Дивлячись на наші страждання — письменниця Анна Грувер про фестиваль Prisma Vista

Нещодавно стало відомо, що письменниці Анна Грувер та Олена Гусейнова відмовилися від участі у літературному фестивалі Prisma Vista через участь у ньому російської авторки Лінор Горалік.

Суспільне Культура публікує текст Анни Грувер, у якому вона пояснює свою позицію.

Текст буде про неможливість ділити сцену з росіянами, неможливість прагнення “примирити” росіян із українцями на майданчиках за кордоном (або принаймні перевести цю проблему в зручну сліпу зону).

Я втратила дім двічі і хвиля хейту з боку росіян вже накрила мене з головою, тому передмова може здаватися беземоційною і жорсткою попри той біль, який я відчуваю. Але спочатку я хотіла би додати більше контексту витоків інциденту зі скасуванням презентації журналу ROAR на естонському міжнародному фестивалі Prima Vista. До речі, з 2010 року існує англійський журнал із такою ж назвою ROAR, і саме на нього гугл дає перше посилання; він позиціонується як journal of the radical imagination, що відразу відсилає до проблеми стосунків росіян із авторськими правами (не знаю, чи відомо редакторам англійського журналу про існування російського).

Російський журнал ROAR репрезентується як Russian Oppositional Arts Review, його презентація мала відбутися на “російськомовній” частині фестивалю Prima Vista 11 травня. Також 9 травня у його головної редакторки, поетки, письменниці, журналістки Лінор Горалік був запланований власний виступ із її новим романом про слона Бобо, що пішки йде через Росію (події відбуваються в 2022 році всередині Росії). В інтерв’ю, що було присвячене цьому роману, Горалік підкреслювала:

“…все мои отношения с Россией — отношения моей любви к ней <…> Но еще это любовный роман, история эволюции одной любви. В некотором смысле, очень для меня важном, я написала этот роман про любовь к России еще и потому, почему всякий влюбленный хочет говорить о своей любви, — и особенно когда возлюбленная страшно больна или переживает катастрофу” (25 листопада 2022, “Горизонтальная Россия”).

Також важливо знати, що Лінор Горалік записує для російських (підкреслюю, не російськомовних, а саме російських) підлітків подкаст “Новости-26”, в якому розповідає про різні, зокрема і політичні, події. Наприклад, її пост вже після скасування виступу починається так: “…Город Херсон – важный культурный и экономический центр юга Украины”. Важко уявити підлітка з Херсона, Чернігова, Харкова, Києва, Львова (перелік можна продовжити), якому потрібні ці слова. А якщо спробувати уявити себе європейцем, який не знає деталей, але хоче розібратися і морально підтримати добрі справи: чи можна бачити в цьому сенс – у транслюванні новин щодо обстрілів України для російських підлітків, принаймні для того, щоб із них не виросли вбивці? На відміну від журналу ROAR, у цьому подкасті, напевно, певний сенс є. Хоча об’єктивно ні для кого не секрет, що, говорячи жорстокою мовою війни, нам байдуже, хто стрілятиме по нам, нашим рідним, нашим військовим і цивільним – хлопчики із “загадковою душею” чи не дуже загадковою.

Але, повертаючись до фестивалю Prima Vista, чому виступ людини, діяльність якої стовідсотково орієнтована на російську авдиторію, має відбуватися в Естонії, країні Євросоюзу, яка підтримує Україну, а не на території, де ці “хлопчики” теоретично можуть бути мобілізовані? Чи не бачить авторка подкасту більше сенсу в діяльності зсередини (наприклад, у турі містами Росії), що була б спрямована на моральний підрив злочинного режиму? Ах, це небезпечно. Звісно. Як я могла забути. Кейс Лінор Горалік висвітлив із новою силою: росіяни досі не хочуть усвідомити, не можуть змусити себе усвідомити і щосили заплющують очі на те, що це насправді відбувається з ними, що це їхні щоденні вибори і що вони причетні до щоденних вбивств, катувань, полону, військових злочинів, вивезення дітей. У коментарях можна побачити, як вони заколисують самі себе: це не ми, ми не винні, за що нас, ні, не може бути, винний хтось інший, путін, влада… путін… українки!

Як же так сталося, що винні українці та українки? Для цього потрібно звернутися до появи журналу ROAR. Це зробити не дуже легко, тому що Горалік або видалила пост із першим номером, або закрила його, але мені вдалося відновити події. Вдалося завдяки тому, що, абсолютна оглушена створенням російського журналу на третьому місяці повномасштабної війни, я надсилала скріншоти близькій людині. Переважно мовчки. Я їхала до дитбудинку, де була навесні 2022 волонтеркою, – до сиріт, яких евакуювали з Київщини до Львова. Серед них були діти з серйозними порушеннями слуху й іншими особливостями. Там був такий хлопчик, Женя, він гойдався у дворику, просив мене підштовхнути сильніше, а коли я підштовхувала, то кричав:

“Повітряна тривога! Повітряна тривога!” Тоді я трохи притримувала гойдалку і відповідала: “Відбій повітряної тривоги”.

Я їхала до цих, живих і справжніх, дітей, і читала анонс першого номеру журналу ROAR, який побачила завдяки письменниці Вікторії Амеліній (сил на відслідковування соцмереж мені не вистачало, лише на хаотичні оновлення власної стрічки). Перший пост був такий: “Первый номер ROAR (тема – “Война в Украине”) будет выглядеть так: 70 микроэссе, 10 больших эссе, почти 30 поэтических подборок, почти 30 арт-работ, 12 sound-работ. В русской и английской версиях. Помоги нам бог. Выход 24 апреля”.

Коли ми масово висловили протест проти появи такого журналу і зокрема були обурені назвою (початковою була – “Война в Украине”), в якій війна не називалися своїм іменем, Горалік трошки відредагувала пост на “Война, развязанная Россией против Украины”. Але – далі цитата з коментаря Андрія Бондаря: “…Не “развязанная”. Это просто “война России против Украины”, “российско-украинская война”. А то, выходит, Россия как бы что-то развязала, но сама-то чиста – ручки вот они. Вы же за мир и тоже часть России. Ответственность начинается с точности. Если вы хоть немного чувствуете эту ответственность, то не должны путаться в терминологии. Хотя бы для того, чтобы из акта эмпатии не превратить свою инициативу в еще одну “спецоперацию””.

Акт емпатії дійсно перетворився на чергову спецоперацію, коли Лінор Горалік як редакторка скористалася іменами українських російськомовних поетів, а тепер ними ж користуються обурені скасуванням виступу Горалік її підписники. Російськомовні українські поети стали такою ж зброєю вчергове, як і схід України для російського телебачення і російського фронту – їх прийшли “захищати”. У коментарях до постів, які встигли з’явитися після скасування заходів Горалік у рамках естонського фестивалю, нас із Оленою Гусейновою називали фашистками, нацистками, звинувачували в антисемітизмі. Я вивчаю юдаїку і працюю в Żydowskie Muzeum Galicja: з архівів Емануеля Рінґельблюма ви можете дізнатися, що напередодні створення Варшавського гетто нацисти переконували євреїв, що стіни гетто захистять їх від антисемітських погромів. І люди вірили. Я не хочу звинувачувати українців в участі в журналі ROAR, вони – за рідким винятком послідовної поведінки на підтримку “опозиційної” Росії з боку Бориса Херсонського, що особисто мені особливо боляче, – мені здаються радше жертвами пропаганди, яка каже їм, що Україні вони не потрібні.

Раніше мені доводилося робити доповідь про українську російськомовну поезію, я намагалася переконати, що вона – українська, але мені заперечували не українці. Над цією тезою перш за все сміялися росіяни з філологічною освітою. Це для них привід для сміху. А потім – для “захисту” всього російського. Потужний довоєнний імперський дискурс, популярний зокрема в колах російської ліберальної інтелігенції, – це також коли все російськомовне апріорі дорівнюється російському.

Перед тим, як Лінор Горалік закрила можливість коментування (після великої кількості обурених коментарів від українців) я написала також, як і Андрій Бондар, як виняток, коментар російською, я сподівалася, що хоча б так мене зрозуміють. Я запитала, чи розуміє редакторка, як із України виглядає її діяльність. І сказала, що це виглядає як відбілювання постфактум, як жест перед Європою, частина якої (на той момент) залишається під впливом “великої російської культури”, і це схоже на перевзування в польоті, і що ця “робота” з пам’яттю – ніщо інше, ніж спроба її, себто пам’ять, відредагувати, це лицемірство з безпечних місць.

Нам ніхто не відповів. Лінор Горалік закрила коментарі.

Журнал ROAR стабільно видавався, час ішов, обстріли тривали, українців убивали і катували, українці гинули. Під час блекаутів лікарі оперували з ліхтариками на лобі. Гинули тварини, відбувалися страшні речі з екологією. Ми любили, як могли, і намагалися жити, як можемо. Я добре пам’ятаю онлайн-презентацію свого дебютного роману. Ми проводили її з Остапом Сливинським. У будинку, до якого я зрештою переїхала після того, як будинок у Харкові зачепило вибуховою хвилею, спершу зникав зв’язок. Я дуже чекала на цю презентацію, вона була для мене вкрай важлива. Саме в той день у Києві був абсолютний блекаут. У мене не було світла, не було мобільного зв’язку, і якимось дивом я змогла підключитися через модем. Ми були щасливі. Розслаблені. Говорили про красу, про Іду Фінк. Про небезпеку називати речі не своїми іменами. Ми були щасливі і наші слухачі були щасливі, бо змогли зловити зв’язок і поговорити. Це була розкіш.

Олена Гусейнова вела ефіри на Українському радіо під час блекаутів і обстрілів. Щоб такі, як я, вмикали його ввечері та слухали, наприклад, про Сковороду. Саме того Сковороду, пам’ять про якого росіяни так старанно нищать і так само старанно намагаються привласнити.

Тим часом журнал ROAR перекладали купою мов. Французькою, англійською та ін. Усі тексти, які потрапляли до нього, автоматично перекладалися з російської. Але ось у чому річ: в журналі ROAR дуже багато анонімних текстів, що створює додаткову небезпеку для України і країн Євросоюзу. Тому що анонімні, ніким не підтверджені тексти, може писати хто завгодно. Наприклад, агент ФСБ, чому б і ні? Зімітувати “антивоєнний” текст дуже просто.

Весь рік війни, за винятком трьох поїздок, я провела в Україні. Усю зиму я була в Києві з рідкими і короткими подорожами до Львова. Коли мені як поетці запропонували взяти участь в естонському фестивалі, я погодилася.

Я дивилася інформацію про фестиваль англійською, де, ясна річ, взагалі не йшлося про жодну “російську” частину. Тому, коли я отримала від естонської команди організаторів лист, у якому мене раптом попереджували (вже 9 квітня) про участь двох росіянок, одна з яких і була Лінор Горалік, я кілька днів не могла знайти сили відповісти на лист. Мене попередили, що ми з Лінор Горалік будемо “на різних майданчиках”, мій мав бути спільний із естонськими, латвійськими, англійськими, фінськими та іншими авторами. Усі попередні цитати були взяті з вільного доступу, цитувати приватний лист організаторки мені здається неетичним. Але я можу навести цитату з власною відповіддю на нього (12 квітня):

“Dear ***, unfortunately, this is against my principles. I must refuse. I am very grateful to *** and you for the invitation, I am grateful to Tartu for the hospitality, but it is impossible for me to perform at the festival, where the editor of the russian magazine will be present. This editor closed comments under her posts from criticism from Ukrainian writers. This is very unempathetic during the war in relation to me as a person whom Russia deprived home twice. Sorry I didn’t reply right away. Best regards, Anna”.

На цей лист організатори мені, на жаль, не відповіли.

Мені здається, що для них інформація про те, що Лінор Горалік закрила коментарі від українців, стала шоком, бо до того моменту вони сприймали її радше як “дисидентку” і людину, яка абсолютно на боці Перемоги України. Я написала перший присвячений цьому пост у фейсбуці, де сказала, що відмовляюся від участі у важливому міжнародному фестивалі (що було для мене як для авторки українського дебютного роману дуже важливо) через участь редакторки російського “опозиційного” журналу і уважно слідкуватиму за розвитком подій. У цьому пості я не називала ані імена росіян, ані фестиваль. Але деякі люди впізнали. Тоді з’ясувалося, що ще на початку весни саме через ці причини від участі в фестивалю відмовилася Олена Гусейнова – вона якраз перебуває зараз на резиденції в Тарту, і виступ на цьому фестивалі – це не тільки очевидно і очікувано, це ще й в якомусь сенсі необхідно для презентації України на європейському майданчику.

8 травня я побачила пост Лінор Горалік. Детальний пост про те, де і коли вона виступатиме, і маршрут Тарту – Відень. І написала про це відкрито. Олена Гусейнова опублікувала в своєму фейсбуці статтю емоційнішу, ніж мій текст. Опублікувала статтю англійською, яка була написана і перекладена естонською для сайту за кілька тижнів до публікації в фейсбуці.

Я намагаюся дати тут розгорнуту і аргументовану картину подій, які призвели до скасування виступу Горалік, тому що кращий аргумент на користь того, щоб українські митці не сідали за один стіл з росіянами, – це опис поведінки росіян. Горалік обурилася, що ніколи не знала, що українки відмовилися від участі через її присутність у програмі, і сказала, що, якби знала, обов’язково б сама відмовилася (ключове тут “б”).

Але коли кілька людей (і зокрема я) написали, що вона ще має час і можливість відмовитися, Горалік зникла майже на добу.

Проте прийшли її захисники.

Ті хвилі хейту, які зараз піднялися в російському (і російськомовному за кордоном) просторі, – це абсолютно буквальна ілюстрація мови ненависті. Лінор Горалік не вважала і не вважає за потрібне ані зупинити цей потік лайки, ані заперечити хоч комусь зі своїх захисників у коментарях. Коментар на адресу українки “мразь” її теж, напевно, влаштовував.

І коли медіа пишуть, що Лінор Горалік не виступатиме, тут важливо зробити правильний акцент.

Це не рішення Лінор Горалік. Це не її відмова на користь представлення української культури.

Це рішення оргкомітету естонського міжнародного фестивалю. Здається, безпрецедентне. Горалік виступатиме 10 травня в Тарту, майже так, як планувала, тільки тепер без лейбла фестивалю. Для неї майже нічого не змінилося. Хіба що лекція про костюм російських протестувальників тепер не відбудеться.

Це дуже важливий приклад для нас усіх – приклад неможливості взаємодії з росіянами під час повномасштабної війни.

Але також це приклад культурної взаємодії України і Естонії, культурної дипломатії, приклад підтримки і можливості принаймні якогось консенсусу, хоч і шлях до нього дуже складний. Я дуже добре розумію, що таке російськомовна Тартуська філологічна школа, і наскільки міцні ці зв’язки. Але коли славіст Роман Лейбов – модератор заходу Горалік – каже, що минулоріч на фестивалі “всё было на мази” (це буквальна цитата з його інтерв’ю), він просто злий, обурений, але все це говориться ним абсолютно поза контекстом дискусії щодо представлення в літературному просторі країни-агресора поруч із країною, на яку напали. Таке враження, що для росіян слова “опозиційний”, “протест”, “антивоєнний” та інші стали просто цеглинками типу “дискурс” і “наратив”. Слова начебто є, а поняття, про що вони, – у росіян немає. Просто цими словами і концептами – тут і зараз – модно користуватися.

Складно радіти скасуванню події Горалік на тлі страшенного хейту на нашу адресу з боку росіян (таких як Віктор Шендерович, наприклад, менш відомих, більш відомих, не важливо).

Ми не закликали організаторів скасовувати виступ.

Ми не зверталися до Горалік із запитаннями, чи не хоче вона скасувати його сама, поки Горалік не сказала, що “відомвилася б, якби знала”.

Але зрештою винні у всьому ми, українки.

Зрештою відмовилися від участі саме ми, українські авторки, – Олена Гусейнова і я. Лінор Горалік виступає в Тарту, тому що для неї війна в Україні та чергові спроби геноциду української культури – це не привід відмовитися від майданчика. Просто тепер це щось “камерне”. Наче на дисидентських кухнях. Як пити чай із дисидентських чашок і грати в дисидентське чаювання.

Коли я виступала в Брно (це була моя перша поїздка за межі України під час повномасштабної війни, був уже червень), то перше, що я сказала зі сцени в мікрофон, було: “Слава Україні!” І повний зал відповів: “Героям Слава!” Це не може зробити журнал ROAR, це можемо зробити лише ми. Це і є відповідь.

Плита непорозуміння, яка здавалася непідйомною, раптом виявилася не такою важкою. Нам усім потрібні сили.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!