“Зомбі” на Покровському напрямку та полонений зі Шрі-Ланки: історія нацгвардійця “Лиса” з Лисичанська
Історіями з фронту чоловік поділився у ефірі Українського радіо. Львів.
У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, Михайло Теросипов долучився до однодумців та перешкоджав сепаратистам, які організовували й проводили мітинги на підтримку Росії.
“У них були наміри захопити міськраду Лисичанська. Але ми не дозволяли це зробити. Згодом Росія надала їм зброю, а ми зброї не мали. Їм вдалося захопити міський відділ міліції та міськраду. Місто потрапило під окупацію. Тож мені довелося виїжджати з міста разом з родиною”, — згадує він.
Щоби покинути Лисичанськ, йому довелося сховатися у багажнику авто друзів. Пізніше Михайло, його молодший брат Євген та їхні родини осіли в Києві. А напередодні повномасштабного вторгнення вони готувалися їхати далі, на Львівщину.
“Ходили чутки про майбутнє вторгнення Росії з різних напрямків. Я, маючи досвід перебування в окупації та евакуації, вирішив вже підготуватися. Я маю маленьких доньку та сина, у брата на той час теж була одна донька, зараз вже дві. Ми домовилися підготувати наші авто до подорожі та зібрали найнеобхідніші речі. Я думав, що ворог наступатиме з Донеччини. Те, що вони попруть на Київ, я не враховував. У Трускавці мешкає мій товариш з Сєвєродонецька. Я попросив його підшукати для моєї родини якесь помешкання”, — розповідає Михайло Теросипов.
А за кілька днів його збудили вибухи у Києві. Брати зідзвонилися, сіли в автомобілі та повезли родини якомога далі, як вони думали, від війни.
У Трускавці, поселивши родини та переконавшись, що з ними все добре, брати Михайло та Євген Теросипови пішли у військкомат, де їм довелося три дні вистоювати довжелезні черги. Про те, що вони підуть захищати Україну, брати домовилися заздалегідь. Михайло зізнається, що зараз його найбільша мрія – визволити рідний Лисичанськ.
“Мій брат вже служив під час АТО та мав звання лейтенанта. А я – молодшого лейтенанта. ВЛК проходили швидко. Нас спитали, чи є скарги на щось, і відразу визнали придатними. Зазирнули у наші військові квитки. А там вказано, що ми – з Лисичанська. Нам почали плескати, бо ми – офіцери з Лисичанська маємо намір захищати Україну”, — каже капітан Нацгвардії.
У військкоматі братам почали натякати, що можна залишитися на тилових посадах. Проте вони відмовилися. Вимагали, аби їх мобілізували до підрозділу, який виконує завдання у зоні бойових дій. І за кілька днів їх мобілізували до Національної гвардії.
До початку російсько-української війни Михайло Теросипов часто їздив до сусідньої області. Каже, що це були міста та села, де вирувало життя. Зараз же там спалена пустка.
“Зараз це – цілковита руїна. Там, куди приходить “рускій мір”, там вже життя немає, там тільки руїна. Вони ж як захоплюють наші позиції: спочатку все руйнують за допомогою артилерії, закидують КАБами, руйнують все під нуль, а вже потім заходить їхня піхота. Там залишається тільки випалена земля”, — говорить він.
Всім своїм позиціям бійці дають назви. За словами капітана Теросипова, можуть називати кумедно, можуть, за позивними, або ж – використовуючи обсценну лексику.
“Це може бути “Таїті”. Або ж ти заходиш на позицію, а вона називається “Мальдіви”. Аж на душі приємно. Були “Куба”, “Фокси”, “Стріли”, “Шинкар”, “НАТО”. На честь собаки назвали позицію “Бобер”. Були й не дуже гарні назви, я їх в ефірі озвучувати не буду”, — каже нацгвардієць.
Одного разу військові взяли в полон бійця. Він виявився індусом зі Шрі-Ланки
“Розповів, що він в інтернеті знайшов оголошення про роботу. Кликали в Росію працювати на фермі. Зібралася група з 10-15 осіб. Але коли вони прилетіли, то їх в аеропорту зустріли інші люди, не ті, з якими велися перемовини. Відразу підписали контракт, отримали гроші та відіслали їх родинам. Суми були до двох тисяч доларів. А потім їх навчали на полігоні та завезли в Донецьку область й послали на штурм”, — говорить Михайло Теросипов.
Індус також розказував, що відразу, як їх завезли на позиції, розпочався обстріл. Він зазнав поранення, а всі інші його товариші загинули. Тож найманець спробував сконтактувати зі своїм командуванням, але вони не відповідали. Тоді він пішов шукати евакуацію. Але вийшов на українські позиції.
“Я поїхав його забирати, щоби завести в тил. Очікував побачити якогось москаля рязанської зовнішності. А тут виводять до мене маленького, чорного. Я аж здивувався звідкіля він взявся. Удавав, що російської не розуміє, тож ми розмовляли англійською. А потім я кажу йому: помахай рукою. І він помахав, отже все розуміє”, — пригадує він.
Підрозділ Михайла Теросипова нещодавно повернувся з зони бойових дій. Військові виконували завдання у районі села Сокіл Покровського району.
“Кожен захід на позицію – це стрес. В окупантів на тому напрямку було стільки заготовлено боєприпасів для артилерії та мінометів, і коли транспорт, який завозить на позиції наших бійців, починає рух, то по ньому одночасно починають працювати до восьми гармат. Обстріли йдуть з усіх боків. Під’їжджають на позиції, одні мають забігти у бліндаж, а інші – заскочити в авто. І не всі вони можуть ходити, є й загиблі та поранені. А на все є дві хвилини під обстрілами”, — говорить він.
Попри те, що російські військові сунуть з усіх боків, армія РФ зазнає значних втрат.
“Через село Сокіл прямий напрямок до Покровська. Ворог штурмував нас безперервно. Бачили колись фільми про зомбі-апокаліпсиси? Коли зомбі біжать, ні про що не думають, тільки біжать. У нас склалося враження, що вороги були під наркотиками. Вони просто перли на нас. І дуже їх багато було. Одної ночі вони атакували з 12 ночі до третьої ранку, три години. Наша розвідка отримала дані їхніх втрат, то понад півроти загинуло, поранені або зниклі безвісти. Так, і багато наших хлопців загинуло. Але ми порахували, що за одного нашого загиблого ми поклали 25 ворогів. Але вони все лізли й лізли. Я такого ще не бачив”, — каже нацгвардієць.
За участь у обороні Сокола Михайла Теросипова та його побратимів представили до нагород Головнокомандувачу ЗСУ.
Цю ж позицію тримав Василь Шитов на позивний “Горець”.
“На позицію заходили троє наших, нацгвардійців, і троє бійців ЗСУ. Під час заходу бійці ЗСУ отримали поранення, їх занесли в бліндаж. Обстріл був такий рясний, що на ранок цієї позиції майже не було, залишилися тільки окопи. Двоє нацгвардійців зазнали поранення і вже не могли вести бій. Тож цей Вася Шитов сам тримав оборону”, — розповідає капітан Нацгвардії.
Евакуювати поранених через обстріли не могли. Ті, що змогли відійти з позиції самі, відійшли. А з тими, що зазнали важких поранень, залишався нацгвардієць Василь Шитов.
В цей момент російська піхота пішла на українську позицію “Банка”.
“Ми керували діями Васі з дронів. Він сидить в окопі, що діється навколо, не бачить. Розклав автомати по периметру окопу, зарядив. Ти йому кажеш: “На третю годину”. Він вилазить і працює по ворогу. Він бігав по колу й стріляв. Я на власні очі бачив, як він у ближньому бою знищив близько десяти ворожих піхотинців. І при цьому постійні прильоти по ньому були. Зв’язок зникав. Ми його кілька разів уже поховали. Бій тривав майже добу. І увесь час він тримав цю позицію”, — каже Михайло Теросипов.
Коли у бійця залишився один магазин та рація остаточно перестала працювати, Василь перебіг на іншу позицію. Він не знав, що її вже захопили військові РФ.
“Він заходить в той бліндаж, а там уже вісім окупантів. Він забіг, кричить: хлопці, хлопці, я – свій. А у тих – білі пов’язки. То він їх всіх з автомата поклав та схопив ворожу рацію. З нею й евакуювався. Біжить і чує в рацію: “Если вы этого маленького п***** не найдете, вам всем – хана!”. Вася потім ображався, що його вороги так назвали”, — сміється нацгвардієць.
Побратими, які евакуювали та оглянули Василя, дивувалися, що він має кілька подряпин на спині та збиті ноги від бігання.
“Потім він підійшов до командира і каже: “Вибач, що я позицію здав”. Ми аж здивувалися: там і тримати не було що. А він кілька разів просив пробачення, хоча він завдання перевиконав”, — каже він.
Наступного дня Василь Шитов загинув.
“Він невисокий, маленький, метр 60, не бойової зовнішності. Вже був поранений, після лікування повернувся у стрій. Такого героїзму я ніколи не бачив. Інформація про нього дійшла до Сирського”, — говорить Михайло Теросипов.
Нацгвардієць зізнається, що інколи йому сняться страшні сни, в яких він потрапляє в полон.
“Я розумію, яке буде до мене ставлення. Адже я – з Лисичанська. Проте зрадником себе не вважаю. Я давав присягу один раз – українському народові і її не зрадив. А ті, що там залишилися і почали служити окупантам, то й вони – окупанти. Але є такий нюанс: на позиції без гранати я не їжджу. Краще так, ніж в полон”, — говорить він.
Заступник командира роти Другої Галицької бригади Нацгвардії, капітан Михайло Теросипов був змушений двічі евакуювати родину через російську агресію: першого разу у 2014 році з Лисичанська, наступного – у 2022 році з Києва. Зараз він захищає Україну. Чоловік взяв собі позивний “Лис” на честь рідного міста.
Історіями з фронту чоловік поділився у ефірі Українського радіо. Львів.
Якомога далі від війни
У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, Михайло Теросипов долучився до однодумців та перешкоджав сепаратистам, які організовували й проводили мітинги на підтримку Росії.
“У них були наміри захопити міськраду Лисичанська. Але ми не дозволяли це зробити. Згодом Росія надала їм зброю, а ми зброї не мали. Їм вдалося захопити міський відділ міліції та міськраду. Місто потрапило під окупацію. Тож мені довелося виїжджати з міста разом з родиною”, — згадує він.
Щоби покинути Лисичанськ, йому довелося сховатися у багажнику авто друзів. Пізніше Михайло, його молодший брат Євген та їхні родини осіли в Києві. А напередодні повномасштабного вторгнення вони готувалися їхати далі, на Львівщину.
“Ходили чутки про майбутнє вторгнення Росії з різних напрямків. Я, маючи досвід перебування в окупації та евакуації, вирішив вже підготуватися. Я маю маленьких доньку та сина, у брата на той час теж була одна донька, зараз вже дві. Ми домовилися підготувати наші авто до подорожі та зібрали найнеобхідніші речі. Я думав, що ворог наступатиме з Донеччини. Те, що вони попруть на Київ, я не враховував. У Трускавці мешкає мій товариш з Сєвєродонецька. Я попросив його підшукати для моєї родини якесь помешкання”, — розповідає Михайло Теросипов.
А за кілька днів його збудили вибухи у Києві. Брати зідзвонилися, сіли в автомобілі та повезли родини якомога далі, як вони думали, від війни.
Як потрапити в Нацгвардію?
У Трускавці, поселивши родини та переконавшись, що з ними все добре, брати Михайло та Євген Теросипови пішли у військкомат, де їм довелося три дні вистоювати довжелезні черги. Про те, що вони підуть захищати Україну, брати домовилися заздалегідь. Михайло зізнається, що зараз його найбільша мрія – визволити рідний Лисичанськ.
“Мій брат вже служив під час АТО та мав звання лейтенанта. А я – молодшого лейтенанта. ВЛК проходили швидко. Нас спитали, чи є скарги на щось, і відразу визнали придатними. Зазирнули у наші військові квитки. А там вказано, що ми – з Лисичанська. Нам почали плескати, бо ми – офіцери з Лисичанська маємо намір захищати Україну”, — каже капітан Нацгвардії.
У військкоматі братам почали натякати, що можна залишитися на тилових посадах. Проте вони відмовилися. Вимагали, аби їх мобілізували до підрозділу, який виконує завдання у зоні бойових дій. І за кілька днів їх мобілізували до Національної гвардії.
Ти на “Таїті”? А я – на “Мальдівах”
До початку російсько-української війни Михайло Теросипов часто їздив до сусідньої області. Каже, що це були міста та села, де вирувало життя. Зараз же там спалена пустка.
“Зараз це – цілковита руїна. Там, куди приходить “рускій мір”, там вже життя немає, там тільки руїна. Вони ж як захоплюють наші позиції: спочатку все руйнують за допомогою артилерії, закидують КАБами, руйнують все під нуль, а вже потім заходить їхня піхота. Там залишається тільки випалена земля”, — говорить він.
Всім своїм позиціям бійці дають назви. За словами капітана Теросипова, можуть називати кумедно, можуть, за позивними, або ж – використовуючи обсценну лексику.
“Це може бути “Таїті”. Або ж ти заходиш на позицію, а вона називається “Мальдіви”. Аж на душі приємно. Були “Куба”, “Фокси”, “Стріли”, “Шинкар”, “НАТО”. На честь собаки назвали позицію “Бобер”. Були й не дуже гарні назви, я їх в ефірі озвучувати не буду”, — каже нацгвардієць.
Полонений з Шрі-Ланки
Одного разу військові взяли в полон бійця. Він виявився індусом зі Шрі-Ланки
“Розповів, що він в інтернеті знайшов оголошення про роботу. Кликали в Росію працювати на фермі. Зібралася група з 10-15 осіб. Але коли вони прилетіли, то їх в аеропорту зустріли інші люди, не ті, з якими велися перемовини. Відразу підписали контракт, отримали гроші та відіслали їх родинам. Суми були до двох тисяч доларів. А потім їх навчали на полігоні та завезли в Донецьку область й послали на штурм”, — говорить Михайло Теросипов.
Індус також розказував, що відразу, як їх завезли на позиції, розпочався обстріл. Він зазнав поранення, а всі інші його товариші загинули. Тож найманець спробував сконтактувати зі своїм командуванням, але вони не відповідали. Тоді він пішов шукати евакуацію. Але вийшов на українські позиції.
“Я поїхав його забирати, щоби завести в тил. Очікував побачити якогось москаля рязанської зовнішності. А тут виводять до мене маленького, чорного. Я аж здивувався звідкіля він взявся. Удавав, що російської не розуміє, тож ми розмовляли англійською. А потім я кажу йому: помахай рукою. І він помахав, отже все розуміє”, — пригадує він.
Ситуація в районі Покровська
Підрозділ Михайла Теросипова нещодавно повернувся з зони бойових дій. Військові виконували завдання у районі села Сокіл Покровського району.
“Кожен захід на позицію – це стрес. В окупантів на тому напрямку було стільки заготовлено боєприпасів для артилерії та мінометів, і коли транспорт, який завозить на позиції наших бійців, починає рух, то по ньому одночасно починають працювати до восьми гармат. Обстріли йдуть з усіх боків. Під’їжджають на позиції, одні мають забігти у бліндаж, а інші – заскочити в авто. І не всі вони можуть ходити, є й загиблі та поранені. А на все є дві хвилини під обстрілами”, — говорить він.
Попри те, що російські військові сунуть з усіх боків, армія РФ зазнає значних втрат.
“Через село Сокіл прямий напрямок до Покровська. Ворог штурмував нас безперервно. Бачили колись фільми про зомбі-апокаліпсиси? Коли зомбі біжать, ні про що не думають, тільки біжать. У нас склалося враження, що вороги були під наркотиками. Вони просто перли на нас. І дуже їх багато було. Одної ночі вони атакували з 12 ночі до третьої ранку, три години. Наша розвідка отримала дані їхніх втрат, то понад півроти загинуло, поранені або зниклі безвісти. Так, і багато наших хлопців загинуло. Але ми порахували, що за одного нашого загиблого ми поклали 25 ворогів. Але вони все лізли й лізли. Я такого ще не бачив”, — каже нацгвардієць.
За участь у обороні Сокола Михайла Теросипова та його побратимів представили до нагород Головнокомандувачу ЗСУ.
Пам’яті побратима-героя
Цю ж позицію тримав Василь Шитов на позивний “Горець”.
“На позицію заходили троє наших, нацгвардійців, і троє бійців ЗСУ. Під час заходу бійці ЗСУ отримали поранення, їх занесли в бліндаж. Обстріл був такий рясний, що на ранок цієї позиції майже не було, залишилися тільки окопи. Двоє нацгвардійців зазнали поранення і вже не могли вести бій. Тож цей Вася Шитов сам тримав оборону”, — розповідає капітан Нацгвардії.
Евакуювати поранених через обстріли не могли. Ті, що змогли відійти з позиції самі, відійшли. А з тими, що зазнали важких поранень, залишався нацгвардієць Василь Шитов.
В цей момент російська піхота пішла на українську позицію “Банка”.
“Ми керували діями Васі з дронів. Він сидить в окопі, що діється навколо, не бачить. Розклав автомати по периметру окопу, зарядив. Ти йому кажеш: “На третю годину”. Він вилазить і працює по ворогу. Він бігав по колу й стріляв. Я на власні очі бачив, як він у ближньому бою знищив близько десяти ворожих піхотинців. І при цьому постійні прильоти по ньому були. Зв’язок зникав. Ми його кілька разів уже поховали. Бій тривав майже добу. І увесь час він тримав цю позицію”, — каже Михайло Теросипов.
Коли у бійця залишився один магазин та рація остаточно перестала працювати, Василь перебіг на іншу позицію. Він не знав, що її вже захопили військові РФ.
“Він заходить в той бліндаж, а там уже вісім окупантів. Він забіг, кричить: хлопці, хлопці, я – свій. А у тих – білі пов’язки. То він їх всіх з автомата поклав та схопив ворожу рацію. З нею й евакуювався. Біжить і чує в рацію: “Если вы этого маленького п***** не найдете, вам всем – хана!”. Вася потім ображався, що його вороги так назвали”, — сміється нацгвардієць.
Побратими, які евакуювали та оглянули Василя, дивувалися, що він має кілька подряпин на спині та збиті ноги від бігання.
“Потім він підійшов до командира і каже: “Вибач, що я позицію здав”. Ми аж здивувалися: там і тримати не було що. А він кілька разів просив пробачення, хоча він завдання перевиконав”, — каже він.
Наступного дня Василь Шитов загинув.
“Він невисокий, маленький, метр 60, не бойової зовнішності. Вже був поранений, після лікування повернувся у стрій. Такого героїзму я ніколи не бачив. Інформація про нього дійшла до Сирського”, — говорить Михайло Теросипов.
Граната для себе
Нацгвардієць зізнається, що інколи йому сняться страшні сни, в яких він потрапляє в полон.
“Я розумію, яке буде до мене ставлення. Адже я – з Лисичанська. Проте зрадником себе не вважаю. Я давав присягу один раз – українському народові і її не зрадив. А ті, що там залишилися і почали служити окупантам, то й вони – окупанти. Але є такий нюанс: на позиції без гранати я не їжджу. Краще так, ніж в полон”, — говорить він.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
