У Львові триває виставка Михайла Жука: мистецтвознавиця Олена Яворська розповідає про фундатора Київської академії

З 23 серпня до 27 вересня у головній будівлі Національного музею імені Андрія Шептицького у Львові відбувається виставка “Михайло Жук – вісник Відродження”.

Художник-модерніст Михайло Жук був талановитим живописцем і графіком, працював із книжковим та декоративно-ужитковим дизайном, був поетом, активним громадським діячем та учасником численних мистецьких проєктів Чернігова, Львова, Києва й Одеси першої половини ХХ століття.

Спеціально для Суспільне Культура завідувачка відділу науково-експозиційної роботи Одеського літературного музею Олена Яворська розповідає про те, чому його постать є важливою.

Біле і чорне. Успіх і забуття. Буремний вир життя і скніння у глухій провінції. Так можна коротко описати долю на довгі роки забутого та усуненого з художнього життя українського митця.

Три війни судилося пережити йому: Першу світову, громадянську, Другу світову. Три міста були в його житті: Київ, Чернігів, Одеса. Біографія Михайла Івановича Жука –  художника, письменника та казкаря – вражає контрастами.

Син злиденного робітника з Каховки – а навчається в школі Миколи Мурашка та Краківській академії красних мистецтв, яку закінчує зі срібною медаллю. Європеєць за освітою та художніми уподобаннями – а викладає малювання у духовній семінарії та  дівочому єпархіальному училищі. Живе у провінційному Чернігові – але серед найближчих людей має видатного письменника Михайла Коцюбинського.

Михайло Жук. Портрет Михайла Коцюбинського, 1929 р. Надано Оленою Яворською

Один з перших українських символістів, фундатор української Академії мистецтва – а більшу частину життя завідує керамічним відділенням Одеського художнього училища.

Автор одинадцяти книжок казок та віршів, що виходили з 1908 по 1928 роки, – але так і не зміг видати книгу прози, про яку мріяв до останніх років життя. Він створив один з перших “вінків сонетів” українською – і писав дитячі п’єски.

Пролетар за походженням – але людина освічена та інтелігентна, тобто підозріла для влади вже самим фактом свого існування.

Михайло Жук прожив довге життя: народився у 1883 році в Каховці, помер 1964 року в Одесі. Але важко назвати це життя щасливим.

Він згадував своє нужденне дитинство у Каховці, де допомагав батькові-маляру. Потім пощастило – навчання у Києві у школі Мурашка, по тому в академії у Кракові,  можливість поїхати до Італії та побачити роботи старих майстрів. Але замість Італії Михайло повертається, щоб допомогти батькові, заарештованому поліцією.

Шлях до Одеси з Києва лежить через Чернігів

У Києві відбувається перша виставка, новітня, незвична: Жук був одним з перших, чи не першим українським художником-модерністом. Але він змушений залишити Київ — батька відправили під нагляд поліції у Чернігів.

У цьому старовинному місті Жук одночасно щасливий і засмучений. Засмучений — неквапливим провінційним життям. Але більше — щастя.  Щастя — від спілкування та дружби з Михайлом Коцюбинським, від кохання — саме у Чернігові Михайло Іванович одружується і створює напрочуд ніжні портрети дружини. Саме тут народжуються два сини. І життя буяє фарбами, мов ті оберемки квітів, які він приносить із саду Коцюбинського.

Саме ці квіти оживуть під його пензлем через кілька років: Жук працюватиме над велетенським (два на три метри) панно “Біле і чорне”. Він малює панно майже два роки – білий і чорний янголи в оточенні мальв, соняшників,  жоржин, майорів. Чорний янгол – його учень, молодий поет Павло Тичина. На довгий час (майже сорок років) це панно лишиться найбільшим в українському живописі.

На чернігівські роки припадає і становлення Жука-письменника. Художник та письменник в одній особі – але яке різне ставлення до життя у цих іпостасей!

Художник оспівує яскравість і принадність божого світу, вірячи, що сірість буднів щезне під сонячними променями мистецтва. На картинах досконалі, натхненні людські обличчя,  буяють квіти. А письменник змальовує сіре, буденне, безнадійне життя провінції. Він — письменник нової формації, його увага присвячена тому прошарку суспільства, що нещодавно сформувався, — українській провінційній інтелігенції та міщанству. З цього кола він добирає своїх героїв: дрібних службовців, вчителів, дівчат-єпархіалок та секс-працівниць. І пензлем, і пером створює він портрети оточення — досконалі, яскраві, психологічні.

Восени 1916 року Жук, облишивши родину в Чернігові, переїздить до Києва. Сплеск діяльності припадає на 1917–1918 роки. Він був одним із засновників та професором української Академії мистецтв, брав найактивнішу участь у виданні журналу “Музагет”. Саме тут мало вийти його зібрання творів у чотирьох томах, і Жук сам малював обкладинки. Але не судилося. Громадянська війна буяє, чергова зміна влади — і у 1919 році Михайло Жук повертається до Чернігова.

Багато у творчій діяльності його обумовлене зовнішніми обставинами — так після 1919 року він більш активно займається гравіюванням, бо фарби на той час стають розкішшю. Він не пише оповідання – нема де друкувати, та й психологічні портрети не цікаві новій владі. Тоді народжується Жук-казкар, що пише не лише дитячі казки, а й досить в’їдливі політичні.

Книжка “Дрімайлики” вийшла у Чернігові у 1923 році. Надано Оленою Яворською

Художника і письменника — попри всю розбіжність двох іпостасей — об’єднує вибагливість, з якою Жук ставиться до свого твору, чи то намальованого, чи написаного. Безліч шкіців, що за розміром сягають великого панно, складні у виконанні, що вимагали багато праці та часу — і численні рукописи та чернетки. Три, чотири, п’ять варіантів оповідання, казки, сонету. Численні саморобні рукописні книжки,  прикрашені віньєтками та мальовничими обкладинками.

Але це робота для себе, бо заробити на прожиття мистецтвом неможливо. Роботи, окрім виснажливої канцелярської праці, яку митець ненавидить, у Чернігові для нього немає.

Сутужне творче і матеріальне становище змушує Михайла Івановича у 1923 році написати розпачливого листа голові Ради народних комісарів УРСР:

“… якщо я потрібний тут по своїй спеціальності, то дайте мені можливість працювати, дайте можливість жити з цієї роботи. Якщо ж моя робота справді не потрібна, дайте мені можливість емігрувати з родиною, хоча б в американські українські колонії, де я спробую здобути собі це право. Я не уряду поїду шукати, бо всі уряди для мене неприйнятні, а поїду шукати заробітку, а також і освіти для своїх дітей. <…> Підкреслюю знову, що я не тікаю, а що я мушу шукати якогось виходу як українець і як художник, і як письменник”.

Восени 1925 року Михайло Жук переїхав із Чернігова до Одеси та почав викладати у Політехнікумі образотворчих мистецтв (згодом — Художньому училищі імені Митрофана Грекова), де надалі став професором і проректором. З цього часу його життя пов’язане з Одесою.

Якою є творчість Михайла Жука?

Портрети та декоративні квіти виконані пастеллю, аквареллю, олівцем. Гравюри — на металі, дереві, лінолеумі. Вірші, проза, п’єси, казки, переклади, мемуари. Книжки, щедро оздоблені малюнками — і друковані, і саморобні. Досконала і витончена порцеляна. Жити б йому за часів Відродження…

А судилося — у часи “Розстріляного відродження”. І саме йому випало на долю створити та зберегти портрети митців тієї трагічної доби. Вражає мужність цього непоказного чоловіка: у часи, коли багато хто палив фотографії рідних, він не знищив жодного портрета “ворогів народу”. Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Володимир Ярошенко, Микола та Марко Вороні, Дмитро Тась, Дмитро Загул, Володимир Винниченко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Василь Чумак — більшість зображених ним українських письменників та акторів можна знайти у сумнозвісному списку розстріляних 1937 року до “двадцятої річниці Жовтня”.

Надано Оленою Яворською

Портрети ці Жук зберігав попри все: арешт у 1931 році, втечу на порцелянову фабрику в Підмосков’ї після звільнення (так рятувалися від повторних арештів), перебування в окупації, злиденне життя.

У 1923 році він писав гордовито:

“Я, Михайло Жук – український художник і письменник. У галузі малярства працюю, як не рахувати часу, витраченого на вчення, 23 роки, а в галузі літератури 16 років”.

Але новій владі це не потрібно.

З середини 1920-х Жук примушений поступово зрікатися майже всього, що доти становило сенс його життя: спочатку перестав писати казки, згодом п’єси, прозу, облишив гравіювати. Не зміг лише відмовитися від віршів та зрідка писав портрети. Намагався сперечатися з цензурою: навіть у суто дитячих казках влада знаходить щось підозріле — у 1926 році заборонили його дитячу п’єсу “Весна”.

До середини 1920-х років Жук занотовував свої думки та враження у грубому зошиті або на клаптиках паперу. І назвав сам – “Нотатки з блокнота”. У тридцяті вже не писав — папір, як і люди, міг зрадити.

Але він дбайливо зберігає свій доробок до останніх днів.

Після смерті Михайла Івановича Жука його живопис та літературний архів розійшовся по приватних збірках Одеси.

Саме одесити почали повертати його ім’я — спочатку як художника, згодом як письменника. В Одеському художньому музеї можна зараз побачити картини Жука. В експозиції Одеського літературного — рукописи, книжки, графіка. На базі рукописів, що зберігаються у фондах, видано омріяну Жуком книгу прози, віршів, казок та спогадів “Білим і чорним хотів би я бути”.

І чекає на відкриття експозиція ще одного музею — Сучасного мистецтва Одеси, де наразі зберігається чи не найбільша в Україні колекція художніх робіт Михайла Жука, окрасою якої є панно “Біле і чорне”.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]