Очікував ескалації, а не повномасштабної війни — 23-річний командир артилеристів 24 ОМБр

23-річний військовий Андрій із позивним “Сапсан”, старший лейтенант, командир артилерійського взводу у 24 окремій механізованій бригаді бригаді імені короля Данила. Повномасштабне вторгнення він разом із своїм підрозділом зустрів у районі Попасної на Луганщині. Про досвід, який здобувають під час бойових дій, поранення та плани, військовий розповів у інтерв’ю Суспільному.

24 лютого – як ви зустріли цей день? Де був на цей час підрозділ?

24 лютого, як би це смішно не було, я проспав той момент, коли почалася війна. Справа в тому що було вже холодно. Було вночі важко спати в холод. Ми були ще не на позиціях, але поблизу них. Ми очікували команду. Тобто 22 лютого ввечері ми виїхали і очікували команди.

Ми не знали про повномасштабне вторгнення. Я, аналізуючи інформаційний простір, був готовий до ескалації бойових дій на сході України. Ми якраз були на ротації. Я очікував, що буде поновлення активних бойових дій, але на сході. Ми були на напрямку Попасної.

Перші дні війни, якими були відчуття та емоції?

Відчувалося хвилювання. Хоч я і служив 1,5 року, у мене не було досвіду бойових дій. Увесь досвід, який у мене зараз є, я отримав після повномасштабного вторгнення. У мене був досвід керування людьми, як виїхати і відпрацювати по цілі, але на практиці я цього ніколи не робив.

Я переживав, розуміючи масштаби ситуації, і що вся країна надіється саме на нас, це було саме таке хвилювання.

Як війна після 24 лютого відрізнялася від бойових дій, які були раніше?

Це було інтенсивніше, масовіше. По нас і наших позиціях працювали сотнями боєприпасів щодня. У противника була велика перевага у артилерії та боєприпасах.

Який випадок найбільше запам’ятався?

Спочатку я був на напрямку Попасної, зі своїми хлопцями, яких я знаю, з якими служив, навчав. На позиціях ми були разом з командиром батареї. Мені подзвонили, сказали, що маю прибути на штаб — буде формуватися додаткова артилерійська група і я з нею буду відправлятися на інший напрямок — на Лиман.

Ця група була сформована з резервістів. Це ті люди, яких у першу чергу мобілізували, так званий оперативний резерв. Це люди, які мали досвід, вміли, служили, які може незадовго до того звільнилися. Тоді у мене було хвилювання ще більше, ніж на початку вторгнення. Тому що я мав їхати на новий напрямок, мав нових людей, не знав ні місцевість, ні нічого. Це була перша самостійна робота, без жодної допомоги.

Нещодавно співак Святослав Вакарчук опублікував відео із бійцями 24 бригади, які зараз є на півдні країни. Якщо це так, то розкажіть, чи є різниця між бойовими діями на сході та півдні України?

Скажу так, відрізняються всім. На півдні легше. Коли ми тільки приїхали сюди, я був дуже здивований. Ти приїжджаєш за 15 км до лінії зіткнення і не відчувається війни. На сході за 15 км до лінії зіткнення повсюди вибухи, працює авіація, там страшніше.

Також відрізняється ставлення людей. Там ми поселялися у закинутих будинках, можливо дозволяли власники, якщо вони були. Тут сусіди, з якими ми спілкувалися, дуже привітні, готові допомогти, поділитися продуктами, могли взяти одяг, щоб попрати, якщо у нас не було своєї машинки.

На сході не було такого. На сході ми обережніше ставилися до місцевих. На півдні відчувається підтримка місцевих стосовно українських військових.

Який побут солдатів, зокрема артилеристів, на цій війні?

Коли ми знаходимося на позиціях, в окопах, наш побут не сильно відрізняється від побуту піхотинців. Ми стараємося займати залишені позиції — окопи, бліндажі.

Якщо живемо не в окопах, то тут простіше, приїжджаємо, щоб відпочити, привести себе в порядок, щоб полагодити техніку. В основному це дозвілля, щоб трошки відпочити морально і фізично.

Очікував ескалації, а не повномасштабної війни — 23-річний командир артилеристів 24 бригади. Фото військового Андрія із псевдо “Сапсан”

Раніше Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний повідомив, що ваша бригада вже понад рік без ротації. Як підтримуєте бойовий дух?

У нас був час трошки перепочити від бойових дій перед тим як нас відправили на схід. Ми мали час на відновлення боєздатності. Дехто зміг поїхати додому на декілька днів.

Бойовий дух ми підтримуємо нашою роботою. Чим краще ми працюємо і нам кажуть, що ми добре відпрацювали, звичайно, всі знову мають бажання воювати, нищити ворожу бронетехніку. Просто бувають ситуації, коли нам не кажуть про результати нашої роботи.

Ви були поранені…

Я отримав поранення 15 березня на Лиманському напрямку. Ми були на вогневій позиції, вже мали її залишати, але мені сказали відправити машину за боєприпасами і ще деякий час постояти. Я залишився сам з двома екіпажами, з двома гарматами, на вогневій позиції. Вони були у ярі — природному укритті. Мені доводилося бути трохи зверху, бо у ярі був поганий зв’язок.

Біля нас ще стояли підрозділи наших градів. Коли працює град, є трошки неприємний специфічний звук і він б’є по вухах. Було чути, що близько біля нас працює ствольна артилерія противника. Я відправив машину і думаю, що зараз ляжу у якусь яму і буду чекати своїх людей.

Я не встиг. Почув як почав працювати наш град. Подивився у ту сторону і одночасно побачив спалах на краю посадки і відчув різкий удар, три удари — в голову, руку і ребро. Це відбувалося лічені секунди. Я впав, зрозумів, що по нас відпрацювали. Я ще не знав що це.

На щастя, скоро оговтався від шоку. Переді мною не було ні людини. Я взяв радіостанцію, сказав, що поранений, мені потрібна медична допомога. Поки їх чекав я чи підповз, чи підбіг до планшета і набирав старшого командира. Далі прибігли хлопці, почали мене “мотати”.

Поранення отримав у голову, але пощастило. Ще один осколок потрапив у плече. Було важко дихати, переживав, щоб не було пневмоторакса — це коли тиск у легенях підіймається і ти починаєш задихатися.

Мене відправили у лікарню в Лиман. Там перемотали, зробили рентген, знеболили і відправили далі. У Дніпрі зробили операцію — дістали осколки. Потім було два тижні на відновлення, відпустка. Потім повернувся на схід.

Чи був ще хтось тоді поранений?

Коли я зрозумів, що все добре, я був дуже щасливий, що нічого серйозного не сталося.

Тоді поранення отримав лише я, на щастя. Тоді по нас працювали смерчі чи урагани, я точно не пам’ятаю. Здається ураган, касетні боєприпаси, дві ракети. Їхній скелет впав за два метри від гармат, а касети “пішли” по посадці.

Нам пощастило, що мене швиденько забрали, бо потім туди прилетіли ще дві ракети.

Страх на війні. Як його вдається пересилити?

Страх. Всім страшно на війні, може комусь менше, комусь більше. Я молюся. Ніяких натівських прийомів, просто молитва допомагає заспокоїтися.

Чого зараз бракує вашому підрозділу, що б, можливо, дало вам перевагу над противником?

Я вважаю, що бракує західного озброєння, дуже добре знаємо наскільки воно ефективне, ефективніше, ніж радянське. Самому вже хочеться опанувати щось нове, щоб ефективніше працювати по ворогу. З базових речей, ніби все є.

Як це бути молодим офіцером в Україні та у такій ситуації?

Це непросто, тому що найперше — це вік. Коли після поранення я повернувся на схід, було дуже багато нових мобілізованих. Багато хто мене питав скільки мені років. Коли я казав їм, що мені 23 роки, бачити їхні круглі очі було весело.

Але працювати з старшими людьми досить важко. Зараз у підрозділі молодший від мене тільки один або двоє. З старшими людьми важче навіть просто поговорити, важко знайти спільну мову. Але я не перший рік працюю з людьми, стараюся знайти спільну мову з усіма.

Військові під час ротації на сході 2021 рік. Фото військового Андрія із псевдо “Сапсан”

Найбільша проблема, коли мобілізовані старші на 10 чи 20 років. Дехто служить більше, ніж я живу. Вони вже життя прожили. Вони не завжди можуть бути згідні з моїми рішеннями та командами. Вони їх виконують, але видно, що вони незадоволені. Буває, що щось, на їхню думку, вони не мають це робити. Їм також треба з цим боротися, тому що командир — я і не даремно мені дали це звання.

Що б ви хотіли сказати людям, які зараз у тилу?

Хочеться сказати, на мою думку, попри те, що війна торкнулася всю нашу країну, вона не торкнулася всіх наших людей. Сотні тисяч людей ще не усвідомлюють, що таке війна і що вона дійсно триває.

Певною мірою відбувається те, що було після 2014 року, коли війна на сході України почала ставати для багатьох уже як правило. Як те, з чим ми живемо, воно є і буде. А тут навіть не всі усвідомили, що війна триває.

І, якби я мав змогу звернутися до всіх, я б закликав не зупинятися підтримувати, а якщо ще не починали, то розпочати підтримувати збройні сили. Не важливо чим — можливо 10 гривнями, можливо знайти годину часу і піти в найближчий центр, щоб допомогти людям сплести маскувальну сітку. Будь-що, навіть піти у храм, поставити свічку, помолитися. Це також допомога. Бо кожна молитва буде почута. Не зупинятися, продовжувати допомагати, бо кожна допомога важлива.

Зараз знову мобілізують сотні тисяч “м’яса” у Росії, з яким треба буде боротися. Якби не було — це людський ресурс, дуже великий і нам доведеться його знищувати.

І без допомоги людей, які з певної причини не можуть взяти до рук зброю, я думаю, нам буде ще важче.

Яка ваша мрія?

Мрія — закінчити війну, жити мирним життям, створити нову українську сім’ю.

“Всі стали захищати країну”. Історія актора-військовослужбовця зі Львова