«Газові війни»: як росія позбавляла Україну зброї та суверенітету

Витоки «газових» звинувачень щодо українців з боку росії сягають ще початку 1990-х років. Саме тоді внаслідок складної економічної ситуації Україна, неспроможна своєчасно й у повному обсязі сплачувати за постачання російського газу, почала накопичувати борги.

Цим миттєво скористалась росія, не лише створивши штамп про Україну, яка буцімто краде російський газ, але й перетворивши газове питання на потужний важіль тиску та шантажу.

Намацавши ще у 1990-ті одну з українських «больових точок», росія доволі швидко від звинувачень та попереджень перейшла до погроз і шантажу — у кремлі зрозуміли, як за допомогою «газового питання» можна спробувати змусити Україну поступатися спочатку активами, потім — зброєю і, зрештою, державним суверенітетом.

«Газовий» шантаж України з боку росії завжди супроводжувався вимогами воєнно-політичного характеру — поділити Чорноморський флот згідно з вимогами рф, гарантувати продовження перебування російських військових на військово-морських базах у Криму, не допускати зближення з України з НАТО та ЄС, обмежити євроінтеграційні процеси, надавати преференції росіянам у всіх важливих сферах, сприяти поширенню російського мовно-культурного домінування в українському просторі тощо.

АрміяInform продовжує фіксувати хронологію російської агресії проти Незалежної України, одним із елементів якої стали «газові війни».

«Газові розклади» Незалежності

Слабкість України в «газових суперечках» полягала в неспроможності повною мірою та вчасно сплачувати за газ, сила — в ролі транзитера російського «блакитного палива» з рф до Європи. Завдяки цьому на російські погрози припинити постачання газу Україна могла відповісти попередженням про перекриття транзитних газогонів.

Однак поступово росіяни підважували транзитну залежність від України. Першим кроком на цьому шляху стало будівництво газогону «Ямал — Європа» через територію Білорусі та Польщі.

1997 року ним доставили першу партію газу, а 2005 року він вийшов на проєктну потужність. Це обумовило суттєве посилення позицій рф у «газовому питанні» і дозволило їй саме відтоді поводити себе щодо України ще агресивніше, ніж раніше.

1993–1998 роки: «газова» прелюдія

Перші гучні «газові скандали» між російською федерацією та Україною вибухнули ще на початку 1990-х років. Вже тоді росія погрожувала припиненням постачання газу, і навіть на короткий час вдавалася до цього. Утім, залежачи від українського транзиту, москва не могла собі дозволити надмірного загострення, тож зрештою йшла на компроміс.

У 1993–1994 роках сталося кілька гучних «газових» конфліктів між рф та Україною. Так, у серпні 1993 року росія навіть на 5 днів припиняла постачати газ, однак, зрештою, змушена була домовлятися. 1994 року було підписано розраховану на 10 років угоду про постачання газу Україні та транзит до Європи через українську газотранспортну систему (ГТС).

За постачання газу Україна розплачувалась спочатку відмовою від зарубіжних активів колишнього радянського союзу (у 1994–1995 роках) та несправедливим поділом Чорноморського флоту. 1997 року отримувала паливо за рахунок погашення орендної плати за перебування Чорноморського флоту рф у Криму до 2017 року, а 1998 року рф постачала Україні газ виключно як оплату за транзит.

1999-й — початок 2000-х років: зброя в обмін на газ

З 1999 року росія використала «газове питання» в новий спосіб, який дозволяв одночасно послабити обороноздатність України і посилити збройні сили рф. Як компенсацію газового боргу Україна передала росіянам 8 літаків Ту-160 та 3 літаки Ту-95 МС, спроможних нести ядерну зброю. Також за газові борги Україна віддала росії 575 ракет Х-55 та 386 Х-22.

Частину ракет та літаків, зокрема і Ту-22М, упродовж наступних років утилізували, оскільки Україна не мала змоги належно їх обслуговувати та використовувати через замалу територію, нестачу коштів, належної інфраструктури та фахівців. Не останню роль відіграла також позиція іноземних партнерів, також зацікавлених у позбавленні України стратегічного озброєння.

2004–2006 роки: «газовий підкуп» і перша «газова війна»

Ще одним аспектом використання росією «газового питання» було застосування його як важеля впливу на внутрішню українську політику. Проросійськи налаштованим політсилам та діячам, готовим здавати національні інтереси України, москва обіцяла і надавали знижки та встановлювала вигідні ціни на газ.

Найпомітнішою подією щодо цього стала підтримка кремлем кандидата в президенти України Віктора Януковича. За його прем’єрства росія на п’ять років встановила фіксовану ціну на газ — 50 доларів за тисячу кубометрів. Метою москви було підтримати проросійського кандидата, створивши йому імідж міцного господарника, який дбає про економіку та «простих людей».

Коли ж Помаранчева революція та переконлива перемога Віктора Ющенка на виборах змішали росії всі карти, наприкінці 2005 року кремль заявив про підвищення ціни на газ спочатку до 160, а потім узагалі до 220–230 доларів за тисячу кубометрів.

1 січня 2006 року «газпром» припинив постачання газу до України, а 4 січня було укладено п’ятирічний контракт, згідно з яким постачання газу відбувалося через посередницьку компанію «РосУкрЕнерго» і за 95 доларів за тисячу кубометрів за рахунок змішування російського газу вартістю по 230 доларів з туркменським за 44 долари за тисячу кубічних метрів.

2007–2008 роки: «путіну — труба»!

Створення штучного посередника, непрозорі умови укладеного контракту та явне прагнення росії нав’язати невигідні умови обумовили неминуче продовження російсько-українського газового конфлікту. Вже від початку 2008 року Україна спробувала відмовитися від посередництва компанії «РосУкрЕнерго», а також звернулася до російської сторони з вимогою вп’ятеро підвищити тариф на транспортування газу до Європи.

росія, цілком прогнозовано, відмовилася від запропонованих НАК «Нафтогаз Україна» проєктів нових довгострокових угод і зробила крок у відповідь — на початку березня наполовину скоротила постачання газу Україні. У відповідь «Нафтогаз» звинуватив «газпром» у несплаті за транзит. Вирішити кількаденне загострення вдалося за втручання США, після чого росіяни відновили постачання газу в повному обсязі.

Утім, надалі впродовж року контакти та переговори між «Нафтогазом» і «газпромом» зайшли у глухий кут — знайти компроміс не вдавалось. Восени 2008 року все йшло до того, що новий календарний рік розпочнеться черговою «газовою війною».

33 роки агресії рф проти Незалежної України: хронологія зла

Українське суспільство справедливо сприймало «газовий» шантаж з боку рф як зазіхання не лише на українську ГТС, але й на український суверенітет у цілому.

Відрухом стала загальнонаціональна ініціатива «Шантажу — ні! Незалежності — так!», яка закликала пам’ятати про газовий шантаж з боку рф та бойкотувати російські товари. Активна наприкінці 2005-го — на початку 2006 років, вона поновилась згодом на наступному етапі російської газової агресії 2009 року.

Сплески протестних акцій припадали на періоди особливо помітного загострення українсько-російських газових відносин. Гасла «путіну — труба», «путіну — не так», «Не замерзли на Майдані — росія не заморозить» ставали квінтесенцією ставлення патріотично налаштованих українців до російської федерації.

2009 рік: капітуляція України у другій «газовій війні»

Чергове загострення між Україною та росією в газовій сфері передбачувано сталося на початку січня 2009 року, коли після невдалих переговорів між НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «газпромом» росія припинила постачати Україні газ. Врегулювати конфлікт вдалося лише після прямих переговорів між прем’єр-міністрами рф владіміром путіним та очільницею уряду України Юлією Тимошенко.

За підсумками їхніх домовленостей 19 січня 2009 року керівники російського «газпрому» та українського «Нафтогазу» підписали угоду на 10 років. Сторони відмовились від посередництва «РосУкрЕнерго» та перейшли до прямих поставок палива від російського «газпрому» до українського «Нафтогазу».

Ціна на газ прив’язувалась до ринкових цін на енергоносії у світі, відштовхуючись від яких запроваджувалась формула обчислення ціни на газ для України. За умовами угоди вона становила 450 доларів США, тоді як транзитна ставка становила 1,7 долара США. Також запроваджувався принцип «бери або плати», за яким Україна була зобов’язана або споживати певну кількість газу, або ж сплачувати штраф за невибрані обсяги палива.

Загалом, починаючи з 2010 року, Україна повинна була купувати щорічно не менше ніж 52 млрд кубометрів газу, в зимовий період сума штрафу за невибраний газ мала становити 300%, а в літній — 150% від вартості палива.

Після Тузли росіяни висадили збройний десант у Криму: як москва «тестувала» напад на Україну

Кабальність нового контракту для України була очевидною, проти договору різко виступив тодішній президент України Віктор Ющенко, який назвав його умови неприйнятними для України. Однак, маючи обмежені повноваження внаслідок «конституційної реформи», він не зміг чи не наважився рішучіше протидіяти газовій капітуляції України.

2011 року, вже за президентства Віктора Януковича і переважно з політичних мотивів, Юлію Тимошенко засудили до семи років ув’язнення за перевищення службових повноважень під час укладання газової угоди 2009 року. Однак лише 2017 року Стокгольмський арбітраж визнав низку умов контракту 19 січня 2009 року кабальними для України і скасував їх.

Тоді ж, 2009 року, росія тріумфувала — їй вдалося нав’язати умови, які відкривали перспективи для подальшої агресії з метою обмеження та, у перспективі, навіть ліквідації державного суверенітету України. Надзвичайно близько підійти до цієї мети москві вдалося впродовж кількох наступних років, під час президентства Віктора Януковича.

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2024-08-30 06:16:08