Валерій Харчишин розповів про мобілізацію, синів та Євробачення – інтерв’ю

Лідер гурту Друга Ріка Валерій Харчишин розповів, як змінилася музична індустрія України за два роки повномасштабної війни, чому артистам не варто перекладати свої російськомовні пісні та як ставиться до Євробачення.

Також музикант зізнався, що думає про мобілізацію, коли востаннє бачився зі своїм старшим сином, який служить у лавах ЗСУ та чи вдалося відновити зруйнований російськими окупантами будинок у Гостомелі.

Зазначимо, що днями стартує тур Другої Ріки Великою Британією та Ірландією: музиканти зіграють у Манчестері (18.05), Лондоні (19.05), Глазго (20.05) та Дубліні (21.05). Завдяки підтримці своїх шанувальників під час минулого туру Америкою Канадою та Європою, гурту вдалося зібрати 5 млн грн, на які було придбано 350 FPV-дронів для ЗСУ.

Валерій Харчишин про зміни в музиці та розчарування за час війни

– Як, на вашу думку, змінилась українська музична індустрія за два роки повномасштабної війни? 

– По-перше, треба сказати, що музична індустрія України знищила в собі москаля: витіснила не лише музичну російську культуру та контент, але й російськомовну попсу та будь-яку іншу музику з російським текстом. Тепер ми можемо говорити про те, що українська музична культура стала українською на всі 100%. 

По-друге, ми бачимо на музичному ринку поступове повернення до першоджерела, до етнокультури, до фольклору, до використання музичних інструментів українського походження, і вони тепер присутні чи не в кожному десятому творі. Завдяки цим інструментам ми можемо сказати, що ця музика саме з України. Це гарний знак для поширення нашої музичної культури у світі. 

По-третє, що я бачу: ті музиканти, які співали переважно російською до повномасштабного вторгнення, і на яких не вплинула війна (а саме її початок від 2014 року), тепер поспіхом перекладають свої російськомовні пісні українською, чого, на мою думку, не варто робити. Треба просто забути про те, що ти толерував та поширював мову окупанта, спотворюючи музичну культуру України, роблячи її гібридною, посилюючи вплив російської мови та культури на всю територію нашої держави.

Музичних колективів стало більше, сама музика стала патріотичнішою, відвертішою, щирішою, тексти кращими, бо, мабуть, додали здорової агресії — а коли додається агресія, тоді музика стає справжньою.

– Хто з українських артистів розчарував вас своєю позицією та діяльністю під час війни? Чи були артисти, до яких намагалися достукатися на початку вторгнення? 

– Я не маю особливих претензій і якихось явних розчарувань. Багато з тих артистів, хто опинився до повномасштабного вторгнення на відпочинку або на роботі в Росії, так і залишилися там, не повернулися в Україну. Це їхня особиста відповідальність, їхня позиція та їхній страх. Я не маю права втручатися в їхнє життя, я не є законом чи якимось певним органом, який має примусити музикантів повернутися. 

Щодо артистів, які мали російськомовну творчість… Якщо вони якимось чином допомагають Україні та, відчуваючи провину, роблять усе можливе для того, аби зібрати кошти Збройним силам України чи придбати щось постраждалим, підтримавши їх у складний момент, то тим більше не маю ніяких претензій. Але щодо їх російськомовної творчості — то вона мені була нецікавою і залишилася такою. 

Розчарували мене насамперед росіяни, до яких я, хибно вважаючи, що це буде дієво, звернувся в перший-другий день війни, бо знаю багатьох російських виконавців – це переважно рок-цех – жоден із них не відгукнувся на мій заклик. Тепер я розумію, чому. А от їхній страх я не розумію, не сприймаю і не поважаю.

Про Євробачення і творчість молодих музикантів

– Як ставитесь до участі України у Євробаченні-2024, чи вважаєте, що це доречно під час війни? 

– Я можу й маю право говорити з багатьох позицій: як музикант, як громадянин, просто людина і як генеральний директор організації з колективного управління — громадської організації Українська агенція з авторських та суміжних прав.

Як музиканту, як автору і як людині, що сама створює музику, мені відверто не подобається формат Євробачення. Я ніколи не був його шанувальником, не було такого, щоб я щороку переглядав і за когось вболівав, відкриваючи щоразу для себе нові імена, стилі чи напрямки. Євробачення мені цього не дає.

Це досить штучний форматний конкурс, який, на мою думку, явив світу лише кілька талановитих музикантів, які дійсно заслуговують на те, щоби бути почутими. Їх хочеться і варто слухати. Але це, на мою думку, всього декілька колективів чи виконавців. Один із них, зокрема, — гурт ABBA, колишній учасник якого Бьорн Ульвеус є президентом конфедерації CISAC (членом якої є громадська організація Українська агенція з авторських та суміжних прав). 

Отже, я поступово переходжу до своєї позиції генерального директора УААСПу. Я вважаю, що такий конкурс є чи не найпотужнішим інструментом для спроби отримання великих сум роялті. Євробачення – це той конкурс, який приносить найбільше роялті, зокрема, у сфері авторської так званої “публічки”. Бо лише про це я можу говорити в межах компетенції.

Артисти, що брали участь від України в Євробаченні та показали неабиякі результати, завжди отримували більше, ніж за будь-яке використання їхніх творів в Україні чи у світі. Тому я вважаю, що це добре і для ринку музичного, і для економіки України. Для музиканта – це може бути гарний старт та можливість познайомити світ з українською культурою.

Раніше я вважав, що такий, майже квантовий, стрибок завдяки Євробаченню неможливий. Але ми маємо яскравий приклад: гурт Go-A нині подорожує турами всією Європою, збираючи локальну публіку. Це дуже добре для України, для креативної індустрії. Ми маємо захопити музичний ринок світу, або зайняти хоча б якісь позиції для того, щоб Україна стала цікавою.

Тому я вважаю — потрібно виступати, якщо є така можливість, є такий конкурс. Якщо з’явиться інший — ми маємо обов’язково й туди зайти зі своїм музичним контентом — для того, аби заявити про себе та про нашу культуру цілому світу. 

– Чия творчість із молодих музикантів вам подобається?

– Українська музична індустрія розширюється швидкими темпами, унаслідок чого стає вкрай складно відстежити всіх виконавців. З’являється все більше артистів, здатних зібрати такі великі майданчики, як Палац Спорту, а то й декілька підряд. Це, безумовно, радує.

Серед молодих артистів мені імпонує, наприклад, гурт Ziferblat, який брав участь у Нацвідборі на Євробачення 2024. Це було правильне рішення. Я слухаю їх із часів пісні Для чого ти прийшла, мені дуже відгукується їхня творчість, і я вважаю, що вони були б достойними кандидатами від України.

Слідкую за гуртом Tember Blanche і прогнозую їм успіх, а можливо, і шалену славу — вірю в них. Також подобається репер Otoy. Мені навіть здається, якби я писав реп, то моя творчість була б схожа на його. 

Фото: Наталія Дудич

Про мобілізацію, тур і допомогу ЗСУ

– Деякі виконавці висловлювали думку, що артистам потрібна бронь від мобілізації, бо їм не місце на фронті. Що думаєте із цього приводу? 

– По-перше, тих, хто використовує слово “фронт” із негативним значенням, каже, що їм там не місце — я не сприймаю як сміливих і достойних людей. Але я буду підтримувати бронювання для тих музикантів, які мають свій “фронт”, де вони займаються дійсно важливими справами: постачанням зброї, амуніції, збором коштів. Я впевнений, що вони на своєму місці, та в такий спосіб вони на своєму фронті. 

Рано чи пізно – ми всі воюватимемо. Ми всі можемо бути мобілізовані у свій час, маємо не ховатися від війська. А поки потрібно робити все можливе для того, щоб допомагати армії. Моя думка така: якщо ти робиш щось особливо важливе для захисту країни в тилу — ти можеш розраховувати на бронювання.

– Днями ви вирушите в концертний тур Британією та Ірландією. Чому обрали такий напрямок та скільки грошей для ЗСУ вдалося зібрати під час туру минулого року?

– Ми розширюємо географію: хочемо виступати там, де нас ще не було. А саме в Манчестері, Глазго та Дубліні, тому на черзі стала Велика Британія, Ірландія та Шотландія. Там скрізь є наші люди.

Наш останній тур, де ми зіграли півтора десятка концертів у Північній Америці та Канаді, став фактично “пів світовим” туром: до північноамериканського додалися країни Європи — Польща й Німеччина. А до того, влітку, ми були з турами в країнах Європи двічі.

Фото: Анна Завийборода

Зібрали в останньому турі у США, Канаді та Європі 5 млн грн. Кошти направили на FPV-дрони. Ми зрозуміли, що придбавши комплектуючі для дронів в одній далекій країні, ми збільшимо їхню кількість удвічі, тому пішли цим довшим шляхом. З об’єктивних обставин, аналіз найоптимальніших шляхів пошуку та закупівлі комплектуючих і виготовлення дронів забрав у нас чимало часу. 

Усього вийшло виготовити 350 FPV-дронів. Наразі в наших соцмережах ми вже відзвітували про передачу 250 “пташок” для різних підрозділів ЗСУ, які вже на позиціях виконують свою задачу. 100 дронів — у процесі передання, про що згодом теж відзвітуємо. 

Про синів та відбудову будинку в Гостомелі

– Як часто проводите час зі своїми синами? 

– Я бачу своїх дітей регулярно: періодично відвожу-забираю зі школи, проводжу вільний час із ними; коли їхня мама їде у відрядження — я повністю беру синів на себе. 

– Звісно, є напружені дні, тижні, коли не вистачає часу, щоби приділяти його дітям повною мірою — у такі моменти я відчуваю провину. Але, загалом, намагаюся бути максимально залученим у життя дітей. Звичайно, завжди хочеться більше та якісніше, але, на жаль, не завжди дозволяють обставини. Попри все, я намагаюся і, думаю, мені то вдається.  

– Коли востаннє бачилися зі своїм старшим сином Дмитром, який служить у ЗСУ? Як він змінився за ці два роки? 

– Мені дуже шкода, що не завжди вдається побачитися, коли син буває в Житомирі по своїх військових справах. Інколи не вдається “збігтися” графіками та зустрічатися так часто, як хотілося б. Востаннє це було в грудні. Він змінився: і внутрішньо, і зовнішньо, змужнів, подорослішав. Такі рішення і обставини не можуть не вплинути на людину.

Фото: Наталія Дудич

– Минулого року ви запустили соціальний проєкт Харчишин БУДУЄ. Як просуваються справи з відбудовою вашого будинку в Гостомелі?

– Ми запустили проєкт Харчишин БУДУЄ наприкінці осені. Цим проєктом маємо на меті надихати людей не здаватися та на власному прикладі показати, що будівництво або відновлення будинку можливі досить швидко за допомогою передових технологій, таких як модульне чи каркасне будівництво.

Це вже не є тимчасовим або альтернативним методом, а навпаки — сучасним і прогресивним підходом. Крім того, у нас є ще одна мета: збір коштів для відновлення цивільного житла, зруйнованого під час російсько-української війни. Окрім двох головних місій, що я назвав вище, проєкт має ще й ознаки якогось виклику, я б казав, челенджу. І людям цікаво насправді, чи можна побудувати будинок за місяць. 

І, як ви розумієте, пройшло вже багато місяців. Навіть якби ми не встигли за місяць, то вже за цей час будинок мав би бути побудований. Але є й інший бік публічності цього процесу. Зважаючи на те, що для мене і для нашої команди це не є роботою і заробітком: усі працюють як волонтери — приблизно так і відбувається процес монтажу та публікації відео. Відповідно, ми не встигаємо за будівельниками. 

А чи побудували ми за місяць — я вам не скажу, тому що це буде нецікаво. Домонтується все, що ми відзняли під час процесу будівництва —  і тоді покажемо. 

Але я скажу, що з проєктом усе добре. Тобто з будівництвом усе окей. Не так склалося, як гадалося, але не знаю такої діяльності, яка була б простою. Найпростіше — нічого не робити. Це шикарна робота. Я це теж вмію, але не хочу. Тому краще помилятися, набивати гулі та здобувати досвід. Тоді ти будеш жити, а не існувати.