“Можливо піднятися з будь-якого стану”. Як у Львові пройшов національний відбір Ігор нескорених: репортаж

Суспільне Спорт побувало на першій українській кваліфікації до Ігор нескорених, що відбулась в умовах повномасштабної війни.

“Здається, що зараз щось скине”, – переговорюються військові, дивлячись на дрон, що дзижчить над стадіоном “Скіф” у Львові. Насправді він працює для зйомки Ігор нескорених, адже місто вперше проводило відбір до цих мультиспортивних змагань серед військовослужбовців і ветеранів, які зазнали поранень.

На Львівщині зібралися 223 учасники, які браи участь у дев’яти з десятьох видів спорту, що будуть представлені на Іграх нескорених-2023 у німецькому Дюссельдорфі: паверліфтингу, легкій атлетиці, веслуванні на тренажерах, стрільбі з лука, велоспорті, настільному тенісі, плаванні, баскетболі на візках та волейболі сидячи.

Упродовж місяця до участі в Іграх нескорених, що мають стати для України четвертими в історії, оберуть 24 представника, які пройдуть підготовку на трьох тренувальних зборах та вирушать у вересні до Дюссельдорфа. Комісія враховуватиме низку критеріїв:

• ефект у плані реабілітації (40%);
• ставлення, дисципліна й відповідальність (25%);
• спортивна етика (25%);
• спортивний результат (10%).

“Вони є мотиваторами для всіх поранених, які будуть у майбутньому, – розповідає про важливість змагань Олена Яновська, яка цього року стала головною тренеркою збірної України на Іграх нескорених. – Ми дуже хочемо затягнути їх по максимуму, тому що спорт – це основний інструмент їхньої реабілітації: фізичної й психологічної”.

За відсутності сторонніх глядачів найбільш значущим елементом цієї спортивної й водночас терапевтичної події стала взаємопідтримка саме між учасниками та їхніми рідними. Попри те, що спортивна складова у відборі має найменшу цінність, це не знизило вболівальницького азарту присутніх: верески й гучні оплески лунали на всіх локаціях, незважаючи на те, з якою швидкістю воїни пересувалися біговими чи плавальними доріжками. З особливим надривом щоразу кричав син одного з учасників, Олександра Пономарьова: “Давай, до кінця! Перше місце!”, а його батько й собі підганяв побратимів: “Оце воно! Спинкою-спинкою працюй!”

У Львові відбувся національний відбір “Ігор нескорених”

Стіл пам’яті на честь полеглих “нескорених”

Окремо під час події вшанували й тих, кого спільнота “нескорених” втратила за останні роки. Під час церемонії відкриття в центрі залу стояв один порожній стіл, на якому були розкладені жовто-чорні футболки з іменами загиблих “інвіктусів”. Інші учасники могли лишати на них підписи й послання, а самі футболки мали пізніше передати родичам полеглих.

За час існування Ігор нескорених Україна втратила десятьох представників цього руху. З них семеро загинули з початку повномасштабного вторгнення:

• Дмитро Сидорук, 39 років – срібний призер Ігор нескорених-2017 у Торонто і тренер збірної зі стрільби з лука, молодший сержант 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила (загинув під Попасною 5 березня 2022 року);
• Сергій Смілін, 29 років – учасник українських Ігор нескорених у різних видах спорту, капітан Нацгвардії (загинув 18 березня 2022 року в районі Любимівки, Донецька обл.);
• Володимир Мотельчук, 33 роки – учасник українських Ігор воїнів у волейболі сидячи й веслуванні на тренажерах, служив у повітряних військах ЗСУ й теробороні (загинув 29 березня 2022 року під час обстрілу Миколаївської ОДА);
• Дмитро Олійник, 39 років – учасник українських Ігор нескорених, спеціалізувався на веслуванні на тренажерах, старший лейтенант 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, служив у теробороні (також загинув 29 березня 2022-го через обстріл Миколаївської ОДА);
• Володимир Нерода, 25 років – учасник українських Ігор нескорених, спеціалізувався на стрільбі з лука, служив у 14-їй окремій механізованій бригаді (загинув 13 жовтня 2022 року поблизу Соледара);
• Олексій Рубцов, 40 років – відібрався на Лондонський марафон від Ігор нескорених, але не зміг поїхати через участь у бойових діях, лейтенант 72-ї окремої механізованої бригади, служив у полку “Азов”, “Карпатській Січі” й “Чорних Запорожцях” (загинув 18 вересня 2022 року, потрапивши в оточення російської армії);
• Тарас Коваль, 36 років – учасник українських Ігор нескорених, спеціалізувався на стрільбі з лука, служив у 25-ій окремій аеромобільній бригаді (загинув 18 березня 2023 року).

Поповнення “інвіктусів”, що принесла повномасштабна війна

Близько 60% учасників змагалися на Іграх уперше. Серед іншого, це пов’язано з тим, що через повномасштабну війну ряди “нескорених” поповнили ті, хто отримав поранення після 24 лютого 2022 року.

Серед нових обличь – Олександр “Терен” Будько, який у травні 2022-го потрапив до лав батальйону “Карпатської Січі”. До цього, як сам каже, у нього “освіти й розуміння військового взагалі не було”. Травму Олександр отримав 24 серпня: за півтора тижня до звільнення Ізюма в його окоп прилетів снаряд. Військовому ампутували обидві ноги – нині він пересувається на протезах.

“Людино-машина для руйнації ворога” — інтерв’ю з військовослужбовцем до дня ЗСУ

На Іграх нескорених Терен змагався в п’яти видах спорту: у паверліфтингу, легкій атлетиці, веслуванні на тренажерах, а також баскетболі на візках і волейболі сидячи. Будько мав змагальну практику й раніше, тому спорт для нього – “не щось нове”. У минулому робив жим штанги, займався волейболом і баскетболом, а також різноманітними єдиноборствами, як-то бокс, зокрема тайський, самбо й боротьба.

Єдиною новою дисципліною для нього став біг, через що в Олександра виникали труднощі на доріжці. Спортсмен пояснив, що було складно навчитися керувати легкоатлетичними протезами, які суттєво відрізняються від повсякденних.

Водночас в ігрових видах Терен почував себе комфортніше: що на візку, що сидячи. “Баскетбол, волейбол приємніші набагато, – вважає Олександр. – Тут командна робота, азарт: драйвовіше, енергійніше. Звичайно, складнощі виникають [із зіграністю з партнерами по команді, яких бачиш уперше], але якщо є розуміння, швидко «знаходиш» гравців, і природним шляхом скріплюється нова команда”.

“В Україні волейбол сидячи тільки починає розвиватися, – додає Будько. – У нас з’явилася збірна кілька років тому, яка вже їздить на міжнародні старти. Перспектива цього виду спорту однозначно є, тому думаю з часом буде розвиватися цей напрямок і тут, [на Іграх нескорених]”.

“Я надихався пораненими, як вони бігають та боксують” — Олександр “Терен” про травму, адаптацію та Ігри нескорених

Як пояснив Олександр, правила адаптивних ігрових видів на відборі були ті самі, що й зазвичай серед спортсменів із інвалідністю, хоч вони й відрізняються від класичних. Приміром, у баскетболі на візках замість чотирьох чвертей по десять хвилин грали два тайми по 15.

Загалом, як зізнається ветеран, Ігри нескорених перевершили його очікування:

“Враження прекрасні. Я, швидше, готувався до спортивних змагань. А тут трохи інша специфіка заходу. Тому я приємно здивований, що така якісна, хороша атмосфера. Задоволений тим, що є. Можливо, не всюди виграв, але суть у цих змаганнях не та”.

Спорт “з нуля” та перемоги поза результатом

Як безперестанно наголошують організатори, змагальна складова Ігор нескорених – річ другорядна. Чільну місію тут має фізична й психічна реабілітація учасників. Саме тому всі спортсмени отримали золоті медалі, незважаючи на результати й місця в протоколах.

Більшість опановували правила й навички, потрібні для обраних видів спорту, «на ходу». Перед кожним видом змагань судді й тренери проводили “нескореним” майстеркласи, і учасники майже весь час працювали під наглядом волонтерів. За лічені хвилини до забігу просто на доріжці декого вчили, як правильно ставати на старт, а комусь нагадували, що в баскетбол на візках не можна грати в протезах – і гравці поспіхом лишали їх біля краю майданчика.

Баскетбол на візках на відборі до Ігор нескорених-2023. Фото: Львівська міська рада/Роман Балук

“У нас є багато учасників, які попередньо не бігали, і вони, коли приходять на стадіон, ставлять запитання, які дають мені розуміння того, що людина не була долучена ніколи до змагань, – розповідає Яновська, яка також є тренеркою з легкої атлетики. – Більше того, частина людей не бачила стадіону повноцінного як такого. Тому вся суддівська команда прекрасно розуміє, що працює з новачками, як з маленькими дітьми, та намагається максимально донести інформацію про те, що їм робити на треку, щоб вони не губилися й не переживали”.

Однією з тих, хто не мали значного спортивного досвіду до Ігор і для кого сама участь у них уже стала “перемогою”, була військова психологиня Юлія Пасхіна. Для неї цей відбір був дебютним і загалом першим турніром, у якому вона змагалася після того, як перенесла дві нейрохірургічної операції. Каже, думка про виступ на Іграх з’явилася вже після першої.

“Після другої ліва сторона практично не працювала, – ділиться Юлія. – Я лише трошки ворушила пальчиками”. За рік психологиня “змогла піднятись”, знову сісти за кермо автівки (чому особливо тішиться) та виступити на Іграх. “Тому що нескорена”, – додає військова.

Раніше Пасхіна мала досвід практичної стрільби, але саме лук тримала в руках уперше й вчилася стріляти в процесі. Також на цих Іграх вона змагалася в плаванні на 50 метрів вільним стилем, хоча й там ставила перед собою мінімальне завдання: “доплисти”.

“Я розумію, наскільки важливо надихати прикладом, [показувати], що можливо піднятися з будь-якого стану: з повного паралічу, без рук, без ніг. Бійці, з якими я працюю, кажуть: «Ми дивимося на вас і розуміємо, що все можливо». Прийти, стати на рубіж і вистрілити в бік мішені – це для мене неймовірна перемога. Чесно кажучи, не думала, що навіть втримаю лук. Але п’ять підходів! Ще й пристрілочна й тренування. Я щаслива”.

На одному з підходів, коли Юлії вдалося влучити в мішень, спортсменка розкинула руки в переможному й трохи здивованому жесті та скрикнула: “Є!” Упродовж змагань Пасхіна демонструвала подібну щиру радість від кожної маленької перемоги й навіть під час запливу встигала кричати щось уболівальникам.

“Я взагалі весела”, – описує себе учасниця. Каже, і в реанімації отримувала зауваження: “Не треба так ржать”.

До 2014 року Пасхіна працювала у сфері фінансів, утім, із початком війни здобула другий фах: у психології. “Я сама з Запоріжжя. Це прифронтова область: за 200 км від нас уже були бойові дії в 2014 році, – пояснює Юлія. – Спочатку це була волонтерська діяльність, а в 2016 році я підписала контракт з морською піхотою. У 2019 році перевелася в Київ”.

У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, Пасхіна продовжила працювати з військовими та їхніми родинами. Зізнається, що особливо нічого в її діяльності не змінилося, проте “роботи стало більше”. Зокрема, вона запустила проєкт для підтримки людей, які зазнали сексуального насильства, повернулися з полону та мають різного роду психічні травми через війну.

Юлія вважає, що нині існує багато фронтів і вона може бути корисною, хоч зараз і не на “нулі”: “Важливо запитувати себе: «Що я зробив для перемоги?» Зазвичай я маю відповідь на це кожного дня”.