“Ми вже подолали великий шлях і рухаємося далі”: історія 7-річного львів’янина, який бореться з раком крові

Львів’янка Ірина, мати семирічного Владислава, дізналася про онкологію у сина у його день народження. Саме під час святкування хвороба вперше дала про себе знати: хлопчик стрибав на батуті, коли відчув сильний біль у спині. Згодом медики поставили Владу діагноз – рак крові. Зараз у хлопця позаду уже вісім місяців лікування і перші успіхи у боротьбі з недугою.

Ірина розповіла Суспільному про те, як дізналася про хворобу сина та про перші виклики, які спіткали сім’ю на початку лікування.

За словами матері, Влад ріс активною, здоровою та спортивною дитиною – займався карате та футболом. Закінчував перший клас.

“Ми святкували день народження Владислава. Він грався з дітками на батуті, а потім підбіг до мене і поскаржився на біль у попереку. Але, як будь-яка дитина, поскаржився, забув і побіг далі. Але мене це чомусь зразу дуже насторожило, і я вирішила піти до лікаря та перевірити нирки”, — ділиться мати.

З нирками було все добре, але у лікарні порадили Ірині зробити загальний аналіз крові.

“Лікар після отриманих результатів попросив повторно зробити аналіз і він виявився ще гіршим за попередній. Нам порекомендували звернутись у Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр на консультацію. В той же вечір ми зібрали невеликий пакет з речами першої необхідності і поїхали в лікарню. Тоді і подумати не могли, що додому повернемось аж через 3,5 місяці”, — каже Ірина.

У Центрі їм одразу сказали, що підозрюють у дитини гостру лімфобластну лейкемію, тобто рак крові.

“Того дня я була впевнена, що це помилка. Адже я з тих мам, в якої син завжди був під спостереженням лікарів. Ми вчасно робили усі планові вакцинації. У випадку захворювання завжди йшли до лікаря, ніякого самолікування. Тому в цей момент я відмовлялася прийняти поставлений діагноз”, — розповідає жінка.

Коли до Ірини прийшло усвідомлення того, що це все правда, як розповідає жінка, вона “взяла себе в руки”. Адже роздуми “за що”, а “чому саме ми”, а “чому саме з моєю дитиною” її настільки емоційно виснажили, що зрозуміла, що далі не залишиться сил боротись і підтримати сина.

“У дитини не буде хорошого настрою, коли мама в сльозах і паніці. І це єдине, що я б порадила батькам, які опинились у подібній ситуації — відкинути копання в собі, “що я зробила не так”, тоді стає легше і з’являється розуміння, що треба робити далі”.

Як каже львів’янка, найважливішим, що підтримувало родину, було те, що лікарі сказали, що з дитиною вони звернулись вчасно.

“Пізніше я вже аналізувала, чого мене тоді потягнуло перевіряти сина. Чи то якась інтуїція мами, чи то ангел охоронець, чи щасливий збіг обставин. Але можна сказати, що ми хворобу виявили випадково”, — продовжує Ірина.

Каже, що не стала обманювати сина, а розповіла йому про захворювання. Намагалась підібрати потрібні слова і називала деякі особливості хвороби у трошки м’якшій формі.

“Владислав знає, що ми хворіємо, що в нас погані аналізи крові. Що це є серйозно і ми не можемо лікуватися вдома. Коли в нас будуть хороші аналізи, нас випишуть додому і ми будемо вже лікуватися таблеточками, а зараз потрібно бути в лікарні. Такі слова як “хімія”, “пункція”, “аналізи крові” — це все він знає і розуміє, але самого формулювання “гостра лімфобластна лейкемія”, “рак крові” вголос ми при ньому такого не говоримо”, — розповідає жінка.

Владислав, за словами матері, за вісім місяців лікування дуже подорослішав: “Мені навіть здається, що він розуміє, чого не варто питати. Не тільки я його підтримую, а й він у своїх сім років мене підтримує”.

90% лікування хлопця — це перебування в стаціонарі. Бувають короткі перерви, коли на 5-10 днів їх відпускають додому.

“Ми дуже цього чекаємо. Для Владислава це відпочинок від постійних крапельниць, це така маленька перезарядка. Але мені у цей час перерви, якщо чесно, трошки тривожно. Я себе вже за стільки місяців в стаціонарі відчуваю більш захищеною, тому що тут мене оточує медичний персонал, до якого ми вже звикли, а вдома того немає”, — ділиться Ірина.

Каже, що в перші місяці перебування у центрі Владислав сумував, плакав. Він хотів додому, до тата. Він хотів свої іграшки, своє ліжечко.

“А зараз дитина вже навіть так дивиться на ситуацію, що чим швидше ми приїдемо на наступний блок хіміотерапії, тим швидше ми його пройдемо і швидше вилікуємося”.

Зараз Владислав перебуває у стані ремісії. Після лікування у Центрі, їх буде чекати ще лікування медикаментами вдома. І ще пів року, один раз в місяць робитимуть контрольні аналізи.

“Ми вже подолали великий шлях і рухаємося далі”, — каже оптимістично Ірина.