Ми розуміли: якщо залишимося на “Азовсталі”, не виживемо — солдат 12 бригади НГУ

Солдат 12 бригади спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України Кшиштоф Мушак служив у Маріуполі з січня 2022 року.

Кшиштоф Мушак розповів Суспільному про, як потрапив до “Азову”, про своє перебування на “Азовсталі”, поранення та полон.

Мрія дитинства — стати військовослужбовцем

Свої татуювання Кшиштоф зробив уже коли повернувся додому з російського полону 29 червня 2022 року. Його руки прикрашають знак “Ідея Нації”, блискавка, яка символізує його позивний — “Зевс”, молот Тора, сокира Перуна, надпис “Азовсталь”, скандинавський компас, малюнок та надпис “Буде тобі враже, як відьма скаже”. А на шиї — католицький хрест та триглав.

Розповідає, що з дитинства мріяв потрапити до війська. Щоправда, військовослужбовців уявляв собі таких, як показують в американських бойовиках — штурмовики, які беруть участь у спецопераціях.

“Забігаючи наперед, можу сказати, що відчув себе таким спецпризначенцем під час боїв за Маріуполь минулого року”, — говорить Кшиштоф.

А поки що, здобувши середню освіту, розпочав навчання закордоном, у Вищій східноєвропейській школі у Перемишлі, на факультеті міжнародних відносин. Проте навчання йому не сподобалося. І він вирішив все-таки втілити свою мрію й піти служити до війська.

“Я повернувся в Україну і почав ходити у військкомат. Але мені увесь час казали: почекай, ти ще молодий”, — каже Кшиштоф.

У 2020 році нарешті отримав повістку і став нацгвардійцем. Відслуживши півтора року, юнак планував продовжити навчання у Національній академії Національної гвардії України. Але на початку жовтня 2021 року до них у частину завітали бійці “Азову”, котрі загітували його перевестися у їхню бригаду.

Серед них був Ярослав з позивним “Август”. Пізніше чоловіки побачаться ще у квітні 2022 році у шпиталі-бункері на “Азовсталі”. Згодом ми дізнаємося, що Ярослав “Август” загинув в Оленівці.

Перший день в “Азові”

20 січня 2022 року Кшиштоф Мушак приїхав в Маріуполь та зайшов на територію, де дислокувався “Азов”.

“Зайшли, нас зустріли. Ми хотіли привітатися як завжди, простягнули долоні. А нам кажуть: ні-ні, ви вже в “Азові”, тепер будете вітатися так, як вітаються тут, за передпліччя”, — згадує юнак.

А далі почалася служба та навчання. Побратими, які служили довше, допомагали та підказували.

“Було прикольно, жорстко. На вищому рівні фізична підготовка, психологічна. Нас навчали тактиці та медицині”, — розповідає Кшиштоф.

Він готувався у березні пройти базовий курс бойової підготовки, скласти іспит та отримати шеврон “Азову”. Але у лютому Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Шеврон “Азова”

Кшиштоф не пам’ятає який це точно був день. Пам’ятає тільки, що бої за Маріуполь вже тривали. “Азовці” мали намір утримати своє місто та виконували різні бойові завдання. Після одного з вдало виконаних завдань юнак повернувся на “Азовсталь” і його покликали до командира.

“Мені сказали, що мене кличе командир. Я подумав, що мене сваритимуть за щось. А він підійшов, похвалив мене, сказав, що я заслужив нагороду і вдарив по передпліччю. Дивлюся — а то він причепив омріяний шеврон. Я мріяв отримати шеврон. Це була мрія капець яка велика. Але отримав його неочікувано”, — розповідає він.

Навколо стояли командири інших підрозділів. Всі вітали та дякували за хорошу роботу.

Порятунок поранених

Кшиштоф згадує, що під час боїв у Маріуполі йому також доводилося рятувати поранених побратимів. Каже, що це було не складно: всього-на-всього треба було закинути товариша на плечі та вибігти з ним з-під обстрілів в укриття.

“Хлопці переходили з однієї позиції на іншу. І їх почали бомбардувати з літака. Кілька хлопців загинуло. Інші отримали осколкові поранення. Їх також засипало”, — розповідає “азовець”.

Ми розуміли, якщо залишимося на “Азовсталі”, не виживемо — солдат 12 бригади НГУ. Фото з архіву Кшиштофа Мушака

“Зевс” разом з побратимами прийшли на допомогу: наклали турнікети та пов’язки. А далі постало питання як винести товаришів: тих, хто прийшов на допомогу, було менше, ніж поранених.

“Нас було троє, їх – п’ятеро. Якби нас було більше, то ми б використали ноші й так виносили. А тут не було часу так діяти”, — пояснює Кшиштоф.

Він сам мав на собі екіпірування, яке важить до 20 кілограмів, стільки ж важило екіпірування пораненого. Та й сам побратим був не худеньким — понад 80 кг ваги. Але роздумувати часу не було.

“Я закинув собі його на плечі й побіг в повний ріст. Я не міг повзти чи якось маневрувати. Треба було його рятувати”, — говорить юнак.

Виніс одного, повернувся за іншими. І додає, що імені та позивного побратима не знає, бо навіть не питав.

Поранення “Зевса”

Свій позивний Кшиштоф Мушак отримав через те, що його не уражає струм. Каже, що траплялися ситуації, коли побратимів било стримом, а він не відчував.

Проте уламки ворожих ракет, на жаль, дісталися й до нього. Це сталося 20 квітня.

“Йшов ворожий наступ. Нас взяли на підкріплення: треба було винести поранених та відбити наступ. Над нами висів російський безпілотник, який коригував обстріли. Тоді я та побратим Святослав “Хоробрий” отримали найважчі поранення. Пам’ятаю: був спалах, може я й втратив свідомість на коротко. Розплющую очі — нога пошматована, з відкритими переломами. Я не міг взагалі стати на ноги. Святослав наклав турнікет собі та підібрався до мене й допоміг сильніше затягнути турнікет мені. Спитав, чи я можу рухатися. Я відповів: без шансів. То ж він пішов за допомогою, а я спробував трохи повзти”, — розповідає боєць.

Кшиштоф Мушак під час служби в Маріуполі. Фото з архіву Кшиштофа Мушака

Далі до нього підбіг інший боєць, заніс у бункер, де й пораненому надали медичну допомогу. Вже пізніше, коли Кшиштофа Мушака визволять з полону, лікарі-реабілітологи під час обстеження виявлять, на додаток до численних порань, сліди зламу хребта. А тоді він на болі в спині не звертав уваги.

Розповідає також, що на той момент вже знав позивний свого товариша — Хоробрий — але те, що вони обидва з Львівської області дізнався пізніше.

“Я лежав у “Желізяці” (це бункер, де були поранені) і Святослав прийшов відвідати іншого пораненого товариша, який теж зі Львова. Я його покликав, нагадав, що ми були в тому бою, коли нас обох поранило. Ми почали спілкуватися, розповідати один про одного. І навіть планували що будемо робити, коли завершиться війна і ми обоє зустрінемося у Львові”, — згадує він.

Шпиталь “Желізяка”

За кілька місяців — від початку боїв за Маріуполь та до визволення з полону — юнак втратив 35 кілограмів. На початку вторгнення він важив 95, а з полону повернувся з вагою у 60 кілограмів.

Згадує, що коли лежав у шпиталі на “Азовсталі”, росіяни нещадно їх бомбили. Одного разу бомба пробила дах укриття шпиталю справа, та засипала поранених. Іншого – зліва; і там теж перебували поранені.

“Ми вже думаємо: наступного разу вдарять по нас”, — каже “азовець”.

Але зрушити з місця не міг — тіло абсолютно не слухалося. Перев’язки йому зробили в перший день після поранення, коли прооперували прямо в бункері. А наступного разу — аж через тиждень: не вистачало ліків та перев’язувальних матеріалів. Але того дня вертольоту вдалося пробитися на “Азовсталь” і закинути пакети з медичними препаратами.

Їжі так само ставало все менше і менше. Якщо на початках пораненим давали суп та кашу, то з часом годували тільки раз на добу.

“Нашу кухню засипало разом з продуктами. Їжу нам приносили з іншого бункера. Але розподіляли так, що на одного виходило пів стаканчика каші. Ще був трохи сир. А коли він скінчився, то давали шматочки сала. Води бракувало. Бувало так, що й з калюж набирали, і якусь смердючу приносили”, — згадує Кшиштоф.

З розваг — розмови один з одним. А також гра на гітарі. Але гітара була одна на всіх. Тому її берегли та передавали один одному, бо охочих пограти було багато. “Зевс” до призову до війська не тільки грав на гітарі, але й неодноразово виступав. А тоді, в бункері-шпиталі, грав лежачи, бо сидіти не міг.

“Розмови було різні. Гадали, чим це все завершиться: чи доберуться росіяни в наш бункер та нас розстріляють, чи бомбу на нас скинуть, чи хтось з наших прорветься нам на допомогу. Вже ближче до полону нам почали говорити, що є варіант піти в полон, а потім – на обмін”, — каже військовослужбовець.

Полон

Кшиштоф каже, що дуже хотілося вижити, але не хотілося в полон.

“Ми розуміли, що якщо залишимося на “Азовсталі”, то не виживемо. Піти в полон — 50 на 50. А за кілька днів важкопораненим роздали листочки білого паперу. Перед тим нас кожного питали чи ми погоджуємося вийти в полон. Ми спитали що це за карточки. Нам сказали: тих, хто має карточки, сьогодні виносять в Новоазовськ. А за два-три тижні вас обміняють”, — розповідає Кшиштоф.

Але в Новоазовську сказали, що місць нема. Тому важкопоранених скерували у Донецьк. Там їх розмістили у лікарні. Але це все одно був полон. “Азовець” не знає, чи їх охороняли, тому що увесь час лежав. Єдина спроба встати на милиці завершилася невдачею. Тому втекти звідти він би все одного не міг.

“Один зі старших напився та приходив і махав над нами пістолетом та казав, що ми нікому не потрібні, що я — польський найманець та мені тут солодко не буде “, — каже він.

Перебуваючи у полоні Кшиштоф вперше за довгий час побачив себе у дзеркалі й злякався.

“На мене дивилася зовсім інша людина. Худий, довга борода, очі запали”, — ділиться враженнями юнак.

Одного разу вдалося послати смску братові з телефону працівника лікарні.

“Це було ніч. Ніхто не стежив. Він дав мені свій телефон і я скоро написав, що я в полоні”, – говорить військовослужбовець.

Обмін

29 червня Кшиштофа Мушака посадили на інвалідний возик, вивезли з лікарні та завантажили в автобус. Він сподівався, що це — обмін. Але везли їх дуже довго. Очі не зав’язували, але звеліли опустити голови та не дивитися у вікна.

В якийсь момент тюремники вийшли з автобуса і поранені бійці залишилися разом з водієм. Були страшенно голодними. Побачили, що коло водія лежать хліб та вода. Українські бійці спитали, чи можна взяти їжу. Водій дозволив і оту буханку хліба та воду хлопці поділили між собою.

“Ми до останнього не вірили, що це — обмін. Думали, що зараз щось прилетить чи влаштують якусь провокацію. Але зайшов чоловік і сказав: “Слава Україні”. Це було таке неймовірне відчуття”, — ділиться юнак.

Того дня відбувався обмін. Міняли українських захисників, поранених та з ампутаціями на цілком здорових російських військовослужбовців.

“Вони йшли такі гарні, доглянуті, морди наїджені, кожен мав якусь сумочку з собою. Вони нам “факи” показували. Ми теж хотіли їм показати. Але потім вирішили не напружувати ситуацію. Така злість тоді у мене була”, — зізнається Кшиштоф.

Коли вже боєць отримав свій телефон та добрався до свого акаунта в Instagram, то побачив там понад двісті повідомлень від друзів та знайомих. Всіх турбувала його доля. Три дні він відповідав всім.

“Всім відписав. Дивлюся — вже нема непрочитаних повідомлень. Видихнув, ліг спати. Зранку встаю: а там знову понад двісті повідомлень. Бо всі, кому я відписав, зраділи й відписали мені. Я вже такий злий: то знову всім писати? Вирішив зняти відео, щоби всім відразу відповісти. Подивився на себе, посміявся, видалив. І сів знову всім писати”, — говорить “азовець”.

Зараз, коли вже минуло півтора року від поранення, боєць “Азову” досі відчуває сильні болі у пораненій нозі. Але вже повернувся на службу і працює діловодом групи комплектування секції по роботі з особовим складом 12 бригади спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України.