Ми вчилися воювати прямо на полі бою — сапер-актор театру Заньковецької у Львові

На початку лютого 2022 року актор Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької Василь Коржук готувався до прем’єри нової вистави та до майбутніх гастролей. Наприкінці лютого, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, він вистоював черги до військкомату, аби зі зброєю у руках захищати рідну країну.

Актор розповів Суспільному, як 24 лютого 2022 року під ранок його розбудив дзвінок приятелів, які повідомили, що розпочалася війна.

“Я був вдома з дружиною та двома маленькими дітьми. Ми відразу зібралися і поїхали до моєї мами в Івано-Франківську область. Я думав, що моїй родині там буде безпечніше. Крім того, я там прописаний, тож у військкомат я повинен був прийти туди”, — розповідає він.

Каже, що півтора року тому охочих захищати Україну було дуже багато. І додає, що якби тоді українці гуртом не стримали навалу росіян, то зараз би ми мали набагато гіршу ситуацію на фронті.

“На тебе дивиться снайпер”

Попри те, що Василь Коржук не мав жодного досвіду армійської служби, його мобілізували у підрозділ територіальної оборони. І він відразу почав опановувати саперну справу. А також створювати матеріально-технічну базу.

“Новостворений батальйон потребував автівок; ми не мали нічого ані взути, ані вдіти. Ми домовлялися, добували, шукали. Все – на особистих знайомствах та домовленостях. А попри те, нас навчали поводитися зі зброєю”, — каже Василь Коржук.

Воювати вчилися під час боїв. Їхня група складалася з командира підрозділу Ведмедя, його замісника Кроля, а також Бобра, Баті та Артиста. Це все – позивні.

Великдень минулого року бійці територіальної оборони ще святкували у місці постійної дислокації. А вже в ніч з неділі на понеділок виїхали у зону бойових дій у Донецькій області. І за два тижні зайняли позиції на “нулі”. До росіян було метрів 150. Понад рік батальйон тримав ці позиції.

Василь згадує, що вже приїжджав у ці краї як актор з колегами на гастролі. Краєвиди, які побачив зараз, дуже відрізнялися від тих, що були раніше: зруйновані села, похмурі люди.

“Я пам’ятаю село Зелене Поле на Донеччині. Таке гарне, багате село. За місяць після початку повномасштабної війни там вже не було жодної вцілілої будівлі. Його стерли буквально”, — каже військовослужбовець.

Під час свого першого бойового виходу йому довелося знешкодити російську ракету 152 калібру. Вона прилетіла на позиції українських бійців, але не підірвалася. І щоби вона з часом сама не вибухнула, її треба було ліквідувати.

На війні Василеві Коржуку доводилося мінувати позиції, аби росіяни не змогли зайняти наші території. Каже, що бувало страшно. Адже мінувати доводилося у полях, перед нашими окопами, знаючи, що за ними спостерігають ворожі снайпери.

“Коли про це думаєш, то стає страшно і чимраз страшніше. А коли зосереджуєшся на роботі, то страх відходить. Там треба працювати руками: викопати ямку, натягнути нитки. І треба, щоби руки не трусилися. А коли починаєш думати, що на тебе дивиться снайпер, то починається мандраж”, — говорить він.

Росіяни – за сто метрів

Одного разу снайперська група ЗСУ, виконуючи свою роботу, почула як з іншого боку хтось розмовляє. Це були російські військовослужбовці. Вони підсувалися до позицій захисників. Оскільки українські сапери намагаються ходити тихо і не розмовляти, а спілкуватися жестами, то відразу стало зрозуміло, що по той бік очерету, який роз’єднував позиції — росіяни. Тим більше, що вони розмовляли російською.

“Вони були метрів десять від нас. Їх помітили наші хлопці з позицій, на прикритті. Зав’язався бій. Прозвучав постріл, я впав на землю. За мною йшов мій побратим, Славко Бобрук з Красника на Франківщині. Я озираюся – а його нема. Ось тоді я страшенно злякався. Я думав, що його знесло кулею. А він сховався у яму, яку я не побачив. Потім він висунувся і мені аж легше стало. Я йому тоді кулака показав. Бо я дуже перелякався за нього”, — говорить тероборонівець. І додає, що пізніше з побратимом вони над цією ситуацією посміялися.

Іншим разом їм довелося навпочіпки сидіти десь хвилин 20, тому що над їхніми головами літали кулі. І у мить невеликого затишшя група бійців піднялася, аби перебігти в інше місце, один з них встав і відразу впав.

“Ми злякалися, що його скосила куля. А у нього ноги так затерпли, що він йти не зміг”, — каже Василь Коржук.

Військовослужбовець впевнений, що його та його побратимів рятували від обстрілів молитви рідних. Пригадує, що міг стояти в одному місці, раптом хтось його кликав, він відходив і в той момент туди, де він щойно був, прилітала міна.

“Подарунок” на день народження – російська ракета

27 вересня актор святкував свій день народження у зоні бойових дій. Того дня росіяни обстріляли те місце, де жили бійці.

“Тільки ми з побратимами зібралися, як прилетіло два пристрілочних. Ми заховалися. І тоді прилетіло два касетних снаряди. На щастя, нікого не зачепило. Але матеріальної біди наробило — багато чого погоріло. Потім дивлюся: ракета летіла прямо туди, де ми жили. Там росло велике дерево. І ракета вдарилася в нього та вибухнула. Уламками посікло все навколо. Але собака та кури вижили”, — згадує боєць свій 44 день народження.

Також Василь Коржук завів собі на війні невелике господарство: курей, голубів та собаку. А також мав невеличкий город, де вирощував цибулю, петрушку, кріп та іншу зелень. Каже, що тварин залишили місцеві мешканці, які втекли від росіян.

“Ми знайшли пшеницю, щоб годувати курей. Їх було спочатку вісім, потім – шістнадцять, потім їх стало двадцять. Вони неслися. Квочки сиділи, я пильнував. Зранку курей випускав, вони собі ходили. Ввечері собі приходили. Завжди вода у них була. Я їм двічі на день сипав їсти”, — розповідає військовослужбовець.

А того дня, на день народження, побратими подарували акторові різні невеличкі сувеніри, які виготовили самі з патронів та інших вистріляних боєприпасів.

Коляда на “нулі”

Проте найбільше свято, яке йому запам’яталося, це – Різдво 25 грудня. Бійцям з дому переслали сердаки та рогаті шапки. І бійці створили гуцульську колядницьку партію, з якою об’їздили всі сусідні позиції.

“Все було гарно: зі скрипкою, “березою”, з хрестом. У нас був справжній “береза”, наш медик з Криворівні. Він років з 20, а може й більше, ходив “березою”. І комбат у нас був колядником. Привітали всіх з народженням Божим. Колядували старі гуцульські коляди. Одна з них: “Ой, добрий вечір тисовий столе, тисовий столе, славний соборе”. Ще церковні пісні співали”, — говорить сапер.

А на Новий рік хтось привіз живу ялинку і бійці прикрасили її листівками й ангеликами, які для них виготовили вдома діти та передали на фронт. Щоправда, в новорічну ніч ніхто не запалював світла, аби росіяни не помітили їх та не обстріляли.

Різдвяні свята на передовій. Фото з архіву Василя Коржука

Найбільший страх актора

На війні актору інколи снилося, що він знову вдома, у рідному театрі, виходить на сцену.

“Одного разу мені наснилося, що я зовсім не пам’ятаю тексту. І ось ми сидимо на малій сцені, йде вистава “Емігранти”. Сидить мій партнер навпроти. Я знаю, що зараз має бути мій монолог. А я не пам’ятаю жодного слова. У залі багато глядачів. І я у тому жахітті прокинувся увесь мокрий, переляканий. Я почав пригадувати текст. Виявилося, що багато чого я забув”, — каже заслужений артист України.

Повернення додому

500 днів перебував актор на війні. Він не зазнав травм, тільки відчуває болі у спині. Каже, що йдучи на мінування, разом з бронежилетом та повним боєкомплектом, ніс і міни, одна з яких важила по 9 кг. І зараз не може згадати, де і коли травмував хребет.

Василь Коржук розповідає, що на війні його день починався о третій ночі. Тоді сапери прокидаються, снідають і йдуть на бойове завдання. Обирають дні, коли туман, небо закрите хмарами та інші непогожі дні. Аби тільки їх не побачили росіяни. Зараз, перебуваючи вже вдома, з родиною, він знов прокидається серед ночі з готовністю підхопитися з ліжка та знов йти в ніч та в туман.

“Велика переоцінка цінностей відбулася. Я колись переживав за якимось дрібницями, переживав, сильно бідкався, побивався. А зараз зрозумів, що те все ніц не варто, те, за що я переживав”, — каже він.