Одружились у лікарні. Історія 22-річного військового, який втратив руку на війні

У травні 22-річний Сергій Костюченко з Житомирщини попав під мінометний обстріл, виконуючи бойове завдання біля Попасної на Луганщині. Тоді він втратив руку та отримав численні травми. Отямившись, вирішив розірвати стосунки з коханою, щоб її не обтяжувати. Дівчина розшукала бійця і запропонувала одружитись. Нині подружжя у Львові. У Національному реабілітаційному центрі “Незламні” Сергія готують до протезування. Сергій Костюченко розповів про звільнення Київщини, поранення та кохання, яке дає сили рухатись далі.

У 14 років Сергій Костюченко разом з батьком потрапив на Майдан. Тоді ще підлітком вирішив стати військовим і боронити країну.

“Дуже хотів у зону АТО до хлопців. Я з батьком як волонтер їздив до повноліття. Розумів всередині, що я хочу туди і все. Дивився відео, як наші хлопці воюють, що відбувається в АТО. Я хотів взяти зброю в руки і бути з ними поруч. А потім трішки попрацював і підписав контракт в 20 років. Два місяці і відразу — зона АТО/ООС”, — каже військовий.

Сергій каже, повертатися зі Сходу в мирне життя не хотів, адже звик до боїв та життя в колі побратимів.

“Там ти поруч з хлопцями, з товаришами. Це те місце, де ти усім довіряєш і навпаки, де ви разом, ви — сім’я, де ви можете про що завгодно говорити, а коли починається стрілянина чи ще щось, ви один одному довіряєте на всі 100%. Почуваєш себе там просто, а обстріли.. під ними тільки веселіше. Для солдата головне — пам’ятати, що це війна і ти можеш померти в будь-яку секунду. Але я боявся не смерті, боявся, що моя дівчина залишиться без мене, що з батьками не зустрінусь. За себе не боявся. Прилетить — ну то вб’є”, — розповідає Сергій.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, чоловік був у Білій Церкві. Разом з побратимами його перекинули під Київ. Згодом були — Ірпінь, Буча, Мощун, Демидів та Горенка. Каже, під обстрілами, коли не було чого їсти, допомагали місцеві жителі.

“До повномасштабної війни реально людям було не до зони АТО і ООС, у них були свої життя, свої проблеми. Але коли почалася війна, всі так почали допомагати, що в мене аж був ступор: що сталося? Насправді війна так вплинула, що нам в перші дні привезли все, що було потрібно, всі допомагали. Коли ми були в Мощуні, це 10 км від Києва, в нас не було їжі, нам не могли завезти, бо були постійні обстріли. І з Києва піцерист привозив звідти на мопеді під обстрілами дуже багато піци. І це було кожного дня, поки там не закінчилась війна. І це дивовижно”, — каже захисник.

Коли вдалось звільнити Київщину від російських військ, Сергія направили на Луганщину. Наприкінці травня йому дали бойове завдання.

“Це трапилось 29 травня. Я в той день хотів у командира відпроситись поїхати, бо це була моя з дівчиною річниця відносин, знайомства. Але дали завдання. Я через нього так нервував, що навіть її не привітав. Виконував свою роботу”, — каже Сергій Костюченко.

У той день військовий потрапив під мінометний обстріл.

“Коли це трапилось, я був один в полі. Там нікого не було. Я лежав і не міг нікого покликати, телефон в руки взяти, бо в мене була зламана лопатка, а правої руки не було. І кричати не міг, бо була пробита легеня ліва. Я чекав, коли я засну, бо мені було дуже боляче. Видихнув і чекав смерті. Я лежав хвилин 25. Аж тут на пікапі пролітає мій товариш в одну сторону. Я подивився і думаю, він поки вернеться, то буде пізно. Я добре медицину вчив, щоб допомагати товаришам і розумів це. Дві ноги мокрі, пробиті, руки нема, велика втрата крові, щось з лівою рукою, бо рухати не міг і пробита оболонка легені. І якщо панікувати і глибоко дихати, легеня стискає серце і воно зупиняється. Я заспокоївся і чекав. Товариш їхав назад. Я розумів, що він мене не побачить в кущах. Тому просто ногу підняв. Колесо зупинилося біля моєї голови. Він вискочив і я видихнув: “Врятували” і вирубився відразу”, — каже військовий.

Сергій Костюченко після поранення. Фото Сергія Костюченка

Чоловік прокинувся вже через добу в лікарні у Бахмуті.

“Осколками посікло. Руку нижче ліктя відірвало, з передпліччя, де кістка входить в ліктьовий суглоб. Мені рівно відрізали її. В Дніпрі був два тижні. Там зашили, але щось не склалося. Поїхав у Київ, вони мені розшили, почистили і ще чуть менше зробили. Був там до 4 серпня”, — каже Сергій.

Тоді чоловік вирішив покинути кохану — 23-річну Юлю. Вона розшукала його через побратимів і приїхала у лікарню.

“Я дізналася майже випадково, бо Сергій цього не хотів, але його товариші мені сказали. Коли почалась війна, я десь розуміла, що таке можливо. Але коли я дізналася, це був шок. Я не знала, що мені робити. Він був в іншому кінці країни. Зв’язку немає. Мені писали, що він був в критичному стані”, — каже Юлія.

“Коли вона приїхала до мене, перше, що я зробив — це розплакався від радості. Нарешті людина, біля якої я себе відчуваю в безпеці. Коли я приходжу додому і її бачу, все, я розслабляюсь, я відпочиваю. Мені неважливо де: чи це дім, чи це готель, чи лікарня, якщо вона є. Без неї я здався ще б в Дніпрі”, — каже Сергій.

Сергій та Юлія у центрі “Незламні”. Перше ТМО Львова

Тоді Юлія запропонувала Сергію одружитись. Закохані побрались у київській лікарні.

“Коли ми приїхали в Київ, здебільшого я вирішила, що ми хочемо одружитися. Для мене він — найкращий, він — той чоловік, за якого я хотіла вийти заміж ще до поранення. А коли він отримав поранення, я ще більше зрозуміла, що не хочу його втратити. Я його дуже кохаю і не важливо, що трапляється. Ми разом і впораємось. Я дуже ним пишаюся, що він зміг пройти цей шлях”, — каже дівчина.

“Звичайно, я сказав “так”. Тоді в мене все змінилося. Я думав, що все… треба її залишити. Хай живе своїм життям, справлюся, їй не треба я, а коли вона за це заговорила, в мене аж все зламалося всередині і я сказав: “Так, згоден”.

Сергій та Юлія у центрі “Незламні”. Перше ТМО Львова

Сергій та Юлія у центрі “Незламні”. Перше ТМО Львова

Нині подружжя у Львові – у Національному реабілітаційному центрі “Незламні”. Юлія та Сергій приїхали сюди, коли почули – тут роблять біонічне протезування і вже встановили першу таку руку десантнику. З Сергієм працює команда з хірургів, протезистів, фахівців з реабілітації та психотерапевтів. Попереду у хлопця – складна операція. Адже окрім втрати правої руки, має проблеми з лівою — нерви на ній пошкоджені, рука втрачає силу. Тому Сергієві потрібно якнайшвидше потрібно поставити протез.

“Коли починаєш жити повсякденним життям, правої руки наскільки не вистачає, що починаєш панікувати. Тепер я без правої руки, а був “правшею”. Звичайно, вже лівою навчився, але це дуже складно. Спочатку навчився одягатися, навіть шкарпетки годину одягав. Тоді почав вчитися митися, пробував готувати, навіть в боулінг ходив. Хочу дуже протез, навчитися ним правильно керувати, щоб я міг жити повсякденним життям. Я вірю, що люди допоможуть”, — каже військовий.

Сергій Костюченко проходить реабілітацію. Перше ТМО Львова

Коштує біонічний протез до 40 тисяч євро. Підтримати проєкт та допомогти Сергієві й іншим військовим можна на благодійній платформі Dobro.ua. Для цього треба зайти на сайт, обрати проєкт “Протези для незламних” і натиснути “Підтримати”.

“Треба жити далі”: історія українського воїна Михайла Юрчука, якому встановили біонічний протез