Від диригентки військового оркестру до речниці 80 бригади ДШВ. Історія військовослужбовиці із Львівщини
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповіла начальниця пресслужби 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Уляна Созанська.
“Я стала першою жінкою, яка обійняла посаду диригента Повітряних сил ЗСУ. Так сталося, що тривалий час на цій посаді не було жодної жінки. Спочатку до мене було неоднозначне ставлення. Але з часом ми перетворилися на дружній колектив, де кожен виконував своє завдання. Спочатку було незвично, але потім все відійшло в розряд нормальності”, — каже вона.
За її словами, попри те, що в оркестрі всі військові – музиканти, вони також добре володіють вогнепальною зброєю.
“Я навчалася у музичній школі, потім – у музичному училищі. І у 2014 році я поступила в Академію Сухопутних військ, але за своїм напрямком, на диригента. Тоді розпочалося вторгнення росіян в Україну і життя переформатувалося, розділилося на “до” та “після”. Я підписала контракт із ЗСУ”, — розповідає Уляна Созанська.
Під час навчання, за її словами, вона, як і всі курсанти, виїжджала на полігон, стріляла та чистила свій кулемет.
“В будь-який момент військовий музикант складе свій музичний інструмент та візьме до рук зброю. В той момент я не думала про манікюр чи щось інше. Думала про те, щоб якомога більше повправлятися у стрільбі з найрізноманітнішої зброї. Улюбленої зброї у мене немає. Але доводилося стріляти з пістолета Макарова, автомата, різних кулеметів, з різних видів протитанкових”, — каже військовослужбовиця.
Також, згадуючи перші місяці повномасштабного в вторгнення, вона не могла слухати жодної музики.
“До повномасштабного вторгнення ми у нашому творчому колективі створювали проєкти, які відділяли пласт нашої військової музики від радянської. Ми ж звикли, що військовий оркестр грає марш та провадить в останню путь військовослужбовців. А насправді це не так. Ми вже перейшли з двох четвертей маршу на тріольний. Це та ходьба, яка відрізняє нас від російської”, — говорить Уляна Созанська.
І додає, що у 2017 році вона брала участь у своєму першому військовому параді на Хрещатику. До участі у параді запросили закордонні підрозділи.
“Вони не встигали кроком під наш совковий радянський марш, де носок на рівень коліна. Весь світ ходить спокійним тріольним кроком. А ми на цей крок перейшли у 2021 році. Радянський Союз взяв нас у свої кліщі у всіх аспектах: музика, армія, пам’ятники”, — каже десантниця.
І згадує, як підрозділ працював на Донбасі, то зауважила, що всі села чи містечка вже буди знищені вщент, всі хати розбиті. А ось монументи невідомих солдат стоять.
“От всі хати вже зруйновано, нічого нема. А оті постаменти будьоновцев, різних “героїв” стоять і їх нічим не знищиш. І це все в’їлося в наше життя”, — зазначає вона.
Уляна Созанська порівнює ЗСУ зразка 2014 року, коли вона тільки ухвалила рішення пов’язати своє життя з військом, та зразка 2024 року і зазначає, що останнім часом до війська йде все більше та більше жінок.
“Раніше жінка в армійському середовищі була дивиною. Всі вважали, що жінка має сидіти в кабінеті й щось там робити. Зараз багато змінилося”, — стверджує військовослужбовиця.
Звісно, дуже велика частка жінок працює у підрозділах логістичного спрямування, курують питання щодо забезпечення життєдіяльності підрозділів або вчасного нарахування виплат військовослужбовцям.
“Але війна триває вже десять років і все більше жінок потрапляють у бойові підрозділи. У нас є великий пласт медичних янголів, тих жінок, які витягують наших хлопців з-під куль та під кулями. Але жінка все одно є жінкою, тобто, фізично слабшою. Щоб стати частиною штурмової групи, потрібно на собі нести величезну вагу на це бойове завдання. А ці завдання можуть тривати кілька діб. Тому, зазвичай, в штурмовики беруть чоловіків. Але є і жінки-снайперки, жінки операторки БПЛА. Бачу, що зараз створюють підрозділи з жінок у мобільних вогневих групах, які збивають ворожі ракети та дрони”, — говорить Уляна Созанська.
За її спостереженнями, багато жінок йдуть до війська після втрати на війні близької людини. Так вона ухвалила рішення змінити диригентську паличку на зброю саме після загибелі свого брата.
Згадує, що після втрати брата її батьки спробували попросити не йти на війну.
“Мої батьки з 2014 року волонтери. Мама – голова волонтерської організації у Самборі, звідки ми родом. Спочатку вони допомагали нашим місцевим підрозділам. А з 2022 року – роті вогневої підтримки, командиром якої був мій брат. Звісно, після його загибелі вони мені казали, але поки що є так”, — каже вона.
Уляна Созанська зазначає, що у їхній бригаді жінок навчають водити бронетехніку, але тільки якщо ті самі виявлять бажання. А дівчата таки бажають.
“Якщо, до прикладу, екіпаж медичного Хаммера потрапляє у незрозумілу ситуацію, а екіпаж складається з водія та бойового медика, то обоє повинні вміти ним керувати. Це є момент взаємозамінності. Зрештою, на західній бронетехніці, яку нам надають і за яку ми дуже вдячні, навчатися дуже легко. Не до порівняння з радянською технікою”, — зазначає вона.
Військовослужбовиця каже, що від початку повномасштабного вторгнення найзручнішим одягом для неї став військовий однострій.
“Сукню я вбрала не так давно. Від 2022 року не хотіла її вбирати. Психологічний стан був важким. Але чи я в сукні, чи в однострої, я – військовослужбовець”, — говорить Уляна.
І додає, що нещодавно, перебуваючи на Сумщині, зайшла у супермаркет, то почула від працівниці слова вдячності:
“Я купляла продукти. Почула від касирки: дякуємо вам за службу. У мене такий ступор стався. Я не знала як відреагувати. Аж мало не розплакалася, тому що вона так щиро це сказала”.
Уляна Созанська служить у війську вже сім років. Свою службу починала в оркестрі та близько п’яти років прослужила диригенткою оркестру Повітряних сил ЗСУ. Але в певний момент свого життя вирішила, що її знання та якості у війську можна використати краще.
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповіла начальниця пресслужби 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Уляна Созанська.
Війна та музика
“Я стала першою жінкою, яка обійняла посаду диригента Повітряних сил ЗСУ. Так сталося, що тривалий час на цій посаді не було жодної жінки. Спочатку до мене було неоднозначне ставлення. Але з часом ми перетворилися на дружній колектив, де кожен виконував своє завдання. Спочатку було незвично, але потім все відійшло в розряд нормальності”, — каже вона.
За її словами, попри те, що в оркестрі всі військові – музиканти, вони також добре володіють вогнепальною зброєю.
“Я навчалася у музичній школі, потім – у музичному училищі. І у 2014 році я поступила в Академію Сухопутних військ, але за своїм напрямком, на диригента. Тоді розпочалося вторгнення росіян в Україну і життя переформатувалося, розділилося на “до” та “після”. Я підписала контракт із ЗСУ”, — розповідає Уляна Созанська.
Під час навчання, за її словами, вона, як і всі курсанти, виїжджала на полігон, стріляла та чистила свій кулемет.
“В будь-який момент військовий музикант складе свій музичний інструмент та візьме до рук зброю. В той момент я не думала про манікюр чи щось інше. Думала про те, щоб якомога більше повправлятися у стрільбі з найрізноманітнішої зброї. Улюбленої зброї у мене немає. Але доводилося стріляти з пістолета Макарова, автомата, різних кулеметів, з різних видів протитанкових”, — каже військовослужбовиця.
Також, згадуючи перші місяці повномасштабного в вторгнення, вона не могла слухати жодної музики.
“До повномасштабного вторгнення ми у нашому творчому колективі створювали проєкти, які відділяли пласт нашої військової музики від радянської. Ми ж звикли, що військовий оркестр грає марш та провадить в останню путь військовослужбовців. А насправді це не так. Ми вже перейшли з двох четвертей маршу на тріольний. Це та ходьба, яка відрізняє нас від російської”, — говорить Уляна Созанська.
І додає, що у 2017 році вона брала участь у своєму першому військовому параді на Хрещатику. До участі у параді запросили закордонні підрозділи.
“Вони не встигали кроком під наш совковий радянський марш, де носок на рівень коліна. Весь світ ходить спокійним тріольним кроком. А ми на цей крок перейшли у 2021 році. Радянський Союз взяв нас у свої кліщі у всіх аспектах: музика, армія, пам’ятники”, — каже десантниця.
І згадує, як підрозділ працював на Донбасі, то зауважила, що всі села чи містечка вже буди знищені вщент, всі хати розбиті. А ось монументи невідомих солдат стоять.
“От всі хати вже зруйновано, нічого нема. А оті постаменти будьоновцев, різних “героїв” стоять і їх нічим не знищиш. І це все в’їлося в наше життя”, — зазначає вона.
Війна та жінка
Уляна Созанська порівнює ЗСУ зразка 2014 року, коли вона тільки ухвалила рішення пов’язати своє життя з військом, та зразка 2024 року і зазначає, що останнім часом до війська йде все більше та більше жінок.
“Раніше жінка в армійському середовищі була дивиною. Всі вважали, що жінка має сидіти в кабінеті й щось там робити. Зараз багато змінилося”, — стверджує військовослужбовиця.
Звісно, дуже велика частка жінок працює у підрозділах логістичного спрямування, курують питання щодо забезпечення життєдіяльності підрозділів або вчасного нарахування виплат військовослужбовцям.
“Але війна триває вже десять років і все більше жінок потрапляють у бойові підрозділи. У нас є великий пласт медичних янголів, тих жінок, які витягують наших хлопців з-під куль та під кулями. Але жінка все одно є жінкою, тобто, фізично слабшою. Щоб стати частиною штурмової групи, потрібно на собі нести величезну вагу на це бойове завдання. А ці завдання можуть тривати кілька діб. Тому, зазвичай, в штурмовики беруть чоловіків. Але є і жінки-снайперки, жінки операторки БПЛА. Бачу, що зараз створюють підрозділи з жінок у мобільних вогневих групах, які збивають ворожі ракети та дрони”, — говорить Уляна Созанська.
За її спостереженнями, багато жінок йдуть до війська після втрати на війні близької людини. Так вона ухвалила рішення змінити диригентську паличку на зброю саме після загибелі свого брата.
Згадує, що після втрати брата її батьки спробували попросити не йти на війну.
“Мої батьки з 2014 року волонтери. Мама – голова волонтерської організації у Самборі, звідки ми родом. Спочатку вони допомагали нашим місцевим підрозділам. А з 2022 року – роті вогневої підтримки, командиром якої був мій брат. Звісно, після його загибелі вони мені казали, але поки що є так”, — каже вона.
Уляна Созанська зазначає, що у їхній бригаді жінок навчають водити бронетехніку, але тільки якщо ті самі виявлять бажання. А дівчата таки бажають.
“Якщо, до прикладу, екіпаж медичного Хаммера потрапляє у незрозумілу ситуацію, а екіпаж складається з водія та бойового медика, то обоє повинні вміти ним керувати. Це є момент взаємозамінності. Зрештою, на західній бронетехніці, яку нам надають і за яку ми дуже вдячні, навчатися дуже легко. Не до порівняння з радянською технікою”, — зазначає вона.
Військовослужбовиця каже, що від початку повномасштабного вторгнення найзручнішим одягом для неї став військовий однострій.
“Сукню я вбрала не так давно. Від 2022 року не хотіла її вбирати. Психологічний стан був важким. Але чи я в сукні, чи в однострої, я – військовослужбовець”, — говорить Уляна.
І додає, що нещодавно, перебуваючи на Сумщині, зайшла у супермаркет, то почула від працівниці слова вдячності:
“Я купляла продукти. Почула від касирки: дякуємо вам за службу. У мене такий ступор стався. Я не знала як відреагувати. Аж мало не розплакалася, тому що вона так щиро це сказала”.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
