Екскременти, кров, колючий дріт та… манікюр. Фоторепортаж АрміяInform про психологічний сюр на смузі перешкод

7 години назад

159 3 хвилин читано

Обличчя людей в однострої зосереджені, шоломи та зброя загорнуті у поліетиленову плівку, дехто обмотав плівкою взуття. Видно, що хтось нервує, а хтось боїться. Але питань не було ні в кого.

Праворуч — смуга перешкод. На відміну від звичних армійських, які з’явилися ще на початку минулого століття, ця — психологічна.

Поки інструктори розпалюють накидані шини, перевіряють наявність холостих набоїв та імітаційних гранат, проводять інструктаж, ми спілкуємося з лейтенантом Сергієм Кашубою — офіцером групи спеціальної психологічної підготовки відділення підготовки фахівців ДШВ:

— Це виклик для особового складу. Кожен курсант має перебороти свої страхи, бути на межі своїх фізичних і психологічних можливостей, і по-суті, сама смуга — це не просто набір фізичних вправ. Це зріз знань з тактичної та вогневої підготовки, а також з такмеду. До того ж, ми бачимо, як у колективі формується неформальний лідер, який потім може стати командиром відділення.

Смуга — це універсальний захід, який дає змогу розкрити внутрішній потенціал військовослужбовців і продемонструвати чого вони варті.

Складається з 10 плюс однієї перешкоди.

Перша група курсантів починає рухатися крізь перекриту задимлену щілину. Запалюють димову шашку, їдкий дим починає подразнювати горло і лізе в очі. Зненацька лунає автоматна черга, гільзи летять просто на голови курсантів, але ланцюжок впевнено долає першу перешкоду.

Наступний етап — повзання під колючим дротом, яке теж має свою специфіку — розкидані органічні відходи тваринництва тощо. Що саме там накидано заради підсилення ефекту — не знаю, але розумію, що курсантам дуже непросто. Інструктори додають жахів — на голови людей ллється справжня кров, щоправда, не людська. Але все одно враження шокуюче.

Дим від покришок густішає, легкий вітерець зносить його вбік і крізь дим видно наступну перешкоду — стіну. Вона трохи вища середнього зросту, тому долають її за допомогою один одному. І тут теж є свої складнощі.

Річ у тім, що десантник зазвичай несе на собі до 40 кг навантаження — бронежилет, РПС, зброю, БК, воду тощо. Тому стрибок зі стіни — це насамперед удар по хребту. Декілька таких стрибків нетренованої людини — і протрузію гарантовано. Тому вкарй важливо зі стіни не стрибати, а обережно на руках спускатися.

Інструктори про це попереджали не раз, але один з курсантів демонструє зухвалість і стрибає. Не втримавшись, він падає на коліно і підводиться вже лише за допомогою свого колеги. Чую, як інструктор, який стояв поряд зі мною, каже: «Я ж попереджав!»…

Наступна локація — «повалений ліс». По суті, це набір брусів — як горизонтальних, так і під кутом. Її теж долають командно. Ця перешкода не викликає труднощів і відділення рухається далі, крізь покришки розвішані на стійках, які яскраво палають із чорним димом.

Обличчя курсантів уже в кіптяві, плівка розмотується, але ніхто не звертає на це уваги. Чутно вигуки «Крию!». Це означає, що можна рухатись далі, що сектори визначено і взято під спостереження…

Наступний етап — зруйнований місточок, а відразу за ним — знищена колона ворожої техніки. Вона справжня — згоріла і підбита, яку натаскали сюди з фронту. Серед техніки — чорно-рудий, обпалений десятки разів танк з відкритими люками.

Одна з вправ — знешкодження танка. Інструктор голосно нагадує, що треба робити, і в люк летять гранати, час від часу гучно лунають вибухи гранат, нарешті розбита і вогнева колона позаду. А попереду — бетонна труба. І тут не витримують нерви в однієї з курсанток. Її підхоплюють і виводять з полоси. Інструктор знизує плечима, мовляв, і таке буває, ми всі люди. Інші курсанти вперто лізуть крізь трубу. Дехто неправильно тримає автомат, інструктори виправляють помилки, і група вже збирається перед бетонованою траншеєю і швидко, прикриваючи одне одного, проходить її, крізь дим і постріли.

Остання локація — зачистка будинку. Група гуртується біля нього. Одяг чорний, обличчя в бруді, але очі горять. Помічаю в однієї з курсанток манікюр на нігтях і відчуваю, що є в цьому щось сюрреалістичне, але водночас — гарне і природнє. Зараз такі часи…

Для зачистки будинку треба відчинити двері й закинути всередину гранату, заскочити у будинок, зачистити, пройти, вистрибнути з іншого боку і нарешті видихнути.

Пройшли…

Я підходжу до лейтенанта Кашуби і питаю, що виявилось найскладнішим:

— Подолати свої страхи, напевно, і самого себе. Жодна перешкода не є нездоланною. А ось подолати свою огиду — до крові, до екскрементів, до всього іншого, — це важко. Складно не шкодувати себе, часом поводитися мужньо і проявляти у собі якості воїна. Оце важко. І коли людина звикає до цього всього, то, як ми кажемо — «якщо один раз воїн, то вже воїн назавжди»…