Суспільне мовлення

“Радий бачити” — нацгвардієць зі Львова розповів про кодову фразу у підрозділі

До початку повномасштабного вторгнення боєць Національної гвардії України Михайло Волошинівський працював керівником проєктів та програм акціонерного товариства “Львівгаз”.

В інтерв’ю Суспільному Михайло розповів про зміну цивільної професії та військовий досвід.

Як обирав підрозділ

Михайло Волошинівський розповідає, що його спеціальність – будівельник. У своєму доробку має десятки побудованих житлових та офісних приміщень.

“До 24 лютого минулого року (2022, — ред.) ми встигли побудувати завод з перевірки лічильників. Ремонтували та будували адмінбудівлі. Деякі проєкти — ще в роботі”, — каже він.

24 лютого 2022 року Михайло Волошинівський виїхав зранку до Івано-Франківська, де будували новий завод. Оскільки виїхав на світанку, то новин не слухав і про те, що Україну обстрілюють російські війська, він ще не знав.

“Дізнався вже в дорозі. Тому розвернув машину і повернувся до Львова”, — говорить військовослужбовець.

Вдома вирішив усі питання, які міг. Обійняв дружину. Та пішов до військкомату. Батькам про своє рішення захищати Україну повідомив уже пізніше.

До цього моменту чоловік жодного разу не брав до рук вогнепальної зброї та не служив строкової служби. Але це не завадило йому два дні простояти у черзі з добровольців, які так само готові були йти захищати рідну країну від російської агресії.

У військкоматі Михайлові запропонували на вибір кілька військових частин і спитали, куди б він схотів йти служити.

“Мій вибір був як пальцем в небо. Мені назвали букви й цифри, які мені нічого тоді не говорили. Я обрав одну. Це виявилася – Національна гвардія України. Ось я тут уже півтора року служу. І ще жодного разу не пошкодував про це”, — каже боєць.

Мобілізувався зі спальником та флягою

Прийшов він до військової частини зі спальником та флягою. Все інше спорядження видали вже на місці. Там же боєць отримав свій перший в житті автомат та почав вчитися ним користуватися.

“Нас дуже добре вчили. Перші мої стрільби пройшли майже на відмінно. Також нас навчали медицини, тактиці та психології”, — розповідає Михайло Волошинівський.

Ці знання він згодом застосовував у зоні бойових дій. Згадує, як під час однієї з ротацій побратим перелякався і не зміг виконувати своїх обов’язків. Михайло це помітив і вирішив допомогти: почав з ним розмовляти, розговорив і боєць прийшов до тями.

Радий бачити

Перший виїзд військовослужбовця в зону бойових дій був на Донеччину. Там його вразили звуки.

“Перше, що я почув – як працює артилерія та йдуть приходи. До цього довелося звикати. Там я навчився по секундах рахувати звідки летить і куди може прилетіти”, — каже він.

Михайлові доводилося багато поїздити Україною. Але на Донеччину він приїхав вперше. Тому з цікавістю оглядав села в цих краях.

“Подивився як там люди живуть. Є багаті села, є – наче з минулого століття”, — говорить боєць.

Військовий отримав медаль “Захиснику вітчизни” від Президента України. Telegram/Львівгаз

Військовослужбовець розповідає, що на війні йому довелося роботи все, що скажуть і треба. Серед іншого — й евакуйовувати поранених побратимів.

“Був бій. Я в ньому не був залучений. Але отримав інформацію, що є поранені, яких треба вивезти. Тож нас троє – я, побратим та водій авто – виїхали на певну точку. Там водій пильнував машину. А ми вдвох перебігли на іншу точку, куди нам привозили поранених. Хтось міг йти, хтось скакав на одній нозі, когось довелося нести на собі. Так ми вдвох вантажили їх у наше авто”, — говорить Михайло Волошинівський.

Також, якби була потреба, боєць повинен би був прикрити своїх поранених вогнем.

“Попри те, що йшов бій, всі, кого ми вивозили, казали нам “радий бачити”. Ця фраза є коронною у нашому підрозділі. Хлопці раділи, що їх там не залишили пораненими та казали: “радий бачити”, — згадує нацгвардієць.

Визволені села

Також Михайлові пощастило брати участь у визволенні наших територій. Заїжджав у ці села, бачив розбиті хати, з розбитими вікнами.

“Коли ми зайшли, то думали, що там нема жодної живої душі. А вони всі сиділи у підвалах. Вже коли ми почали робити зачистки та розміновували, то з’ясували, що там є місцеві мешканці”, — каже боєць.

Окрім українців, які з надією очікували коли їх визволять, нацгвардійці виявили там і російських військовослужбовців. Для себе Михайло Волошинівський характеризує їх як яничарів.

“Мене вразило, що деякі з них мали українські прізвища. За моїми підрахунками, це третє покоління тих українців, яких свого часу репресували до Сибіру та зросійщили”, — говорить він.

Всі полонені говорили одне: вони не хотіли йти на війну, їх змусили.

Нацгвардієць відчував до них певну гидливість. Каже, що не хотілося надавати їм допомогу та вивозити їх з-під обстрілів. Але розумів, що це – обмінний фонд і на них згодом обміняють українських військовослужбовців, які зараз перебувають у полоні росіян.

“Вони були якісь перелякані. Боялися, що ми їх знищимо прямо тут. Наш медик промивав рани, перев’язував. Коли вони зрозуміли, що ніхто їх тут вбивати не буде, то втішилися. Казали, що більше ніколи не повернуться на війну. Але ми ж розуміємо, що це не так”, — каже військовослужбовець.

Свята на війні

За ці півтора року Михайлові Волошинівському довелось відсвяткувати в зоні бойових дій і свій 38 день народження, і Великдень.

На день народження йому пощастило: підрозділ на кілька днів вивели з “нуля” і їм вдалося відпочити.

“Це було 14 листопада. Я заїхав у місто та купив пляцків до кави. Ще купив м’яса і зробили собі шашликів. Ми мали тоді гарну вечерю”, — згадує він.

Керівництво підрозділу подарувало йому павербанк. А від побратимів має у подарунок хорошого ножа.

А ось Великдень уже святкували під безперервним вогнем російських військ. Щоправда, мали паски та крашанки від волонтерів.

“Ми поїли, але сісти по-людськи, як християни, не мали можливості. Ми тримали позиції, щоби не дати прорвати лінію оборони. Не було жодного вихідного. Я навіть не знав, який сьогодні день, все пролітало дуже швидко”, — розповідає Михайло.

Побратим Рижий

Попри те, що підрозділ Михайла укомплектований, вони взяли до себе ще одного бійця – пса Рижого. Цей безпородний пес колись прибився до них на позиції та тепер там живе. Нацгвардійці жартують, що тварина там служить набагато більше, ніж вони.

“Він серед нас найстарший. Ми так і кажемо: він тут найстарший офіцер”, — жартує нацгвардієць.

Пес Рижий

Пес Рижий. Фото надав Михайло Волошинівський

Рижий отримав свою кличку через рудий колір хутра. Його люблять, добре годують і визначили обов’язки: повідомляти, коли починаються обстріли.

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

“Він старий, лінивий. Увесь час лежить. І їсть те, що ми самі. М’ясо ми йому завжди даємо. Бо він заслужив: як тільки мають початися прильоти, то він перший біжить ховатися. Тоді й ми знаємо, що треба бігти в укриття”, — говорить Михайло Волошинівський.


Джерело: Суспільне мовлення України