“Сьогодні я буду спати у своїй церкві”: Мар’ян Пиріг про будинок “Слово”, новий альбом та тур деокупованою Слобожанщиною

17 листопада колектив “Пиріг і Батіг” випустив другий повноформатний альбом “Зелений”. Усі пісні в ньому поставлені на вірші поета Богдана-Ігоря Антонича. “Альбом викриває тайну єднання з усім живим на цім світі і в усіх сенсах”, — йдеться у пресрелізі.

Авторка проєкту “Artилерія” Юлія Ткачук поговорила з Мар’яном Пирогом про новий альбом, викорінення російського з медіаполя, переосмислення будинку “Слово” та поетів “розстріляного відродження”.

Спершу я б хотіла поговорити про альбом “Зелений”, який повністю побудований на слова Богдана-Ігоря Антонича. Ви згадували, що він є недооціненим поетом, який свого часу сприймався радше як регіональний галицький. Це враження зараз змінилося після початку повномасштабного вторгнення, коли люди почали перевідкривати поезію для себе?

Багато що сталося. І це не тільки Антонича стосується. Люди почали цікавитися українською поезією, поетами “розстріляного відродження”. І ситуація з Антоничем, я не сказав би, що стала кращою чи гіршою, бо це важко прослідкувати. Люди просто захоплюються усім українським — і це приємно, і чудово, і буде пришвидшувати наш певний етап, врешті, такої кінцевої українізації нашого суспільства. За цим всім приємно спостерігати, потрохи ситуація виправляється в хороший бік, як на мене.

У чому для вас сила й особливість поезії Антонича, що ви написали цілий альбом, базований на його поезії?

Я думаю, що в кожному поеті можна віднайти певну таку стежину, якою ти можеш помандрувати і збагнути для себе якісь певні речі. Антоничем я захоплююся давно: ця поезія мене певною мірою ферментувала як особистість. І сама ферментувалася постійно і давала різні сенси.

Ще для мене Антонич має певний духовний стрижень. У нього все довкола якогось самодуховного витання, пошуку, скажімо. Він такий собі лісовий Сковорода, в нього якась оця теософія, філософія на дуже щемкому, лісовому, натурному рівні. І тому альбом і називається “Зелений”, бо це від тексту “Зелена віра”:

Зелений бог буяння й зросту

зітре на попіл мої кості,

щоб виростало, щоб кипіло

п’янких рослин зелене тіло.

Тобто у нього є розуміння цього світу — що ти для нього, а не він для тебе. І цей духовний аспект відданості й кротісності перед довкіллям дуже сильно на мене повпливав. Дякую за це Богдану-Ігорю Антоничу, тому я вшанував його музично.

Поети, які мене дуже сильно вражають, відразу стають певним музичним артефактом, де ти ту цеглинку музично запаковуєш і лишаєш її при собі спільно з тим автором, уклінно йому дякуючи.

Музики, покладеної на класику поезії, стає більше. Але я натрапляла і на скепсис щодо щирості такого прийому, думку, що так артист ніби спекулює на темі, щоб отримати прослуховування. У чому різниця між спекуляцією на тему української поезії та доречним цитуванням?

Це різниця між тим, як сприймається поезія і як вона подається. Я постійно відштовхуюся від свого, скажімо, такого вже викуваного роками смаку. І погоджуюся, і не погоджуюся з тим, що є певна спекулятивність. І розумію застерегу, щоб ця світла, для когось певною мірою духовна складова, поетична не перетворилася на якусь “шароварну”, що в нас вже була і якої ми хочемо позбутися.

Але я бачу не тільки українські, а і світові тенденції, що ці спекулятивні речі нікуди не зникають і постійно є на поверхні. Зрештою, хоч на думку того суспільства, яке в поезії дійсно кохається, це виглядає доволі недолуго, — це все одно свого роду популяризація цієї поезії, навіть у таких, скажімо, не дуже смачних формах.

Тут знову ж таки повертаємося до смакової категорії. У моєму розумінні краще, якщо обурюватися, то зробити цю поетичну форму так, як ти вважаєш за належне. Наприклад, чуєш недолугий трек на поезію улюбленого поета, і тебе кидає в піт. Але ти розумієш, що це твоє внутрішнє і воно якоїсь біди не несе. І зрештою такі речі можуть тебе підштовхнути: “Блін, треба робити скорше, бо зараз люди нароблять якогось лайна”.

Воно мене ніяким чином не обурює аж так, щоб я міг про це писати “Як так можна це робити?!” Ні, можна по-всякому, по-двоякому, і результати будуть різні, і в цьому теж є своя чудесність.

А якщо повертатися до вашого підходу в ставленні до поезії. Які ви виокремили для себе способи та інструменти, що транслюють оцю шану і повагу до українського поетичного спадку?

Ще з часу сольного проєкту “Пиріг”, з триптиха “Польовий”, був прописаний певний догмат рамок, у яких я працюю. Це передусім кротість до матеріалу. Ти проявляєш оцю згадану повагу і ретранслюєш автора насамперед, а не себе як виконавця цього твору. Вшановуєш цим матеріалом саме цього чи іншого поета.

Якщо брати музичну складову, то сама поезія диктує певні музичні форми, і вже там воно приходить самостійно, незалежно від мене. Знову ж таки, це ще одне правило цього догмату — використання суто аналогових засобів звукодобування. Тобто це акустичні інструменти, близькі до академічної музики. Якщо треба якісь спецефекти, то це папірець якийсь порвати, якесь скло набити. Ти постійно використовуєш натурно-складову поезію.

Щодо самої музичної композиції — мені цікаво досліджувати українських композиторів тих чи інших років і давати деколи їхні вкраплення, певні музичні цитати, “пасхалки”. Ми досліджуємо, яка була музика в роки, коли була написана поезія, що ця музика декламує. Тобто про що писав цей поет, що творилося довкола нього в історичному аспекті у світі. Ти постійно тримаєш руку на пульсі.

Коли йшла робота над Степаном Руданським, це останні роки кріпацтва, — мені хотілося, щоб воно перегукнулося з проблематикою рабства в Сполучених Штатах і у світі наприкінці ХІХ століття. І це трішечки начебто блюзовий напрям.

Якщо говорити ще глибше, то моя місія і концепція — брати кожного поета і його життєпис завертати та ретранслювати за допомогою його поезії. Для мене кожний альбом — це якесь маленьке музичне кіно про поета, і ти з ним разом проживаєш цей певний етап, який він проживав. Нам були зауваження: чому ви, музиканти, не розкриваєтеся у якійсь імпровізації, в соло? У мене є дуже просте пояснення, повертаючись до верхнього пункту — ти показуєш автора передусім, а не себе як музиканта. Ми не музичний колектив, ми — музичний проєкт, який займається проєктами з кожним автором.

Нещодавно вийшов репортаж на Ukraїner про ваш тур деокупованою Слобожанщиною. Можете розповісти про нього?

Це був тур спільно з нашими друзями з Харкова, громадським об’єднанням “Артдача”. Все, що ми робили, було продумано завдяки їм. У нас склався такий триптих — “Пиріг і Батіг”, “Артдача” і Ukraїner, ми поїхали разом. Затіяли ми першу поїздку на Великдень, о сьомій ранку виїхали в Старий Салтів. Люди посвятили пасочки, і вже о восьмій ранку після служби ми грали концерт біля Будинку культури.

Вперше були на деокупованій території, побачили жах “освобождєнія” росіян від “нацистів”. Тоді зародилась ідея зробити тур деокупованими містами Слобожанщини. І влітку зробили дуже щемкий, наповнений тур, бо було дуже багато емпатійного матеріалу. Це були якісь емоційні стани, про які ти не знав, що організм їх може витримати. Це було щось на кшталт відродження-переродження.

Коли ми грали на Великдень, ти вже бачиш певне воскресіння чогось, що от-от і могло б бути знищене. І раптом ти бачиш цих радісних людей, які дійсно радісні, бо було лихо і воно вже відійшло.

У нашій країні триває війна, але в певних містах, таких як Львів, чим далі від фронту, тим важче це збагнути. Деякі люди звикають до воєнного стану. Але, я думаю, кожному із заходу важливо з’їздити в певні оці місця. По-перше, там люди потребують і спілкування, і твоєї дотичності, присутності, підтримки фізичної, моральної, фінансової, психологічної. Туди потрібно їздити. Ми це збагнули і плануємо повторити цей тур на різдвяні свята. Ми пообіцяли людям, що приїдемо до них з колядою, і домовились разом поколядувати. Бо хай там як, це якась певна традиційність, і я дуже поважаю Різдво.

Як цей тур вплинув на вас особисто? Чи ви відчули якісь зміни в собі, чи, можливо, відкрили для себе якесь нове спостереження?

Цей тур мене закохав у Слобожанщину. І не тільки в край з його ландшафтом, географічним положенням, бо воно теж дуже круте. Львів для мене є містом вологим, цю вологість я не дуже люблю. А Харків сухенький і там дуже приємно співається. Можливо, співаки мене більше зрозуміють: вологість має певну опірність, густина повітря не так розкриває весь фізичний баланс тіла, а ти хочеш, щоб воно аж дрижало. І саме на Харківщині воно аж бринить — настільки там простір сухенький, такий, що в ньому просто хочеться співати.

Ще, крім того, це люди, які там присутні. Це суперукраїномовне суспільство. Ти виїжджаєш за межі Харкова — і там всі люди розмовляють українською. Ми бачимо, як зросійщувались міста. Є спогад сина Миколи Куліша, який мешкав у будинку “Слово” у 30-х роках ХХ століття. Коли він ще дитиною бігав біля будинку, і вийшов їхній сусід із Челябінська, він про нього говорить: “От виходить цей чоловік, зачинає балакати, тільки від нього можна було б почути так рідко вживану в Харкові російську мову”. Дуже вражає, наскільки за межами Харкова це все збереглося.

Та і Харків дуже видозмінюється, українізація набула масштабів, що вже не те що хтось пхає один оцю вагонеточку поперед себе. Ні, там вже люди стали і просто з шаленою швидкістю її ганяють, щоб аж дим ішов, щоб аж іскрилось! Тому як тільки я повертаюся з Харківщини, одразу починаю за нею сумувати, бо за цим періодом приємно спостерігати. Ти можеш фізично помацати оцю дійсно якісну і круту українізацію. І ти постійно збиваєш із себе оцю шапку пафосного галичанина, який ніби єдиний має право на супервишукане українство. Ці мандри дуже круто рівняють твій галицизм, прирівнюючи до такого загального українства.

Мар’ян Пиріг. Надано Мар’яном Пирогом

Стосовно будинку “Слово” — я кілька років тому знімала історію будинку “Роліт”. Я думаю, ви знаєте.

Так, звичайно.

Я знімала інтерв’ю з донькою поета Миколи Шпака, яка живе в цьому будинку. Вона виросла в середовищі українських поетів. І коли я слухала її розповіді про те, як Остап Вишня грав із нею в м’яча, в цей момент я відчувала, ніби доторкнулася до чогось історичного. Ви згадували, що вам вдалося переночувати в будинку “Слово”. Чим для вас є такі моменти, коли ви доторкаєтесь до історії?

Як тільки ми підійшли до будинку “Слово”, відразу стався якийсь певний містичний казус. Ми зайшли, відкривається квартира Петра Лісового, і ми знаємо, що ми там будемо ночувати. І це відразу в мене таке: “Я сьогодні буду спати у своїй церкві”. Основне моє враження — я прийшов у свій поетичний храм.

У тій квартирі ми вирішили, що не просто будемо ночувати, а щось робитимемо. І поки ми не лягли спати (бо зранку ж мусили їхати в Старий Салтів на великодній виступ), ми зробили поетичні читання. Цей вечір називався “На гостинах у Петра Лісового”. Усі автори, які там могли мешкати, ніби приходили до нього.

І воно дуже допомагає з матеріалами. Матеріал переважно на 80 % складається саме з харківських авторів. Ну не те щоб вони харківські, але це саме ті люди, які приїхали кувати свою літературну практику в цьому місті. Тому для мене будинок “Слово” — це якийсь такий літературний стрижень усього поетичного, що тоді відбувалося, модерністського, футуристичного. Це для мене не якась фізична споруда з каменів. Але це був досвід, який не потребує наркотиків, щоб тебе почало теліпати від захопленості. Я людина певною мірою заангажована і екзальтована від поезії, тому в цьому будинку я почувався, як на небі.

Оскільки зараз люди перевідкривають для себе поезію, тема і “Слова”, і “Роліту” за останні роки активно підіймається, виходить література, фільми. І про ці будинки розповідають з двох боків. З одного — як про будинок, де мешкали всі поети, де була творчість і життя. А з другого, звісно ж, це трагічна історія репресій цих самих митців. Як розповідати про ці будинки, щоб викликати інтерес, але і не забувати про трагедію?

А воно одне без одного просто не може існувати, бо в цьому і хижість радянської влади. Якщо ми зараз відвернемо ці метражі назад, то побачимо, з яким захватом всі люди це робили. Але зараз тобі вже краще видно, до чого це все могло призвести, бо ти цю радянську владу знаєш не з того боку, з якого знали її вони.

Ти показуєш завжди, що живуть собі люди, в них все гаразд, але приходить так званий визволитель і робить свої порядки. Всіх виселяє, своїх заселяє. Тому ці історії не можуть бути взаємовиключними. У нас постійно, де відбувалось щось хороше, потім мало статись щось погане, бо “хто вам дозволив так красиво жити”? Це основний наратив російського світу — чим краще щось відбувалось, тим гірше потім могло з тобою статись.

Ти не можеш про це говорити тільки з чимось світлим, відразу є якась темна сторона. І ця темна сторона має своє ім’я — Росія. Хотілося б, щоб люди нарешті дали собі змогу впустити цю правду, вже конкретну, аргументовану, зі всіма викритими прихованими явищами. Це дуже просто зараз збагнути, що таке Росія і як вона чинить зі своїми сусідами, і взагалі, які вона переслідує інтереси. Інтереси в неї дуже прості — щоб усе стало нею.

Французу дуже легко любити російську культуру, бо вона до нього не приходила з брудним чоботом, не вибивала йому двері й не засипала його Достоєвським і Пушкіним. А тут відбувалося саме так. Тому нам дуже просто це збагнути, але дуже важко донести. І це можна зробити саме так: “От, дивіться, гарна поезія. А ви знаєте, хто вбив цього поета? Я вам зараз розкажу”. І ти починаєш про це: спочатку занурюєш в це все красиве, а потім у чорне. Ти просто показуєш, як оце чорне прийшло й очорнило те, що колись було дуже сонячним, таким жовто-синім.

Ми бачимо, як це працює досі. Вони використовують ті самі наративні складові “яке все руське хороше і яке все українське незрозуміло націоналістичне”. Тому оце чорне-біле, воно постійно стоїть поруч, бо ти від цього не годен досі позбутися, навіть 30 років незалежності не дали змогу цього зробити. Бо російський слід постійно десь поруч. І його очистити можна тільки тоді, коли ти розповідаєш все, а не тільки світле і тільки темне.

Мешканці будинку “Слово” та представники “розстріляного відродження”.

Коли я вивчала “розстріляне відродження“ в школі, це було швидше про слово “розстріляне“, ніж про слово “відродження“. Ця тема була більше про жалість і жах стосовно того, як російська влада обійшлася з поетами, ніж, власне, про самих поетів. І вже коли я почала сама дізнаватися про українські 1920–1930-ті, я перевідкрила для себе, наскільки це був потужний рух, який, втім, звісно ж, був убитий Росією. Але це наводить мене на роздуми: як правильно розповідати про поетів “розстріляного відродження“, щоб це було не тільки про бідних людей, яких знищила Росія, а і про дуже талановитих людей, які жили життя, які були людьми, а не ідолами, іконами й недосяжними небожителями?

Нам просто треба міняти трішечки систему едукації. Так сталося, що в школі мене просто захопив Тичина своєю поезією ще у книжечці “Радянська література”. І тобі цього ніхто не нав’язував, тобі говорили про Тичину, як і про решту поетів, так, що ти уявляєш якогось вічного революціонера — відкриваються оці соцреалістичні гротескні образи. Коли тобі говорять, що цього поета вбила радянська влада, він мав бути оцим гайдамакою з вилами, який рулить, і Шева такий, що якщо його ледь-ледь змінити, це вже буде майже Ленін із шапкою вперед. І так, про них говорять як про масу, яку вбила інша маса.

Я погоджуюся з тим, що немає взагалі опису індивідуальностей — а там настільки круті особистості, що просто шуба завертається! Коли я говорю про проблему едукації, це якраз проблема того, як цих поетів, ну і взагалі 20-ті, в нас висвітлюють.

Є підходи, які практикуються в країнах Європи, у США, коли ти суміжно пояснюєш, що відбувається тут у 20-х і що відбувається у світі у 20-х. Наскільки в нас це було все прогресивно, наскільки був крутий, скажімо, Майк Йогансен, який ще міг у Маяковського в більярд виграти, який просто голий фоткається собі з веслом. Щоб люди збагнули, хто такий Семенко, що він, по суті, перший панк і дадаїст. Можна його сплітати навіть із сучасними певними субкультурами — тобто ким би був Семенко зараз, у цих 20-х? Що б він от зараз утнув? А утнув би він напевно щось дуже скажене.

І про кожного з цих персонажів можна було б написати книжку. Так, ці люди були вбиті, тому що вони були аж занадто прогресивні, не відповідали дійсностям оцього соціального робочого класу.

На сольному концерті в грудні ви представите програму різдвяної коляди. У розмові з колегою ми нещодавно дійшли до думки, що, наприклад, вона, коли приходять різдвяні свята, радше ввімкне класику американського святкового джазу, ніж українську коляду. Коли я росла, то спостерігала що кожного року вертепів стає все менше. Чи реально зараз повернути інтерес до нашої коляди і як це зробити?

Повернути — мало того що запросто, це потрібно робити! І все йде належним чином. Я людина терпляча і буду за цим спостерігати, і приймати в цьому активну участь. Бо матеріалу є дуже багато.

Колись коляда була заборонена. Але з часом було яскраве піднесення на початку 1990-х, видали дуже багато книжок. Потім почався момент зросійщення, і коли ти вже підліток, для тебе колядки – це вже щось кринжове.

Але зараз повертається набагато крутіше, ніж та дитяча колядка. Колись ті колядки, які є зараз, були просто недоступні, не були оцифровані пісенники з-за кордону, які друкувалися у 20-х роках, не були оцифровані записи наших композиторів, які робили авторські колядки. Це зараз є багато матеріалу, наприклад запис хору “Сурми” 1933 року. На ньому львівський хор “Сурма” співає авторські коляди отця Остапа Нижанківського. Багато людей їх співають, але думають, що це щось народне. Але колядки “Во Вифлиємі нині новина”, “Бог ся рождає” — це його і лібрето, і мелодії. Так само Йосип Кишакевич, автор як музики, так і слів колядки “Спи, Ісусе, спи”. Є в нас колядки регіонального штибу: гуцульські, бойківські. Матеріалу стільки, що на голову не налазить!

Колядки — це круть і сила. Сподіваюся, ми наступного року запишемо повноцінний альбом. Там теж буде своя концепція, від авторської до космогонічної.

Історія зі “Щедриком” та хором Кошиця була класним прикладом культурної дипломатії. Зараз Україна знову в стані війни. Чи варто нам теж доносити, наприклад, цю ж різдвяну традицію світу і як повторити успішний кейс культурної дипломатії “Щедрика”?

Це треба робити зі вчора й аж на завтра, і займатися цим постійно. Це постійно роблять росіяни, так декламуючи свою “вєлікую русскую культуру”.

І тут це просто треба робити з певним смаковим підходом, як це робилося і в ті роки. Ви згадали хор Кошиця, делегований Петлюрою. Там теж були проблеми, що коли про них писали статті, то писали, що приїхали росіяни співати російською. І їм самі люди говорили, що “ні, ми не росіяни і це не російська, це українська”.

Нам постійно це треба робити, лише нам трішки складно з візуально-смаковою складовою. До повномасштабного вторгнення концерт на День Незалежності був доволі кринжово-шароварний — з такими наративами їхати за кордон категорично заборонено. Це має бути настільки елегансько, як відбувалось у ті роки. Маєш повернутися, подивитися на ці знимки, як цей хор їхав, що тоді репрезентувалося, що відбувалося у світі. Має бути дуже крутий, глибокий концепт, дуже художня, режисерська точка зору, тут мають працювати фахівці з дуже крутим смаком. І я поки що не можу назвати таких людей, які б могли репрезентувати цей матеріал за кордоном, поки що я ще не бачу таких наших шоубізнесових проєктів.

Це має виглядати на сьогодні так, як би воно виглядало, якби росіяни не втрутилися в нашу культуру. Треба уявити, як би розвивався футуристичний запал, у що би переросли бойчукісти, що б робила Екстер. І все воно має бути в дуже такому протомодерновому ключі. Ми, в принципі, це і робимо, потихеньку еволюціонуємо. Але якщо ти їдеш кудись, ти маєш трохи швидше еволюціонувати — так, щоб воно могло захопити.

Це в мене такий внутрішній підхід, як би воно мало виглядати. Я маю певні вимоги як і до себе, так і до тих людей, які нас репрезентують. Якщо тут поезію заспівали так-сяк і ти можеш з ними змиритися, то коли якесь виконання за кордоном відбувається дуже криво — це мене вже обурює трішечки більше. Бо тут є аспект, від якого залежить доля нашого краю так чи інакше. Тому до цього треба поставитись більш ніж відповідально, це просто мегавідповідально.

Тобто, якщо підсумувати, ми спершу маємо зрозуміти до кінця для себе, яка наша культура, а потім транслювати її світу?

По-любому! А не просто “Давай зробимо так, бо ось цей у світі робить ось так. А тут квадратик Малевича, ніби воно теж тоді було. І в кінці гопачка. І ще «Отче наш», щоб всі знали, що в нас все файно”. Особливо коли ти з Галичини, то мусиш. Десь ось так воно виглядає.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]