Як знищити 20 одиниць ворожої техніки в одному бою: майстер-клас від комбата “Філіна”

Найперше, що впадає у вічі при знайомстві з Олександром — це, звісно, руки. На лівій — золота весільна обручка. А правої немає вище ліктя. Він має сучасний біонічний протез, але під час нашої зустрічі не надягає його, бо влітку, коли спека, це не дуже комфортно.

«Я не соромлюся ходити без руки, — каже він. — Я ж не п’яний впав і відморозив її. Я на війні її втратив».

Ба більше, він може розповісти не один жарт на тему ампутованої руки і посміятися разом з вами.

Наприклад, одного разу Олександра за кермом автівки зупинили на блокпосту. Поліцейський, який побачив чоловіка без правої руки, що їде на «механіці» не втримався, щоб запитати:

«Як? Як ви це робите?»

«Та дуже просто. Я ще при цьому можу по телефону розмовляти, каву пити і курити».

Втім, робота в Олександра не має нічого спільного з жартами. Він — начальник штабу танкового батальйону у складі легендарної 110 ОМБр імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Ми зустрілися з ним на одній з найгарячіших ділянок фронту, де працює 110 ОМБр.

В інтерв’ю Філін (так звучить позивний Олександра — Авт.) розповів про свій шлях до війська, бойове хрещення, поранення, чи вважає себе героєм, а також чому попри інвалідність вирішив продовжити службу і як потрапив до 110 ОМБр.

Шлях до війська

Якби не війна, Олександр, цілком можливо, був би шеф-кухарем в якомусь із модних ресторанів. До цієї справи лежала душа і після школи він навіть подав документи, щоб вчитися на кухаря.

Але за вікном був 2015-ий рік, Україна проводила антитерористичну операцію на Сході і вчорашній школяр вирішив, що немає нічого важливішого, ніж захищати країну від ворога. Навіть попри те, що військовою справою в родині ніхто не займався.

Щоб вступити до лав ЗСУ за контрактом хлопцю потрібно було чекати цілий рік, тому він вирішив вступити до Національної академії сухопутних військ. Коли дізнався, що його беруть навчатися кухарській справі, він вже проходив базову військову підготовку.

— Як відреагували рідні на твоє рішення?

— Період в державі був такий, що військові часто гинули. Тому, мама, звісно, не хотіла. А в татових очах, коли я сказав, що хочу стати військовим, побачив вогонь. І завдяки цьому я вже твердо поставив собі мету бути військовим.

— А чому саме танки? Це випадково, чи свідомий вибір?

— Можна сказати, що вийшло випадково. Коли обирав професію, до армії відношення не мав і майже все було незнайоме. А ось танки — це щось знайоме. Тому вибрав спеціальність «Управління діями підрозділів танкових військ». А вже під час навчання робота на машинах мені сподобалася. Тому вирішив, що й далі буду з ними працювати. Це моє. Тому й досі продовжую.

Значно пізніше, вже під час широкомасштабної війни, Олександр виконував багато бойових завдань вночі. Так йому й дістався позивний «Філін», тобто, птах, який добре орієнтується у темряві й веде нічний спосіб життя.

А до того, в 2019-му році Олександр закінчив Академію і за розподілом потрапив до Першої танкової бригади на посаду командира танкового взводу. Вже за місяць він поїхав у свою першу ротацію в ООС. Вона тривала дев’ять місяців.

Наступного року була ще одна ротація, подібна до першої.

«Було пару виїздів, — розповідає Олександр. — Нас підняли по тривозі, був довгий марш. А поки ми туди доїхали — все! — команда „відбій“ і поїхали назад».

Бойове хрещення

— Розкажи, як для тебе почалася широкомасштабна війна?

— Наприкінці 2021-го року ми повернулися з ротації з ООС і пішли на відновлення. А приблизно десь усередині лютого 2022-го року нас почали відкликати з відпусток. В мене якраз щойно почалася відпустка і мене теж викликали. Сказали, що потрібно готуватися: отримувати зброю, БК, відновлювати пошкоджену та поламану техніку і т.д. Ніхто, звісно, не вірив, але все одно готувалися.

І от в моєму підрозділі була запланована пристрілка танків. Але зранку телефонує мені командир батальйону і каже: «вставай, війна почалася». Я подумав, що це жарт і відповідаю: «Сват (позивний комбата — ред.), це пристрілка танків, але ж не війна!». На що почув у відповідь: «ні, війна».

Прийшов до казарми. А там кіпіш, зброю видають. Зранку ж по нашій частині був приліт — добре, що по навчальному корпусу, де нікого не було. Але були вже перші контужені. Ми почали готуватися до оборони по напрямку Ріпок (село на Чернігівщині — ред.). Коли приїхали на бойові позиції, то росіяни колоною вже почали заходити з Білорусі. Кілометрів за п’ять, не доїжджаючи до Ріпок, ми їх зустріли і дали перший бій.

— Яка це була колона і як відбувався сам бій?

— Це була легка колона — здебільшого, колісна техніка з людьми, на прикритті — кілька «Тигрів» і одна БМП. Вони їхали «врозвалочку», не думали, що буде якийсь опір, а навпаки, мабуть, думали, що на них тут чекають.

Цю першу колону ми знищували своїми силами. Я стояв поблизу дороги, в посадочці. Кажу навіднику: «давай, заряджай». І так ми їх увалили. Частина, звісно пройшла в напрямку Чернігова, але там їх зустрів наш мехбат. До Чернігова вони не дійшли.

Ми підбили 20 машин «коліски», одну БМП і «Тигра». Два «Тигри» відійшли назад.

Після того ми дозарядили БК і поміняли позицію — стали далі від дороги, щоб було зручніше працювати, коли піде наступна колона. До нас приїхало підкріплення, і так ми чекали наступного дня.

А зранку наступного дня пішла друга колона. Це вже була важка техніка — 20 танків і близько 20 БМП. Ми почали їх розстрілювати, грубо кажучи, як в тирі. Адже попри те, що їхню колону тут вчора знищили, вони їхали сидячи на баштах, ніби нічого не сталося.

Цю колону ми теж знищили, хоча, коли почали горіти їхні перші коробочки, вони стали розвертатися і намагалися дати бій. З нашого боку втрат не було, а частина їхньої колони втекла назад.

Після цього бою Олександр із побратимами ще два дні тримали дорогу, що вела з Білорусі до Чернігова, поки не отримали команду їхати до Чернігова, щоб обороняти саме місто.

— Ніколи не можна недооцінювати противника. Він теж розумний, його теж вчили воювати і він вміє це робити. Оборона Чернігова була важкою і там загинули наші люди.

росіяни намагалися нас обійти, закрити кільце навколо Чернігова і піти на Київ. В деяких моментах у них справді було просування, в інших — дуже добре працювала наша арта. Тож на підступах до міста їх здебільшого знищували.

Чесно сказати, я думаю, якби вони ще пару масованих наступів на Чернігів зробили, ми могли б і не витримати. Вони просто не знали, як мало в нас техніки залишилося. Але сталося так, що все добре.

Поранення

Після звільнення Чернігівщини підрозділ Олександра відправили на відновлення в Черкаси. Він сідав у потяг командиром взводу, а вийшов з нього — командиром роти. В боях за Чернігівщину загинув його побратим і близький друг Максим Білоконь і саме на його місце призначили Філіна. А Максим Білоконь був удостоєний звання Героя України посмертно.

Після короткого відновлення Філін поїхав на Запорізький напрямок. А вже потім — в Донецьку область, де в його житті стався один із переламних моментів.

— Хлопці збиралися відбити у росіян Лисичанський нафтопереробний завод і попросили нас, щоб ми їх прикрили. Ми виїхали двома «коробочками» — однією командував я, іншою — командир взводу. Під час бою в нашій машині заклинив кулемет. З ними це часто буває — кілька пострілів — клинить стрічку. Ще кілька — і знову клинить.

Того разу я зробив так, як робити не можна — виліз із башти поправити стрічку. Саме в цей час по нам стався приліт. Точно не знаю, але швидше за все це була міна і її осколком мені відірвало руку. Вона лишилася висіти на клапті шкірі та рукаві флісової кофти.

Навідник почав відводити машину з позиції, а я залишався сидіти на башті, скинувши ноги всередину. Я вже не пригадую, коли до того їздив аж так швидко. На поворотах думав, хоч би не перевернутися і доїхати живим. Але все добре, в принципі, доїхали. Медики надали першу допомогу і відправили на Краматорськ.

Поки лежав у коматозному стані, чую, лікарі говорять між собою: «відрізай, ми її не врятуємо. Залиште лікоть, може, хоч його врятують».

Врятувати лікоть важливо для майбутнього протезування. Якщо людина має власний лікоть, протез може виконувати більше функцій, ніж у випадку високої ампутації. На жаль, Олександру лікоть теж не вдалося врятувати через численні переломи та сильні опіки.

На цьому біди Філіна не завершилися. За кілька тижнів після поранення, коли він лікувався в Києві і могло здаватися, що найгірше вже сталося і лишилося позаду, він у важкому стані потрапив до реанімації.

Зламані ребра вночі під час якогось невдалого руху пробили легені й Філін почав задихатися в буквальному сенсі цього слова і навіть не міг попросити про допомогу. Якби поруч із ним в цей час не сиділа дружина, історія могла б завершитися зовсім погано. На щастя, вона вчасно помітила, як стрімко погіршується стан чоловіка і покликала лікарів.

«Але наступного дня, коли мене виписали з реанімації, я вже почав ходити, — розповідає Олександр. — З ковінькою, потихеньку пішов, бо… хотів палити. Спускатися вниз із п’ятого поверху ти сильно не будеш, тим паче, що тебе зовсім недавно вдруге зашили. Тому ми тихенько виходили і палили на сходах».

Нова рука

— Розумію, що на це питання не просто відповідати, але, якщо можливо, розкажи, як ти психологічно впорався зі втратою руки.

— Коли я почув у коматозному стані фразу «відрізай, ми її не можемо врятувати», то думок в мене було дуже багато різних у голові. Але потім до Дніпра приїхала мама, приїхала дружина, і я одразу відчув їхню підтримку. Завдяки їм я доволі легко впорався з тим, що руки більше немає. Ну, нема — то нема. Так сталося, так буває. Досить часто я на цю тему навіть жартую.

— Наприклад?

— У мого протеза відкручується кисть. Я можу поставити її на робочий стіл і підняти середній палець догори. А сам піду. Всі розуміють знак: мене на місці немає, тому роботи не буде.

Завдяки волонтерам Філін отримав сучасний біонічний протез, вартість якого виражається семизначною цифрою в гривнях.

На зразок справжньої людської руки він може виконувати кілька функцій. Для цього власник протезу мусить навчитися керувати ним за допомогою сигналів від м’язів, які збереглися вище місця ампутації. Так можна тримати якісь предмети, керувати комп’ютерною мишкою тощо. Найбільше Олександру сподобалося ловити з ним рибу.

На жаль, замінити справжню людську руку навіть такий просунутий протез не може. Влітку жарко, з протезом це не зручно, тому Олександр часто обходиться без нього. Взимку — інша складність. Механічний лікоть сам згинатися не може, ним потрібно керувати за допомогою іншої руки. А через бушлат чи куртку зробити це проблематично. Тому зараз Олександр хоче собі ще й біонічний лікоть, який буде його слухатися, так само як кисть.

«Оце моя мрія»

Реабілітація, а потім протезування тривали близько 9 місяців і весь цей час Філін не мав можливості займатися службою. За висновком ВЛК ампутація однієї руки у випадку Олександра не робить його непридатним до служби. Але він, попри другу групу інвалідності й не шукав такої можливості, а повернувся до армії.

В Першій танковій бригаді займався різною роботою, пішов на підвищення і тепер у 26 років має звання майора. Звідти його відряджали у інші бригади, приймати іспити у танкістів. І так одного разу він потрапив до 110 ОМБр. Поїхав на три дні, але в результаті затримався на два місяці. Йому запропонували посаду начальника штабу танкового батальйону. Так він став служити у 110 ОМБр.

Головна його задача — планування танкових операцій. Війна сьогодні дуже відрізняється від тої, що була на початку широкомасштабного вторгнення. З погляду танкіста — також. Через велику кількість ворожих «очей» у небі, танки не можуть переміщуватися вільно, бо ризикують дуже швидко потрапити під вогонь противника. Тому здебільшого їх використовують із закритих позицій, як допомогу артилерії. Таким чином танкісти 110 ОМБр успішно знищують техніку та живу силу противника.

Паралельно Олександр заочно навчається на психолога.

«В мене лише військова освіта, — каже він. — А там, дай Бог, війна закінчиться і треба буде щось робити. А психолог з моїм досвідом зможе працювати й бути корисним. Бо після війни нашим військовим дуже багато потрібно буде відновлюватися».

Інший варіант, який на перспективу розглядає Олександр — викладацька робота у вищому військовому навчальному закладі.

Наостанок ми вирішили запитати, чи є у Філіна мрія?

— Та, в принципі, перша мрія — щоб закінчилась війна. Оце моя мрія. І, напевно, в більшості людей така ж мрія. І я стараюсь все робити, щоб вона закінчилась.

— А ще: ти відчуваєш себе героєм?

— В принципі, я думаю, що так. Я відчуваю себе героєм. Я свій внесок зробив. Міг би все-таки вже звільнитися за новим законодавством. Але вирішив, якщо я роблю якийсь внесок у майбутню перемогу, то буду служити далі. Поки не звільнять, я сам не звільнюся…

Фото — Антон Шевельов

Дмитро Сімонов для АрміяInform