“Закінчимо війну перемогою”: боєць 80 ОДШБр ЗСУ Ігор Фльорко розповів про війну

Складений рюкзак і очікування того, коли все почнеться. Так боєць 80 десантно-штурмової бригади Ігор Фльорко пригадує початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

В інтерв’ю Суспільному військовослужбовець розповів про те, яким для нього було 24 лютого, роботу реактивної артилерії та будні бійців на фронті.

“Всі речі були зібрані та чекали цього дня”

Для мене 24 лютого було не таке стресове, як я собі міг уявити. Оскільки морально був до цього вже готовий. Після звільнення з “Азову” у 2020 році, окрім того, що старався налагодити своє цивільне життя, зайнятись підприємництвом, займався ще з побратимами громадською діяльністю, вникав у всі проблеми Львова, слідкував за ситуацією, як у місті, так і в Україні. Не було секретом, що на АТО/ООС, на такій формі все не завершиться. Всі розуміли, що має бути вже повномасштабне вторгнення. Після того, як великий період часу Росія була присутня на наших кордонах.

Одна з проблем, яку ми хотіли вирішити у Львові, це виселення російського консульства з центру міста, бо вони там були незаконно. У них не було жодних юридичних підстав на це. Ми знали, де навчались діти представників цієї установи. І десь за тиждень до вторгнення, ми дізнались, що діти перестали відвідувати уроки. Для нас це було останнє підтвердження всіх теорій і припущень про те, що буде війна більш глобальною. З того часу вже був зібраний рюкзак, всі речі були готові та чекали цього дня.

“Чим швидше цей етап розпочнеться, тим швидше завершиться”

В першу чергу просто продумував шляхи, як і куди рухатись, що мати з собою. Чи був морально готовий? Так, і довший час. Ми розуміли, що війна — це страшно і не зі слів це знаємо. Але ми розуміли, що чимшвидше цей фінальний етап російсько-українських відносин почнеться, тим швидше він завершиться. Тому ми активно очікували, коли все розпочнеться.

“Коли прийшов в “Азов”, мені було 19″

В “Азові” воював з 2015 по 2020 рік, далі зрозумів, що в такій формі війна, яка відбувається, вона потребує нових кадрів. А я повинен відправлятись додому, ставати на ноги. Оскільки, коли прийшов в “Азов” мені було 19, я був студентом. Повертаюсь додому, мені 25. Я розумію, що велику частину свого життя віддаю на захист України, але натомість втрачаю можливість соціалізуватись. І от 2 роки пройшло цивільного життя, і знову настав момент повернутися.

У “Азові” був артилеристом. Я розумів, яке в нас озброєння, в якій кількості й що, якщо всі артилеристи повернуться назад в “Азов”, то ми не будемо мати змоги отримати той самий міномет і бути корисними в плані професійності. Ми хотіли піти туди, де озброєння є у більшій кількості, де боєкомплекти є у більшій кількості. І так сталось, пішли у 80-ку (80 ОДШБр, – ред.) . Попали успішно на реактивну артилерію і маємо можливість працювати на потужній зброї, і приносити ще більшу користь.

“Багато працювати, щоб збільшити обмінний фонд”

Ми стежили за подіями у Маріуполі, спілкувались зі своїми побратимами, поки була така можливість. Це до їхнього виходу з Азовсталі. Кожну новину пов’язану з “Азовом”, з виходом, особливо переживали події в Оленівці.

Ми не могли повірити своїм очам, коли спостерігали за новинами, що наших побратимів відпустили. Особливо не могли повірити, що відпустили командний склад. Це була велика радість. Ми не могли заснути тоді цілу ніч.

В той самий момент ми розуміємо, що не потрібно забувати про іншу частину полонених. Закликаю всіх людей, які спостерігають за цією ситуацією, бути обережнішими в своїх висловлюваннях. Постаратись не зробити гірше для тих людей, які ще залишились в полоні. Це для нас велика перемога, але потрібно трошки втихомиритись і чекати наступних обмінів.

“Гради працюють ледь не кожного дня”

Я прийшов в “Азов” літом 2015, коли війна з формату активних наступальних дій завершилась і почали встановлюватись кордони певні, лінії розмежування і вона перейшла в формат позиційної артилерії. Пам’ятаю її таку, коли ти окопуєшся на позиції, довший час без особливої динаміки. Зараз справа зовсім інша. Ми активно переміщуємось, активно рухається наша піхота. Найбільша різниця – це активність застосування крупних калібрів. Тої самої реактивної артилерії, на якій ми працюємо. Ну колись, там з 2014 і до 2022 використовувалась вона максимально рідко, а зараз це буденність. Гради працюють ледь не кожного дня.

Військова техніка на позиції. Фото: Ігор Фльорко

“Спали просто неба”

Ми маємо бути готовими швидко приїхати, зайняти вогневі позиції та підтримувати нашу піхоту. Відповідно маємо бути неподалік. В перші місяці ми жили на чергуванні в тих місцях, з яких можна дуже швидко приїхати й відпрацювати. Здебільшого це були посадки, спали десь поміж дерев. Територія була відносно безпечною, тому ми могли не окопуватись, не робити бліндажі. Це могло бути біля дороги, будь-де в полі. Міняли свої позиції дуже часто і спали просто неба. Але з часом трошки адаптувались і зрозуміли, що більша частина може бути на ППД(пункт постійної дислокації) і частина виїжджала на чергування. Створювали собі такі пункти, де були наші речі та люди, а ми вже виїжджали чергувати, де були в посадках і чекали команди, щоб відпрацювати.

“Ефективність роботи в рази збільшується”

Забезпечення стало набагато кращим. Це найбільше що відрізняє 2014 рік від тих реалій, в яких ми зараз. Вагомою відмінністю є підготовка бійців. Яким би ти військовим не був, чи ти доброволець, чи професійний військовий – все одно в тебе не було досвіду. Все було на ентузіазмі та характері. А зараз у нас велика кількість людей підготовлених, які знають, що таке війна. Всі наші дії виваженіші, рішучіші й відповідно ефективність нашої роботи в рази збільшується. Тому різниця — це в забезпеченні, якості виконання роботи та у досвіді бійців.

“Про присвоєння 80 десантно-штурмовій бригаді найменування Імені Романа Шухевича”

Ми збирали підписи щодо цього. Назбирали понад 700 підписів з різних підрозділів бригади та передали це нашому командуванню. Наразі чекаємо якоїсь відповіді, опрацювання даного звернення. Зараз не активно наполягаємо на швидких рішеннях, бо розуміємо, що зараз трошки інші часи й така активність бригади, яка є на фронті, вона не дозволить швидко ухвалити рішення, які не стосуються конкретно війни. Ми готові почекати, але від свого не відступимо. Будемо наполягати на такому рішенні. Ідея пішла з підрозділів, від бійців, які вже на цей момент встигли зробити великий внесок у визвольну боротьбу у складі бригади.

“Страх присутній завжди”

Страх присутній завжди. Коли є загроза твоєму життю і це є нормально. Від цього нікуди не дітись. Інакше можна швидко завершити своє корисне перебування на фронті. Страх повинен бути, але потрібно вміти його контролювати. Побороти страх найбільше потрібно саме тоді, коли вирішуєш йти на фронт. Я не знаю, як воно відбувається, коли мобілізують людину, заставляють іти. Коли я ішов на фронт – це було моє добровільне свідоме рішення і головне — це підготовка морально-психологічна перед цим кроком. Далі, коли ти вже, перебуваєш на фронті, то просто повинен справлятись з тими викликами, які тобі надходять. Такого моменту, щоб я прийшов на фронт і думав повертатись додому, грубо кажучи, такого не було жодного разу. Були цікаві ситуації. Стандартна історія, коли ти перебуваєш під обстрілом, потрібно ще не просто перечекати, а потрібно вибігати та давати відповідь, то у ці моменти страх присутній, але головне, щоб його переборов адреналін і затятість внутрішня. Це залежить від людини, хтось просто перечекає, а хтось підніметься і буде давати відповідь.

Були обстріли, коли були в бліндажі, були обстріли, коли стояли на подвір’ї в Мар’їнці у 2017. Ми не очікували такого повороту подій, просто розмовляли і тут прицільно в подвір’я почало прилітати, і 2-3 метри над нами почали розриватись снаряди зенітної установки. Ми сховались спочатку, але потім зорієнтувались і вибігли – по цьому місці насипати з 82-го міномету.

Коли ти знаєш, яка в тебе ціль. Коли найбільший пріоритет – це виконання бойового завдання. Це зробити так, щоб найбільше русаків покинули цю землю. Тоді ти задумаєшся про те, що могло бути страшно, вже після того, як все відбулося.

“Хочеться перемогти й щоб Росія перестала існувати”

Мотивація – завершити цю війну нашою перемогою якомога швидше. Бо велику частину мого життя зайняла визвольна боротьба і замість того, щоб будувати щось нове, займатись громадською діяльністю, я змушений воювати. Впевнений, що саме оцей етап фінальний і я це відчуваю. Хочеться перемогти і щоб така країна, як Росія – перестала існувати.

Читайте також

“Війна впливає на всіх”. Інтерв’ю із заступником начальника Львівського ліцею імені Героїв Крут

“Мамо, зі мною все добре”. Мама азовця “Калини” розповіла про перший дзвінок від сина