Про чорний гумор та «червоні прапорці» у стосунках: інтерв’ю АрміяInform з «Холостяком» Тереном

10.08.2024

193 3 хвилин читано

Після 24 лютого 2022 року пішов добровольцем на фронт. Взяв собі позивний «Терен». Став командиром взводу стрілецького батальйону під назвою «Карпатська Русь». Під час боїв у Харківській області втратив ноги, пройшов процес протезування.

Брав участь у балетному перформансі команди «United Ukrainian Ballet» під час благодійних виступів у Каліфорнії (США). Представник нашої держави на міжнародних змаганнях у Німеччині «Ігри Нескорених». Підтримує розвиток програм та можливостей для людей з інвалідністю.

Автор книги «Історія впертого чоловіка». У лютому 2024-го стартував новий ютуб-проєкт «Відвал ніг, або All інклюзив», де Олександр Терен був ведучим.

А вже в середині липня 2024 року стартували зйомки нового сезону романтичного реаліті «Холостяк» з Олександром Тереном, що вийде в ефірі СТБ вже восени.

Про безбар’єрність українських міст, ветеранську політику, та… чорний гумор АрміяInform запитала Олександра у невеликому інтерв’ю. Невеликому — бо зйомки «Холостяка» тривають, і в Олександра — шалено-щільний графік.

— Коментуючи в інстаграмі свою участь у проєкті «Холостяк», ви сказали, що «з 1-ю групою інвалідності я зробив значно більше, ніж з 3-ю». Що ви маєте на увазі?

— Оскільки після поранення я отримав першу групу інвалідності і так трапилося, що моє громадське життя стало дещо активнішим. Моя залученість до суспільних змін теж збільшилася внаслідок цього.

— Які «червоні прапорці» є для вас у побудові стосунків (чи просто в комунікації) з особою протилежної статі?

— Коли з дівчиною немає про що поговорити і, звичайно, коли дівчина не поділяє мого світогляду, моєї громадянської позиції. Це для мене надважливо. Тим паче зараз.

— Чи варто боятися публічності та соціальної діяльності ветеранам та військовим після важкого поранення? Що би ви порадили тим ветеранам і військовим із важкими пораненнями, які (так буває) замикаються в собі?

— Мені складно давати поради, бо це все дуже індивідуально. В кожного — своє життя. І в кожного — своє власне бачення свого життя. Але якщо це публічне життя з’являється — це не є погано, це точно. Чи варто боятися публічності — то вже особисте питання кожного. Тим ветеранам, які замикаються в собі, хочеться порадити, що вони не одні і це точно не просто слова: зараз є безліч організацій, спілок, об’єднань в онлайн-платформах, мотоклуби, боротьба, плавання, баскетбол на кріслах колісних — тобто безліч активностей, де задіяні ветерани з різними пораненнями та де можна знайти себе.

— Наскільки самоіронія та почуття гумору є терапевтичними для ветеранів і військових після поранення?

— Самоіронія та почуття гумору завжди є терапевтичними — для всіх людей в принципі. Це показник того, що ветеран з пораненням розуміє свій стан, все, що відбувається навколо — і він готовий над цим жартувати, і це ознака здорового глузду і того, що людина все сприймає адекватно і може пожартувати над своїм станом теж.

— Який ваш улюблений тематичний чорний жарт?

— Коли я бив тату на нозі і мені сказали, що їх неможливо буде вивести. Але… немає нічого неможливого: тепер в мене тату значно менше, вивести таки вдалося (сміється — ред.).

— Скільки міст ви вже проінспектували в рамках свого інклюзивного тревел-шоу? Яке вразило приємно, а який випадок в якому місті розчарував найбільше?

— Ми проінспектували з «Відвалом ніг» вже 10 міст. Приємні випадки теж були, коли місцеві люди проявляли активність, демонстрували свою громадську позицію і домагалися просторових змін щодо безбар’єрності. В Дніпрі, наприклад, місцевий активіст Руслан почав цю тематику підіймати за кілька років ще до війни, і ось зараз у Дніпрі є майже ідеальні безбар’єрні вулиці.

Дивний випадок був у Луцьку, коли ми не змогли потрапити в один із закладів. Ми зателефонували до керівниці, яка дуже грубо з нами розмовляла, казала, що в неї немає на нас часу тощо. Але представники цієї мережі все ж ніби прислухались і хоч почали якісь пандуси встановлювати. Цей випадок — один яскраво-негативний. Але були й інші, де комунікація з представниками бізнесу була не дуже вдалою. Бізнес має усвідомити, що ветерани та люди з інвалідністю зараз — досить велика частка населення, і якщо не зробити їм умови для користування послугами, бізнеси будуть втрачати дуже великий шмат доходу.

— Чи достатньо, на вашу думку, в Україні розвинуті адаптивні види спорту?

— На мою думку, недостатньо розвинуті, але мене неймовірно радує те, що вони з’являються. Принаймні, в обласних центрах. Знаю, що в деяких містах з’явився і розвивається баскетбол на кріслах колісних. Знаю, що ці крісла дуже дорогі, тож мене дуже радує, що вони є і хлопці можуть грати.

З’являється адаптивний футбол на милицях, волейбол на підлозі, стрільба з лука, плавання. Знаю особисто хлопців, які цим займаються і тренуються. І мене неймовірно радує, що ці види спорту розвиваються.

— Чи консультуєте/співпрацюєте якось із Мінветом, щоби покращувати ветеранську політику в Україні? Чи прислухаються до ваших порад?

— Майже ніякої співпраці з ними не відбувається. Дуже рідко ми на якихось форумах чи заходах бачимося, проте здорової комунікації поки що не відбувається. Напевне, немає зацікавленості у ветеранах — бо не дуже багато ветеранів я бачу у Міністерстві у справах ветеранів. Так, зі свого боку я відкритий до якоїсь співпраці та покращення справ. Але поки що я ніяких запитів не отримував.

Фото з архіву Олександра Будька