Я буду тут, допоки триватиме війна — артилерист 47 ОМБр зі Львова Владислав Данко

Військовослужбовцю 47 окремої механізованої бригади Владиславові Данку 23 роки. З них останні півтора року він перебуває на війні. Каже, що якби не повномасштабне вторгнення Росії в Україну, то про військову службу би не думав.

Життя до мобілізації

Хоча під час Революції Гідності та у 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, мріяв як візьме до рук зброю та захищатиме Україну. Тоді йому було тринадцять років.

“Я дуже тоді хотів потрапити на Майдан до Києва. Але ніхто мене туди не брав”, — каже він.

Згодом війна перейшла у позиційну стадію. І коли Владиславові виповнилося 18 років, то він вирішив здобути вищу освіту та вступити на навчання до Львівського національного університету імені Івана Франка на факультет журналістики.

Минулого року він вже працював журналістом в одній з інформаційних агенцій Львова. Згадує, 24 лютого під ранок прокинувся від дзвінка головного редактора, який сповістив йому про напад Росії та попросив відстежувати новини.

“Я зателефонував до батьків, заспокоїв їх і сів працювати. Водночас думав про те, що треба йти до військкомату. Однак того дня мій товариш Артур Дронь пішов туди, простояв у черзі цілий день, у нього взяли дані та сказали, що за потреби зателефонують”, — розповідає військовослужбовець.

На роботі юнак виходив у вечірні та нічні зміни. А вдень відвідував тренінги з тактичної медицини та військові вишколи, а також волонтерив. Робив “коктейлі Молотова”, розвантажував та сортував гуманітарну допомогу з-за кордону.

“Коктейлі Молотова” того ж вечора повезли на Київ. Я так хотів з ними поїхати. Але в мене була вечірня зміна. Тоді я дуже дивувався, як українська молодь згуртувалася. І охочих щось робити було більше, ніж роботи”, — говорить Владислав.

Захист України у складі 125 бригади ТрО

Тоді ж у Львові почала формуватися 125 окрема бригада територіальної оборони ЗСУ. Юнак разом зі своїм товаришем скористався можливістю мобілізуватися. Обох взяли у піхоту та почали навчати військовій справі. Вдома батьки з розумінням сприйняли рішення єдиного сина стати на захист Вітчизни.

У липні 2022 року Владислав уже перебував на Донеччині та готував оборонні рубежі, тому що росіяни наступали на Бахмут. А за три місяці потрапив на “нуль”.

“Це була деокупована територія. Ворога видно за 200-500 метрів від нас”, — каже боєць.

Побачив там зруйновану територію: коли росіяни окуповували цю місцевість, то нищили її нещадно; і коли відступали, то руйнували те, що залишилося.

“В селах було дуже мало людей. В основному, це — старші люди”, — говорить юнак.

Побутові умови

Владислав розповідає, що “на нулі” побутові умови бійці собі створюють самі: вириють окоп, облаштують його та й перебувають у ньому рівно стільки, скільки дозволяє війна. Це може бути й день, а може — і місяць.

“Умов там немає ніяких. Ці позиції ми утримували цілу зиму. Взимку ти там ані вогонь не розпалиш, ані буржуйку не розтопиш, тому що одразу демаскуєш себе. Була позиція, де вороги були на відстані 120-150 метрів від нас”, — розповідає солдат Данко.

Виходячи на ці позиції українські захисники брали з собою мінімальний запас їжі, як от батончики або тушонку. І робили собі якийсь чай або каву.

“Від обморожень нас врятували грілки на руки та ноги, які передали нам волонтери. Якби не це, то, думаю, половина підрозділу мали б обморожені кінцівки. Мій друг отримав обмороження ніг. Але, дякувати Богу, ноги врятували, хоча реабілітацію він проходив дуже довго”, — говорить він.

Владислав Данко разом із побратимами. Фото надав Владислав Данко

Каже, що дивується, коли його цивільні знайомі скаржаться на якісь негаразди, особливо побутові.

“Переважно хлопці живуть у полях. В полі нема ані ліжка, ані унітазу. Зараз настали холоди. У нас в бліндажах повно мишей. Мене ось вкусила за палець миша. Я спав і зірвався від того, що мене миша вкусила. Але я не скаржуся ні на що”, — сміється боєць.

Їжу від гризунів ховають у спеціальні ящики з-під снарядів. Гризуть миші й одяг.

“Побратим поскаржився, що купив светр за дві тисячі гривень. А миші його згризли. З’їли також гуму на екшн-камері. Кожного разу ми виносимо 5-6 мишей, які лапаються на липучки”, — говорить Влад.

Позиція “Тиса”

Одна з позицій на Донеччині, яку утримували львівській військовослужбовці, називається “Тиса”. Минулого року цю місцевість окупували російські війська. Але 95 окрема десантно-штурмова бригада її відбила, відігнавши росіян якомога далі. Завдання 125 ТрО було закріпитися там. Ворог час від часу намагався відбити цю позицію, та — без успіху.

Це був січень, зима, морози. Росіяни пробували штурмувати “Тису”, і взяти в оточення. Тієї ночі, коли Владислав Данко з побратимами перебував на позиції, ворог знов спробував зайти туди.

“Тоді я чергував на зміні. У тепловізор побачив як росіяни заповзли в поле і залягли. Чітко видно було силуети. І так пролежали дві години. Я розумів, що зараз буде штурм”, — розповідає боєць.

Коли до першої групи росіян підійшло підкріплення, вони спробували зайти в тил до українських воїнів та оточити їх.

“Хлопці насипали вперед, я — по полю. Тоді у росіян було багато поранених. Чи були загиблі, не знаю, я не відстежував. Бій тривав безперервно дві години. Але ми їх не пропустили. А над ранок нас змінила інша наша група”, — згадує військовослужбовець.

І додає, що таких штурмів тієї позиції було дуже багато.

Поранення

За півтора року перебування на війні Владислав Данко зазнав двох поранень. На пам’ять про одне з них має шрам на носі.

Згадує, що того дня відчував незрозумілу нервовість. Щоб заспокоїтися, зайняв позицію спостереження, давши побратимам можливість відпочити. Через дві години чатування побачив, як на їхні позиції суне російський танк.

“Я перебував в окопі, коли він вистрілив, але не встиг сховатися. Хвилею мене відкинуло й один уламок снаряда прилетів у ніс та два уламки у шоломі застрягли”, — розповідає він.

І додає, що якби в той момент не мав шолома на голові, то все б закінчилося набагато гірше. А тоді відчув як з носа струмить кров, дзвенить у вухах, нудоту та запаморочення.

“Я не зрозумів що сталося. Вирішив, що у мене зламаний ніс”, — каже Владислав.

Наступне поранення він отримав від російського дрона-камікадзе, який літав над ними.

“Побратим кричить: “Тікай!”. Я озираюся і бачу як на нас летить “Ланцет”, досить здорове БПЛА, вісім крил, спереду камера. Ми тільки встигли відстрибнути. Він досить тихо літає, почули ми його, коли він був уже близько. Пощастило, що він не вцілив у машину. І відразу на те місце ще два ворожі дрони прилетіло”, — розповідає юнак.

Зона бойових дій. Фото надав Владислав Данко

Владислав зізнається, що йому часто сниться війна. Перебуваючи на короткому відпочинку, уві сні, він продовжує воювати.

“Сниться, що я продовжую бій, стріляю. Прокидаюся від свого ж крику і розумію, що я не на позиції, заспокоююся і засинаю знову”, — говорить військовослужбовець.

Плани на майбутнє

Навесні цього року Владислав перейшов з підрозділу територіальної оборони до іншого підрозділу. Каже, що вирішив навчитися чомусь новому і виконувати інші, складніші, завдання.

“Мені запропонували перейти в реактивну артилерію. Піхотинцю спробувати себе в артилерії — це мажорська пропозиція. Це набагато цікавіше, ніж було. Хоча хотілося б і Хаймарс спробувати”, — ділиться він.

А ось чим займатиметься після перемоги, ще не вирішив.

“Коли сидиш на нулі в окопах, де немає зв’язку й дні, коли нема боїв, тягнуться дуже довго, ти багато думаєш. День на нулі — це як тиждень в тилу. Але я ні до чого не додумався. Зрештою, планувати майбутнє для людини, яка воює, це досить велика розкіш”, — говорить юнак.

Але зізнається, що з військовою справою своє життя не планує пов’язувати. Каже, що триматиме зброю в руках доти, допоки триватиме війна. І, якби росіяни не напали на Україну, то ніколи б не пішов воювати. Але оскільки це сталося, то іншого шляху в ці часи для себе не бачить.

“Хіба що ця війна затягнеться на десятиліття, то це вже буде не мій вибір”, — каже Владислав Данко.