Солідарність та права жінок під час війни. Промова Марти Чумало під час нагородження Премії Улофа Пальме

Українська активістка та правозахисниця, заступниця голови Центру “Жіночі перспективи” Марта Чумало у січні цього року стала лавреаткою Міжнародної правозахисничої Премії Улова Пальме. Нагородження відбулось на початку лютого. Суспільне Культура публікує текстову версію її виступу.

До 24 лютого 2022 року я і мої подруги у Львові допомагали жінкам, які постраждали від насильства, ми вимагали від України ратифікації Стамбульської конвенції, організовували марші на 8 березня, і вуличні акції під час кампанії «16 днів проти насильства», нам погрожували  і на нас нападали  праворадикальні угрупування, ми вчилися самі і вчили представників держави як краще протидіяти насильству щодо жінок та дискримінації. Ми робили багато і  мали плани, що робити дальше, для того, щоб права жінок в Україні поважалися більше і захищалися краще.

Але о 5 годині ранку 24 лютого 2022 року, коли люди мирно спали, одночасно в багатьох містах України почалися бомбардування Російською Федерацією. І у нас розпочалося зовсім інше життя.

Ця війна ніби лінза – вона показує у значно збільшеному форматі найкращі та найгірші людські якості.

У перші дні війни ми бачили, як люди на вокзалі в загальній паніці брали штурмом евакуаційні поїзди, які їхали далі на захід, як ті, котрі сильніші, ліктями розштовхували слабших, рятуючи свої життя. Але разом з тим ми бачили сотні, тисячі волонтерів, які приносили їжу, давали нічліг у своєму житлі, допомагали зовсім незнайомим людям.

Ми почали допомагати найвразливішим жінкам: жінкам, яким понад 65 років, які мають багатодітні сім’ї, мають дітей з інвалідностями, самі мають психічні розлади, страждають від насильства. Ми допомагаємо зараз тим жінкам, яким важче знайти допомогу, котрих виштовхують чужі лікті. Ми почали відкривати притулки для тих, хто добралися до нас. У нас зараз  вже діє 7 притулків. Але також ми допомагаємо найвразливішим жінкам, які не змогли виїхати і залишилися зараз у прифронтових зонах. У нас діє онлайн-платформа “Жінка для жінки”. Сюди за допомогою може звернутися будь-яка жінка у кризі і будь-яка людина у світі може допомогти цій жінці напряму. Це платформа солідарності та підтримки. І я дякую всім тим, хто допомагає. Ми не маємо змоги зараз публікувати усі просьби про допомогу бо ми їх отримуємо сотнями у день, але ми надсилаємо тим, хто до нас написали 8-10 кілограм базових продуктів, щоб хоч трохи допомогти. Ми вже допомогли тисячам жінок але щодня відчуваємо, що це лише невелика крапля від того, що потрібно.

Щодня я зустрічаюся з жінками, які у біді, в горі, в болі, яким страшно. Але разом з тим я захоплююся їхньою стійкістю, міцністю, силою. Перед тим як їхати до Стокгольму, я була в одному з наших притулків і спитала жінок про те, що я маю передати від них. Одна старенька жінка, яка ледве ходить, мені сказала: “Передайте, що ми вільні люди і воля для нас – це найважливіше! І подякуйте, що нас не залишають наодинці!”.

Я хочу повторити за цією жінкою: “Так, українки та українці дуже різні. Але прагнення до свободи – це для більшості з нас не просто слова, а потреба і цінність!”

Я зараз одягнена у білу блузку. Це вишиванка. Вона вишита білими нитками по білому полотну. І щоб побачити цю вишивку – потрібно підійти ближче і добре придивитися. Колись в Україні вийшла книга “Білим по білому” про роль українських жінок у історії минулого. І для мене це все ще залишається символом видимості участі і вкладу жінок у ті процеси в Україні, які зараз відбуваються. Це також про невидимість жінок в українському правозахисті і прав жінок у правах людини. Для того, щоб ці аспекти були поміченими – потрібні додаткові зусилля, додаткова увага.

Ця премія – це одна з можливостей привернути увагу до тої кропіткої праці, яку роблять українські феміністки в Україні та за кордоном для того, щоб зменшити згубні наслідки війни. В Україні зараз є багато ініціатив та організацій, які віддано працюють, допомагаючи іншим, але також ми відчуваємо підтримку тих активісток, які виїхали за кордон і теж продовжують працювати, допомагаючи найвразливішим людям в Україні та за кордоном. І я часом чую від них, про те, що вони роблять не достатньо. І хочу сказати: “Ви робите дуже багато! І ми це відчуваємо та дякуємо вам за ту допомогу та підтримку, яку ви організовуєте!”

Щодня я також відчуваю солідарність. Солідарність інших жінок, які волонтерять, допомагають, працюють, відстоюють права інших людей. Моє нагородження було дуже тепло сприйнято моїми колегами. Я отримала сотні дзвінків, тисячі поздоровлень. Це дуже надихає мене продовжувати свою роботу. І я також дякую своїм колегам з “Центру “Жіночі перспективи” за 25 років спільної взаємодії.

Також ми добре відчуваємо солідарність наших колег за кордоном, які дзвонять і пишуть, які допомагають знаннями і коштами, досвідом та дружньою підтримкою, а також цінують наш досвід. Нас дуже підтримує постійний контакт та підтримка мережі Kvinna till Kvinna і мережі WAVE, які вже майже рік значно ближче, ніж раніше, стоять поряд з нами. Дякую вам, сестри!

Солідарність всього цивілізованого світу. Ми її відчуваємо в Україні. І дякуємо. Дякуємо за всю ту підтримку, яку ми вже отримали і ще отримаємо. За ті зусилля, які ви робите, щоб бути поряд з Україною у цій страшній війні.

Ця війна показує, на скільки вразливими є демократії, на скільки слабкі механізми забезпечення прав людини, на скільки безсилими ми можемо бути перед грубим нехтуванням норм міжнародного права перед тоталітазизмом, диктатурою.

Ця війна – не перша і не остання в історії людства.

І ми зараз на своєму досвіді відчуваємо потребу дієвих міжнародних протоколів, домовленостей, зобов’язань, конвенцій, які б забезпечували надійний захист найвразливіших груп людей, зокрема жінок і дітей від сексуального насильства, згвалтувань під час війни, а також зобов’язань держави, міжнародних гуманітарних організацій, щодо задоволення базових потреб постраждалих, збільшення чутливості до їх досвіду та страждань.

Ми зараз на своєму досвіді розуміємо, які підходи потрібні у таких умовах, що може допомогти, а що – зашкодити. І я закликаю до створення безпечних комунікаційних майданчиків для жінок з різним досвідом війни з різних країн,  які могли б обговорювати свій досвід і необхідні міжнародні та національні інструменти, які можуть зменшити згубний вплив війни на жінок, дітей та інші вразливі групи людей у цій та  майбутніх війнах у світі.

Я мрію зараз про те, що ми знову будемо організовувати марші і вуличні акції в Україні, що ми будемо впроваджувати вже ратифіковану Україною Стамбульську конвенцію, що ми зможемо повернутися до мирного життя. Я розумію, що ми матимемо серйозні виклики, пов’язані зі збільшенням домашнього насильства у сім’ях військових, які  повернуться з війни. І ми вже бачимо ці виклики. Ми будемо після війни чути заклики до заборони абортів і посилення праворадикальних наративів, які є наступом на права жінок, особливо в репродуктивній сфері, бо це нам показує досвід після багатьох воєн у світі. Ми вже зараз маємо думати про те, як цим викликам протидіяти.

Але зараз ми поки що зменшуємо біль та страждання. І хоча ми все ще досить вразливі, але також і дуже сильні у своїй стійкості!

І я закликаю кожну людину у світі: давайте думати та робити кроки, для того щоб страждань у цьому світі було менше! Разом ми значно сильніші.