Святослав Сірий про оборону Маріуполя, полон та повернення на службу – інтерв’ю

Майже рік у російському полоні провів сержант полку “Азов” Святослав Сірий. Військовослужбовець був одним із захисників Маріуполя. 6 травня 2023 року Святослав під час обміну повернувся з російського полону.

В інтерв’ю Суспільному Святослав Сірий розповів про перебування в полоні, оборону Маріуполя та повернення у лави ЗСУ.

Святослав з позивним “Хоробрий”

Свій позивний Святослав Сірий отримав під час Революції Гідності. Згадує, що приїхав до Києва на студентський мітинг з одногрупниками зі студентського самоврядування Львівського національного університету імені Франка. У 2013 році він навчався там на філософському факультеті. Тоді йому було 19 років.

Силовики так побили Святослава, що медичне обстеження показало – одна нирка опустилася на 6 см назавжди. Проте через тиждень юнак знов поїхав до Києва.

А щодо позивного, то, як розповідає Святослав “Хоробрий”, це були вже крайні дні Майдану.

“Все горить, нас водою поливають. І набирали добровольців на одну операцію, на той момент – погану операцію, можна було й не повернутися. Але ми зголосилися, зробили, що треба, ледве повернулися. І той, хто нас просив це зробити, питав, як кого звати, псевдо. Я кажу: Святослав. І він каже – будеш Хоробрим”, – розповідає він.

У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, Святослав хотів покинути навчання та мобілізуватися в “Азов”. Проте його переконали довчитися. Тож він активно включився в патріотичну боротьбу та займався волонтерством.

У 2015 та 2016 році він їздив на блокаду Криму в Чонгар з Національним корпусом. А вже у 2020 році підписав контракт та став військовослужбовцем полку “Азов”.

Гармата “Берія-Сталін-3”

У “Азові” сержант Святослав Сірий обійняв посаду командира гаубичного розрахунку. Гармату БС-3, з якою він воював, виготовили у 1947 році.

“Цю гармату зняли з постаменту ще до мене. Її мені передали уже в робочому вигляді. Але тільки я і мій розрахунок вмів з нею працювати. Її особливість – далекобійність. Попри великий ризик, що вона може розірватися, знос її ствола в рази перевищив допустимі норми, ми з нею працювали та дуже успішно”, – розповідає військовослужбовець.

А 12 березня 2022 року позиції “азовців” атакувала ворожа артилерія. Усі бійці залишилися неушкодженими. Вони вибралися звідти, забрали свою гаубицю і заїхали на “Азовсталь”. А за день російський літак скинув ФАБ на сусідню будівлю. На цю гармату з п’ятого поверху впала бетонна плита і її переламала.

“Так шкода було. Дуже шкода. Ми з нею так гарно працювали. Це – унікальна зброя. Стара, але унікальна”, – каже Святослав.

Повномасштабне вторгнення в Маріуполі

В ніч з 23 на 24 лютого Святослав з побратимами мав виїжджати на свою штатну роботу. Підрозділ був зібраний. Більшість речей вже були спаковані.

Але напередодні командир попросив його зібрати бійців, аби обговорити, що робити, якщо раптом росіяни розгорнуть повномасштабне вторгнення.

“Ми закінчили близько 12 вечора. Потім я ще дозбирався і близько першої ночі заснув. А вже о 4:30 – підйом. А сьомій ранку ми вже були в Маріуполі. Сховали нашу гаубицю та очікували, що буде”, – каже азовець.

Розташувалися вони неподалік радіолокаційної станції. І саме по ній ворог вдарив. А потім ще добивали.

“Ми стоїмо зранку: в неї ракета прилітає. РЛС горить, димить. Ми думаємо: ого, такий двіж. Страшно не було, було драйвово. Нам хотілося взяти участь у чомусь такому. Хоча ще усвідомлення не було, що настав цей “день ікс”, – говорить він.

У Маріуполі “Азов” повинен був утримувати позиції та спостерігати.

“У нас був дуже хороший спостережний пункт. Але по ньому росіяни постійно лупили, тому що розуміли, що з нього хтось дивиться. По ньому лупили і танки, і літак, і артилерія”, – розповідає Святослав Сірий.

За його словами, бійці чергували до 12 годин поспіль у складному місці, де їх продував холодний вітер і куди безперебійно лупила російська варта. Решту часу розв’язували побутові питання: принести воду, знайти продукти, приготувати щось поїсти, утеплити місце, де можна поспати. І кілька годин мали на сон. Це був вже березень, але було дуже холодно. Навіть 20 квітня 2022 року в Маріуполі падав сніг.

“Ми два тижні прожили у розваленому вапняному цеху. З цього цеху люди на пенсію йдуть у сорок років. Там будь-який постріл з автомата підіймав хвилю вапна. У вапні було все – посуд, їжа, зброя, рації”, – згадує він.

Також групі азовців, серед яких був і Святослав, довелося провести через позиції росіян з заводу Ілліча на “Азовсталь” морпіхів. Операція була дуже складною – 220 бійців пройшли з одного берега на інший цілими.

“Їх заводили через мої позиції. А свої позиції я дуже добре знав: всі переходи, обходи, будівлі, рельєф, де може бути ворог, де його нема. На передовій точці нас було перший раз четверо, другий – троє”, – говорить Святослав.

Ніби сюжет з бойовика

Про деякі епізоди в Маріуполі Святослав Сірий каже, що це – ніби сюжети з фільму чи з комп’ютерної гри.

“Однієї ночі ми робили деяку роботу на шлаковій горі. Лунає тривога, ми заходимо за цех. Над нами низько пролітає літак, запускає ракету, вона влучає у підстанцію і все місто гасне. Це – фантастичне видовище”, – згадує він.

Іншим разом вони втрьох йшли на роботу і побачили розвідувальний безпілотник. Раптом в небо піднявся ворожий літак.

“Я думаю: ну не буде літак випускати ракету в трьох людей. Виявилося, що буде. Перша ракета впала неподалік від нас. Ми попадали на землю. Поки літак заходив на друге коло, ми забігли в приміщення ховатися. Наступна ракета розвалила стіну, де ми ховалися. Третя ракета полетіла нам навздогін, але ми встигли забігти в укриття”, – каже боєць.

Госпіталь на “Азовсталі”

20 квітня 2022 року Святослав зазнав поранення. Згадує, що того дня зранку російські війська почали проривати позиції, які тримали азовці.

“Був уже брак людей. Тож ворогу вдалося зайти в сусідню кімнату, де наші хлопці вели спостереження. Група наших бійців, серед яких був і я, вирушили їм на підтримку. Дорогою нас накрила ворожа артилерія. Ми надали собі самі першу медичну допомогу. Я повідомив нашим що трапилося. І потім ми довго вибиралися з того оточення. Поранення сталося близько другої дня. А у госпіталь потрапив близько восьмої вечора”, – говорить він.

Госпіталь – це образно сказано. Це був бункер, в якому перебувало понад 500 поранених. Всі лежали у великій кімнаті на коцах та матрацах дуже щільно. Між ними залишили маленькі переходи для медперсоналу і ходячих пацієнтів.

Якщо ж були ліжка, то поранені ділилися можливістю поспати між собою.

“Один спить вісім годин, інші десь ходять. Потім – мінялися. Я мінявся ліжком ще з двома хлопцями. Згодом тих, хто мав легші поранення, перевели в інший бункер і мене із ними. А ще згодом мені вдалося перейти на інше ліжко. А на те, де я спав, впав ФАБ-500, цілком провалив стелю. І тих, хто там лежав, завалило так, що не всі тіла вдалося витягти. Одного хлопця вирізали болгаркою, він потрапив між прутів. Тоді його вдалося витягти й на той момент він вижив. Далі його долі не знаю. А деякі хлопці залишилися під завалами”, – розповідає Святослав “Хоробрий”.

Святослав із побратимом. Фото з архіву Святослава Сірого

Життя без свободи – ніщо

Своє перше татуювання – герб на спині – Святослав Сірий зробив, коли мав 16 років. Наступну – тоді ж. Всі інші – вже після Майдану.

“Ми були в Оленівці. Один з моїх друзів, з яким ми знайомі з 2015 року, раптом питає: “Що в тебе на руці написано?”. Я кажу: “Ти будеш сміятися, тут написано: “Життя без свободи – ніщо”. Ми стільки з ним дружимо, а він вперше мене про це спитав, коли ми сидимо в полоні. Це не стільки драматично, скільки іронічно”, – сміється Святослав.

У полоні він зустрів свої 27 років – 27 серпня. Каже, хоча у камері донецького СІЗО, де його утримували тоді, не було календаря, лік дням він не втрачав.

“Це був звичайний день. Хоча хлопці пам’ятали, підійшли, сказали пару слів, пообнімали. Всі бажали одного – якнайшвидше вибратися звідси”, – каже він.

А ось годинник в камері був. Водяний, саморобний. Спочатку час визначали за гудками з заводу, який сповіщав про перезмінку.

“У пляшці зробили маленьку дірочку. Заміряли рівень води, визначили скільки витікає за годину. Гудки з заводу лунали о шостій та сьомій ранку, о другій та третій дня, о шостій та сьомій вечора та о десятій і одинадцятій вечора. Позмінно. Звісно, годинник не дуже точно працював. Але і це добре”, – говорить Святослав.

Стежили за роботою годинника всі, хто перебував у камері. Адже іншої роботи не мали – їм було дозволено тільки стояти цілий день.

Сам Сірий придумав собі іншу роботу – випорювати зі свого одягу нитки та зашивати діри в матрацах. Голки зробили з курячих кісточок, які інколи траплялися у їхній їжі.

“Голки ми обточували об камінь. Так само як і нігті. Кожен мав свій камінчик, об який сточував нігті. Брали те каміння, яке висипалося з вологих стін або стелі”, – розповідає боєць.

Каже, інколи чоловіки пошепки співали українських повстанських та патріотичних пісень, читали вірші та проводили бесіди. Але дуже-дуже пошепки. Бо якби росіяни почули, то покарання не уникнути.

Святослав Сірий під час обміну із полону (на фото праворуч). Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Сон в неволі

А ось на сни азовців наглядачі не мали впливу. Святослав каже, у полоні йому снилися походи в гори, час із рідними та побратимами.

“Сни були добрими та хорошими. Але – короткими. Ми з товаришем спали вдвох на одних нарах, які шириною 50 см, а довжиною – 170. Вкладалися якось і засинали. А за годину пробуджувалися і змінювали позу. Я зараз не говорю про те, що нас будили або ж відбувалися якісь інші речі”, – говорить він.

І додає, що цей товариш, який був поруч тривалий час, зараз є одним з найближчих побратимів.

І про кохання

18 серпня 2023 року Святослав Сірий та його кохана Мар’яна побралися. Весілля було скромним.

Познайомилися молоді ще в підлітковому віці – обоє мешкають в одному з мікрорайонів Львова. А у 2017 році юнак почав спілкуватися з мамою своєї майбутньої нареченої. Мама – активна волонтерка. Так вони знову почали спілкуватися.

Святослав з дружиною. Фото з архіву Святослава Сірого

А 8 квітня 2021 року Святослав освідчився. Закохані поїхали в Карпати до бабусі Святослава. Він обрав для такого романтичного моменту поляну з крокусами.

“Але в тому будинку проблема з каналізацією, вона забивається. Я її попросив бути уважнішою. А зранку 8 квітня, у неї день народження, я беру її за руку і веду. Вона думає: вже веде мене показувати ті труби, що там щось сталося. Вона каже, що того дня у мене рука тремтіла, тож вона перелякалася. А я її завів на це поле з крокусами”, — згадує чоловік.

Там Святослав освідчився коханій та одягнув обручку з білого золота з чорним діамантом. Розмір обручки допомогла підібрати сестра нареченої.

Перебуваючи на “Азовсталі”, боєць прощався з коханою тричі.

“На кожному якомусь переламному етапі, коли було зрозуміло, що завтра буде твій останній день, я писав їй те, що не встиг їй сказати чи написати до того. Можливо, не так багато, але щиро і відверто. Мабуть, для неї це було тяжко. Але я мусив це зробити. Хай воно буде сказаним, ніж не сказаним ніколи”, – каже Святослав.

І додає, що одружитися пара планувала набагато раніше. Але через війну та полон довелося почекати.

“Це випробувало наше кохання на стійкість. Ми випробування пройшли”, – резюмує він.

Повернення на службу

Найближчим часом Святослав планує повернуся на службу. Каже, це питання тижня-двох. Після майже року в полоні він пройшов курс лікування та реабілітації.

“Є велике бажання продовжувати службу, щоб закінчувати цю історію і щоб вона закінчилася в нашому поколінні, щоб ми не передавали її як спадок наступному поколінню. Тому над цим і будемо працювати”, – каже Сірий.