Надія Хільська: ексклюзивне інтервʼю з акторкою серіалу Виклик

На телеканалі ICTV2 стартував третій сезон серіалу Виклик про роботу спецслужб. Одну з головних ролей у ньому виконує акторка Надія Хільська. Епізоди встигли зняти ще до повномасштабного вторгнення.

В ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV.Life Надія розповіла, чим важливий та особливий цей сезон, чим він запамʼятався особисто їй та що допомагає їй пережити важку втрату.

Про третій сезон серіалу Виклик

– Так збіглися обставини, що ми говоримо із вами у час премʼєри чергового сезону серіалу Виклик. Ви граєте у ньому головну роль. Пролийте світло, хто ваша героїня, як далося перевтілення?

– Протягом усіх сезонів я виконую роль хіміка ДСНС Анжели Кислої. Це, напевно, найважча моя роль в серіалах фізично, а через це і морально. Кожен з акторів носив на собі повноцінне екіпірування ДСНСників.

Фото зі знімального майданчика серіалу Виклик

У мене був костюм хіміка з тканини, що не дихає. Взимку в ньому холодно, бо він не гріє, а влітку – суперспекотно, як у сауні. Через це дуже важко було інколи навіть текст тримати в голові.

Також мені дуже пощастило, що я працювала в кадрі зі справжніми хіміками ДСНС. Тому глядачі поруч зі мною бачитимуть не акторів, а реальних рятувальників.

– Що вам запамʼяталося найбільше під час роботи над серіалом?

– Два попередні сезони були більше про персонажів, а третій розрахований на те, щоби познайомити глядача саме з рятувальниками. Тому цей сезон мені якраз цим і запам’ятався. До того ж у ньому брали участь хлопці, яких вже немає.

Наприклад, мій чоловік Олексій Хільський, який захищав країну і загинув на війні. Зі знімальної групи – Руслан Сапожнік і Артур Свідухов – теж загинули на цій війні. Тому цей сезон дуже особливий і важливий.

Олексій Хільский у серіалі Виклик

Історія персонажа, якого зіграв Олексій, буде розкрита, а моєму – Анжелі – у цьому сезоні прописали мелодраматичну сторону. Ми будемо їздити верхи, і це теж було дуже важко, бо я впала з коня і вдарилася дуже сильно головою.

– Як це сталося?

– Кінь злякався знімального дрона і поніс. Мені вдалося його зупинити, але потім якийсь собака почав гавкати, і він знову поніс. Тоді я вже не втрималась і впала.

Мені дуже пощастило, що взагалі лишилася живою.

Артур Свідухов – один з тих, кого вже немає – сильно мені тоді допомагав. Він був поруч, носили мені заморожене сало, щоб прикласти до голови. Тож є що пригадати.

Олексій та Надія Хільські з колегами з серіалу Виклик

– Виходить, що назва серіалу Виклик стала для вас пророчою?

– Так, тому він і став для мене найважчим, бо тут я робила, напевно, все, що тільки можна: верхи їздила, співала, влітку в цьому костюмі, що не дихає, знімалась.

Пам’ятаю, що мені стало зле, хоча я не така, знаєте, тендітна квіточка і здатна витримувати виклики.

У мене почалася просто якась панічна атака, а їх можна перерахувати на пальцях однієї руки в моєму житті. Тоді я ніяк не могла себе опанувати, а ще треба говорити текст, взаємодіяти з іншими акторами. Ну капець, як важко.

Надія Хільська з колегами за кадром серіалу Виклик

– А була можливість взяти дублерку, наприклад? Чи для вас принципово виконувати все самій?

– Про це навіть не йшлося. Коли писали сценарій, мене спитали, чи сиджу я в сідлі. А я сиджу. Просто не думала, що мені пропишуть галоп на полі. Потім побачила цю історію, думаю, ну що ж, зробимо. Зараз я трошки переосмислила все це, бо я ледь не втратила життя. Тоді всі дуже злякалися, ніхто не міг передбачити, що кінь понесе.

Фото з особистого архіву Надії Хільської

Про життя після втрати

– Ви згадали, що в цьому сезоні ми побачимо на екрані вашого чоловіка Олексія Хільського. Десять місяців тому його не стало, і така втрата розділяє життя на “до” та “після”. Якщо можна, розкажіть про “після”.

– Це “після” ще досі триває. Я не знаю, чи стане легше. Це дуже важка втрата. Ми разом жили майже 17 років. У нас донька. Ми справді кохали одне одного. Ми все життя були поруч. Ми бачилися з ним щодня. Ми разом почали зніматися в кіно, і навіть проєкт у нас був один на двох.

Фото з особистого архіву Надії Хільської

Коли він пішов на війну, я почала звикати бути окремо від нього. Він приїжджав додому лікуватися, був тричі поранений, і щоразу ми були разом. Все це зараз мені дається дуже важко. Я дуже намагаюсь згадувати про нього лише світле – передивляюсь відео, фотографії, усміхаюсь.

Але у День батька писала пост в Instagram і наревілася, коли десять місяців було – теж. Знайшла відео, коли він був вдома на одній з реабілітацій і їздив на велосипеді. Тоді саме йшов дощ, і зʼявилася подвійна веселка. Подивившись цей запис, він сказав, що це на удачу нашій країні.

– Попри те, що Олексій був тричі поранений, він кожного разу повертався на фронт?

– Так, повертався. Бо він казав, що не знає, як там хлопці будуть без нього.

Він говорив, що любов до побратимів – це таке саме щире і сильне почуття, як і кохання до дружини, любов до донечки, вдячність батькам, любов до брата.

Тому я, в принципі, розумію, що він не міг вчинити інакше. А от донечка дуже ображалася і зараз ще трохи продовжує, що він обрав не нас. Але він просто не міг інакше.

Фото з особистого архіву Надії Хільської

– Коли Олексій йшов на війну, то, як би не хотілося гнати від себе ці думки, але все ж ви усвідомлювали, яка це небезпека. Чи говорили ви про смерть до того?

– Ми не говорили. Є такі речі, які ти можеш навіть не проговорювати, але все розумієш. Адже після стількох років життя, скільки було у нас, ми розуміли одне одного без слів.

Але я не могла йому кинутися на шию і тримати його, бо це було б нечесно і несправедливо стосовно нього.

Він дуже совісна людина. Йому було дуже погано, коли він був не там. І я це бачила. Він казав мені, що не зможе грати потім ролі рятувальників у кіно, якщо сам буде сидіти й перечікувати вирішення ситуації на полі бою.

Фото з особистого архіву Надії Хільської

Про підтримку доньки

– У вас є донька-підліток. Завжди постає питання в таких випадках, як повідомити дитині про те, що батька немає. Тут мають значення багато чинників – вік, характер, ступінь звʼязку. Як це повідомити? Адже не травмувати такою звісткою неможливо.

– За сім днів до загибелі чоловік був удома у відпустці. Дорогою на фронт він завіз Лєрочку до своїх батьків на літо. Тобто в той момент, коли я дізналася, ми були не разом.

Їй тоді було 13 років, а це непростий вік, і вона вже спілкувалася з психологом, бо їй було важко чекати тата з війни. Я спитала у фахівця, що робити –  їхати до неї чи розповісти прямо зараз за допомогою відеозв’язку?

Психолог порадила казати якомога раніше, хоч і телефоном, бо тоді дитина проживатиме спільне горе разом із тобою і не буде відчувати, що її обділили, не сказавши одразу.

Олексій Хільський на фронті

Це було жахливо і дуже важко. Я казала одночасно і Льошиній мамі, і Лєрі. Щоби повідомити його батьку, ми організували цілу операцію. Я налаштовувала кожного з них, що хоч це і велике горе, ми маємо провести Олексія так, щоби у всіх на згадку залишилося світло, бо він був дуже світлою людиною.

Пам’ятаю, на поминальному обіді ми сиділи й сміялися, згадували якісь такі теплі речі, і побратими ділилися розповідями про фронт. Я вважаю, що ми маємо проживати горе достойно, бо наші чоловіки, які загинули на війні, були достойними людьми. Ми не маємо тут битись в істериках, бо нам не важче, ніж їм було там, і вони боролися за те, щоби ми жили.

Фото з особистого архіву Надії Хільської

– Раніше ви казали, що Валерія вирішила вчитися на режисера. Що вона робить для того, щоб досягти своєї мети?

– Вона давно хотіла бути режисером, і цю любов їй прищепив якраз тато. Льоша дуже цікавився монтажем, вони разом дивилися фільм і розбирали його.

Лєрочка із ним знімала короткометражки, сама придумувала сценарії. Батько допомагав їй втілити це в життя. Зараз вона хоче поїхати за кордон навчатись. На початку у неї було бажання рушити до Японії, але тепер думаємо, що, найімовірніше, це буде Польща. Ми багато чули про інститут в Лодзі, що звідти виходять дуже класні режисери.

Вона восьмий клас закінчила без жодної поганої оцінки: одна вісімка, всі інші – дев’ять, десять, одинадцять. Пишаюсь дуже сильно нею, вона – розумничка.

Валерія, Олексій та Надія Хільські

– Лєра, мабуть, хоче, своїм навчанням вшанувати тата і теж бути гідною свого героя?

– Саме так. Бо якраз сьомий клас вона закінчила набагато гірше, у неї були погані оцінки. Я знайшла їй репетитора з точних наук, і тепер та вісімка в неї з української мови, бо вона сильно підтягнула математику й фізику. Ось такий перекіс стався (всміхається).

Про ставлення до ухилянтів

– Ваш чоловік не пожалів найціннішого заради України, але водночас є люди, яких називають ухилянтами. Що можете сказати про них?

– Я намагаюся не засуджувати, бо це вибір кожної людини. Я розумію, що воювати має не кожен, але коли хтось вчиняє низько… Боятися – це нормально, мій чоловік теж боявся, але треба ж бути гідним навіть самого себе. Знову ж таки, я не засуджую, мені просто дуже шкода, що ми живемо зараз не в час, коли кожен робить все можливе для нашої країни.

Олексій Хільський на службі

– Чи стежите за новинами щодо закону про мобілізацію? Чи долучаєтеся до підтримки дружин військових, які вимагають ротації для своїх чоловіків, які вже третій рік боронять Україну?

– Я роблю репости. Це єдине, як я можу долучитися. Мені дуже шкода, що зараз через відсутність свіжих сил хлопці третій рік на передовій. Це просто шок і якесь нелюдське ставлення до наших воїнів.

Вони ж не вічні, їх не стає у прямому та переносному сенсах. Вони не вивозять, не вивозять їхні дружини.

А в тилу є багато чоловіків, які грубіянять і ображають жінок, чиї чоловіки загинули на війні. І ти елементарно не можеш прийти й пожалітися йому. І ось вони живуть – ті, кого мій захищав, а його вже немає.

Олексій та Надія Хільські

Про плани та людей поруч

– На чому ви концентруєтеся зараз, щоби пережити горе. Що вам допомагає?

– Мені дуже допомагає донечка, тому що я живу заради неї. Я хочу, щоби в неї було класне майбутнє, щоби вона була хорошою людиною, щоби всі ті цінності, які ми в неї закладали разом, зростали та розвивалися.

Попри всі підліткові моменти, вона дуже класна й чудова людина, і я фокусуюся зараз на ній.

Я зараз роблю все, щоби заробити грошей, щоб їй не довелося турбуватися про мене в старості. Я просто хочу, щоб вона жила своє щасливе життя. Робота також дуже допомагає відволіктися.

Надія Хільська з колегами у серіалу Виклик

Зараз я дедалі більше займаюся дубляжем. Це була одна з моїх давніх мрій. Мені це дуже подобається, так само як і акторство. Ти просто починаєш гратися в іншу людину, і твоє особисте, хоча б на той період, трішечки відходить на інший план.

– Зараз багато кажуть про те, як цивільним поводитися з військовими. А як людям поруч поводитися з жінками, які переживають таку страшну втрату? Як підтримати в цей момент?

– Я розумію, що це теж дуже важко. І не всі можуть знаходити потрібні слова. Якщо казати про моїх колег, то мені вистачає просто того, що людина підходить і обіймає. Це вже говорить більше, ніж будь-які слова.

Фото з особистого архіву Надії Хільської

Якщо ти не знаєш, що сказати, не говори, просто обійми. Найжахливіше, мабуть, коли хтось, не переживши таку втрату, не співчуває, а починає розповідати тобі, як йому важко через якісь побутові складнощі.

Безумовно, ти ніколи не зрозумієш того, що відчуває людина, яка втратила, якщо ти сам не втрачав. Проте можна не відчувати, але співчувати. Оце співчуття дуже важливе, бо за кожного з вас, з нас наші хлопці воюють там, і тому це і ваша втрата також.