щоб тебе не вдарило струмом. Але потім розумієш – принаймні звідси небезпеки немає.

Зараз дивляться

Одну із кімнат у підвалі, яку прикрашає напис “Гражданские”, підсвічує ліхтарик на батарейках. Тут – імпровізована кухня. На столі – консерви українського та російського виробництва. Їжу та воду підвозять українські військові, які контролюють місто і стежать за порядком.

За столом сидить жінка, її обличчя у темряві не видно, а поряд чоловік, каже, що він – з інвалідністю. Говорити з пресою не відмовляються, хоча відповіді максимально обережні.

– Ни вы, ни мы не виноваты в этом! Просто это уже все достало, мы – простой народ! От нас ничего не зависит.

В інших кімнатах на матрацах лежать переважно літні жінки, хоча є й молодші, і навіть хлопчик, який здається підлітком. Одна з бабусь емоційно вигукує: “Кому мы нужны?”. Коли преса виходить і перестають світити ліхтарики на камерах – тут знову панує темрява.

Коли в підвалі стає зовсім сумно, його мешканці виходять на свіже повітря. Звуки вибухів їх уже не сильно лякають, та все ж не відходять далеко від входу в укриття. Поряд – табличка: “В подвале – мирные люди. Военных нет”.

Неподалік – мікроавтобус із написом “Дети” та автівка проєкту “Культура – Национальные проекты России” – програма, яку Путін заснував 2019-го нібито для укріплення російської громадської ідентичності та духовності. Нині вона тут – ніби насмішка.

Місцеві – дезорієнтовані, без доступу до телебачення і фактично без можливості звіряти свій годинник із офіційною позицією Москви.

Інтерв’ю з мешканцями Суджі

Поки ми знімаємо у центрі, повз проходить літня жінка, яка називає себе бабусею Ніною. Каже, не може сидіти у підвалі і вийшла, щоби попросити в українських військових їжі та води. Каже, ті ставляться до неї по-людськи, а от чому в її країні війна – не замислюється.

– Я минимум прошу, мне нужно мыло, сахар, вода – все, что мне необходимо.

– А вы солдат не боитесь?

– Они просто люди, мне так кажется. А кого я должна бояться? А что мне делать тогда? В подвале сидеть? Они такие же люди, не обижают меня, они дают мне то, что я прошу.

– А вы ожидали, что такая вот война будет?

– Ничего я не ожидала.

– А когда Крым Россия отобрала, не было такого ощущения?

– Я не знаю, кто там Крым отбирал. По-моему, крымчане сами захотели у нас жить. Нас так информировали.

– Вы телевизору верите?

– Я верю тому, что вижу. Мы в Судже живем, мы ничего украинцам плохого никогда не делали, у нас раздел был Советского Союза. Но граница была свободна. Из Сум в Курск два раза в день автобус свободно ездил – к родственникам, никаких ни виз не было, ничего.

– А чего тогда стрелять начали?

– У нас полгода, может, две недели назад началось. Я совсем не понимаю, кто куда приехал, кто кого занял. Все по-русски разговаривают, все хорошо относятся, я ничего плохого не делаю.

Розмова ця відбувається неподалік червоного будинку, прикрашеного радянською зіркою із серпом та молотом.

Навколо – розкидані гільзи. Поруч – магазини, які зовсім не схожі на українські після окупації. Вітрини тут також вибиті, але полиці повні.

На одній із дверей – запрошення доєднатися до так званої СВО із детальним прейскурантом. Разова виплата, за указом Путіна, – 195 тисяч рублів, ще 100 тисяч – від губернатора Курщини, а також зарплатня – від 204 тис. рублів на місяць.

На одній із вітрин – помаранчеві пакети із зеткою “Своих не бросаем”. “Свої” говорять трохи інше.

Родина Струкових – Агапових лишилася у своєму будинку.

Самі з Люберців – це Підмосков’я. Приїхали відпочивати на літо, без жодної думки про можливий український наступ. Так і лишилися в Суджі:

– Мы же не знали, это все в ночь произошло. Приехали сюда на лето… Как война? Война – где-то война, сами понимаете.

Коли ми кажемо, що не дуже це розуміємо, адже в Україні війна скрізь, жінка пояснює, що їм говорили про спеціальну воєнну операцію. І зізнається, що нічого з цього приводу не думає, бо від політики дуже далека.

– Я не хочу ни украинцев обидеть, они очень хорошо к нам относятся, ни своих. Здесь у нас все хорошо. Ребята (українські, – Ред.) к нам относятся очень хорошо. Обеспечивают продуктами, памперсами для детей, питанием. Зачем я буду говорить плохо, если это есть вот так.

На дверях паркану попередження – тут тільки цивільні і є однорічна дитина.

Дитину виносять нам ніби доказ і просять повідомити рідних, що вони – живі. Самі зателефонувати не можуть, тут нема зв’язку. Більшість прагне гуманітарного коридору, щоби виїхати в Росію, можливість переїхати на Сумщину вони не розглядають. Кажуть, не мають грошей і не хочуть полишати свою країну.

Все могло би виглядати як у нас. Але основні місцеві наративи, здається, з російського телебачення. “Мы – братья”, “К Украине относимся положительно”, та “Мы – за мир и не знаем, почему началась война”, а ще більшість додає: “Мы – маленькие люди и политикой не интересуемся”.

Щоправда кілька чоловіків, які сидять на подвір’ї біля укриття, починають говорити до нас українською і зізнаються, що їх кинули. Кажуть, виборів в їхній країні давно нема, а відсотки результатів голосувань малюють так, як заманеться владі.

Українські військові нині ситуацію не коментують. Вони супроводжують пресу на об’єкти, про які пишуть соцмережі. Це і розбитий міжнародний автомобільний пункт пропуску, через який 6 серпня наші прорвалися на Курщину, і колона розбитої техніки на в’їзді до міста.

На бетонних брилах біля неї великими літерами написано “Україна”, але загалом російської ідентичності українці не чіпали.

У центрі ніхто не чіпав вінків із триколором, які лежать поряд із монументом загиблим у Другій світовій. А центральну площу все ще прикрашає пам’ятник Леніну. Щоправда, він із пошкодженим обличчям. Кажуть, від бомбардувань статуя впала. Саме так у мережах з’явився порожній постамент, але потім його повернули на місце.

Перевірити, чи це так, на зворотньому шляху можливості нема. У місті неспокійно, постійно лунають вибухи, тому журналістам на кожній локації дозволяють працювати лише кілька хвилин. Потім вивозять на броньованому транспорті на більш безпечну територію.

Однак на момент виходу матеріалу пам’ятника так і немає.

Фото: Ольга Чайко