П’ята ранку 24 лютого: спогади чергової по вокзалу у Львові

Наталія Свирид працює на Головному залізничному вокзалі Львова понад тридцять років. Розповідає, що починала свій кар’єрний шлях у 1989 році на посаді багажного касира. Згодом — обіймала посаду адміністратора вокзалу. І ось уже 13 років вона – чергова по вокзалу. У її обов’язки входить контроль та координація роботи всіх служб головного вокзалу.

Проте 24 лютого 2022 року їй довелося стати психологом, парамедиком, нянею та опанувати відразу ряд інших професій, аби надати допомогу людям, які вимушено покинули свої домівки через повномасштабне вторгнення Росії на територію України.

“Мамо, війна”

Згадує, що в ніч з 23 на 24 лютого вона якраз перебувала на роботі. Робочий процес тривав як завжди.

“Близько п’ятої ранку мені зателефонував старший син і сказав: “Мамо, війна”, – згадує вона.

Син відразу попередив, що він їде. Але куди саме – не сказав. І з цього моменту два тижні поспіль пані Наталя не знала про долю свого старшого сина.

“Я вийшла тоді на перон, бачу: люди усміхаються, розмовляють, слухають музику. Вони ще не знали що сталося. А я не мала права нікому нічого казати. Я повинна була виконувати свою роботу”, – каже Наталія Свирид.

Проте буквально за годину-другу все змінилося: почали звучати сирени повітряної тривоги: пасажири запанікували, вони не розуміли що діється і що вони мають робити. На всі ці питання повинна була відповісти чергова по вокзалу. Ці ж питання були в очах співробітників. Відповідей у неї не було. Проте вона поводила себе так, ніби знає. Вокзал продовжував працювати.

Зміна пані Наталі завершилася о 8 ранку. А вдома її очікував менший син зі звісткою: він йде до військкомату і мобілізується.

“Мені було страшно. Я не знала що буде з моїми синами, що буде з вокзалом, як далі жити й що робити. Мій стан тоді не можливо передати словами”, – розповідає жінка.

Вторгнення: день другий

А вже наступного дня, повернувшись на роботу, вона не впізнала вокзал: таким його за всі роки, що тут працює, ще не бачила. Тоді вже почали приходити перші евакуаційні поїзди. У залах люди сиділи, стояли, лежали. Був заповнений кожен куточок, де тільки можна було притулитися. Пасажири були різні: старші, мами з дітьми, люди з інвалідністю. Особливо боліло пані Наталю за маленьких дітей, які притискалися до своїх мам.

“Неймовірна кількість людей. По залу пройти неможливо, всі з речами. В першому евакуаційному поїзді було стільки пасажирів, скільки можуть розміститися у трьох таких поїздах. По 15-20 осіб в купе, стояли в тамбурах. Здається, це був поїзд з Харкова”, – говорить вона.

Біженці були різними. І поводилися вони по-різному: хтось впадав у ступор, хтось вимагав особливого ставлення. З “крикунами” працівники вокзалу розмовляли притишено та спокійно. Адже не зрозуміло, чи людина криком виказує свою паніку, чи погане виховання. А до тих, хто був вкрай розгубленим, виявляли особливу турботу.

“Я звернула увагу на молоду жінку з чотирирічним хлопчиком. Він просився: “Мамо, я хочу додому”. А вона порожнім поглядом дивиться в підлогу і відповідає: “А у нас немає дому… А у нас немає дому”, – згадує пані Наталя.

Вона тоді покликала хлопчика до себе в кабінет, напоїла чаєм. Молода мама, наче примара, пішла за сином. І вже тут змогла розповісти, що вся її родина залишилася під завалами зруйнованого будинку. А жінка, схопивши сина, втікала від росіян, котрі відібрали у неї все дороге, що вона мала.

Жінку пізніше посадили на евакуаційний поїзд до Перемишля. Пані Наталя сподівається, що їй вдалося оговтатися від шоку та болю й розпочати нове життя.

Хоча сама Наталія Свирид, розповідаючи про події торішньої давності, втирає сльози.

Зі слізьми розповідає про стареньку, яка вийшла з евакуаційного поїзда у Львові, побачила чергову вокзалу, з острахом підійшла до неї та зізналася, що їй страшно.

“Вона каже: “Я розмовляю російською. Що тепер зі мною зроблять?”. Я відповідаю: “Ми вас зараз нагодуємо, пригостимо чаєм або кавою та знайдемо місце, де ви будете жити”, – каже вона.

Допомогти хотілося кожному

Дуже велику допомогу надавали волонтери: вони розмовляли, розраджували, підказували, показували. Але біженці все одно хотіли отримати допомогу від працівників вокзалу. Ці люди їм вдавалися впливовими та майже всемогутніми.

Пані Наталя згадує, як відправляла евакуаційні поїзди до Польщі, як натовп штурмував вагони.

“Бачу: збоку стоїть бабуся у хустині й дивиться на цей натовп, який штурмує поїзд, і мовчки плаче. Але вже за два дні ми навели лад з посадками: за допомогою волонтерів та поліції садили у вагони старших осіб та осіб з інвалідністю, мам з маленькими дітьми, організовували черги. Часом доводилося стримувати чоловіків, котрі намагалися відштовхнути всіх та першими зайняти місця у вагонах”, – говорить чергова по вокзалу.

За два тижні після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, працівники вокзалу вже могли проходити по приміщенню зал. “Ураган” переселенців стих та став керованим.

Тоді ж повернувся з зони бойових дій старший син пані Наталі.

“Я його спочатку не впізнала. Він був мовчазний та втомлений. Він постарів років на двадцять. Побув трохи й знов поїхав. А я залишилася сама з котом. Мій кіт навчився ховатися під час повітряних тривог. Молодший син протягом цього часу приїжджав додому двічі”, – розповідає жінка.

Зараз головний двірець Львова працює у звичному режимі. Поки ми розмовляли, до чергової по вокзалу телефонували та уточнювали якісь деталі: коли прийде той чи інший поїзд, на який перон прибуде. Вона зв’язувалася з керівником групи дітей, котрі їхали на поїзді, що запізнювався і запевняла, що пересадить їх на інший. Робота тривала.

А насамкінець Наталія Свирид сказала, що готова знову пережити неймовірну навалу пасажирів, але з радісного приводу: коли вони всі повертатимуться додому після нашої перемоги.