«Краще бути, ніж здаватися»: про першу висадку на Зміїний та останній бій Героя України Олександра Чуба

1 тиждень назад

145 5 хвилин читано

Це історія Героя України молодшого лейтенанта Олександра Чуба на псевдо «Вікінг», який так мріяв стати спецпризначенцем і звільнити свою країну від російських загарбників.

З дитинства мріяв стати спецпризначенцем

— Саня спочатку навчався в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, але не закінчив навчання, адже його мати мала складну онкологію в головному мозку, — розповідає батько «Вікінга» Сергій Чуб. — Коли я був поруч із дружиною, він був для своєї молодшої сестри і татом, і мамою… Той період був вкрай важливим у формуванні його як особистості.

Тато Олександра теж військовослужбовець і все життя присвятив службі. З дитинства Сашко відвідував з батьком полігони та навчання. Хлопець вирішив стати спецпризначенцем, коли на декілька днів поїхав навчатися зі спецами на полігон.

— Я тоді взяв Сашка із собою до своїх друзів-спецпризначенців. Вони саме повинні були їхати тренуватися. Запропонували йому. Син навіть не чекав мого дозволу, а одразу із завзяттям взяв коробки з боєкомплектами та побіг до хлопців. Через декілька днів повернувся і вже марив просто тим, щоб стати в один ряд з найкращими, — згадує батько.

«На книжці я знайшов зламану сім-карту, телефон і записку, в якій Сашко написав: „Краще бути, ніж здаватися“»…

Ще до війни 2014 року, Сергій Чуб подарував своєму сину книгу «Мистецтво війни» і сказав, щоб він прочитав її. Тоді Олександр не хотів цього робити та вважав, що у нашій армії є багато моментів старої радянщини.

Втім, коли війна почалася, а Сергій Чуб повертався з чергової ротації з Донбасу, то знайшов вдома ту саму книгу, яка була перечитана і пронизана десятками закладок.

— На книжці я знайшов зламану сім-карту, телефон і записку, в якій Сашко написав: «Краще бути, ніж здаватися»… Сина тоді я шукав декілька днів. Ледь знайшов його в навчальному центрі «Правого сектору». Оскільки Сашко був студентом і навчався на військовій кафедрі, його відпустили.

«Пане полковнику, я виконав Ваше прохання, ось направлення до 8-го полку ССО. Дозвольте вибувати»

Після отримання цивільного диплому Олександр спакував речі і приєднався до лав 8-го полку Сил спеціальних операцій.

— Син до мене прийшов і каже: «Пане полковнику, я виконав Ваше прохання, ось направлення до 8-го полку ССО, дозвольте вибувати». У той момент мене переповнювали емоції, але я нічого не міг вдіяти. Саня завжди був по своїй натурі та духу вільним, тому і не міг просто стояти осторонь та спостерігати, як російські загарбники знищують нашу країну.

У 2021 році «Вікінг» познайомився з екскомандувачем ССО генерал-майором Віктором Хоренком, який на той час став його командиром.

— Олександра я все життя буду пам’ятати як чисту та світлу людину, яка прагнула захистити нашу Україну. Він ніколи не цурався та не стояв осторонь різних завдань. Треба на якомусь спецзавданні бути кулеметником? Він вже починав з ним працювати. Немає гранатометника? Саня знову попереду всіх. Працювати з ПТРК «Стугна»? Просив лише трошки часу, щоб освоїти зброю і не барився. Він був дійсно завзятим, відважним, але водночас скромним, — згадує Віктор Хоренко.

— Олександр був одним з небагатьох, хто пройшов підготовку ССО «спецназ». Тоді я здивувався, адже багато досвідчених офіцерів-спецпризначенців не могли скласти іспити. Я сина питав, як йому це вдалося. Англійською мовою він володів відмінно, фізичну підготовку теж постійно вдосконалював, але там дійсно були випробування, які не під силу кожному. Сашко сказав, що коли він вже просто впав, то два інструктори, англієць і латиш, просто підняли його, насипали за пазуху та у взуття перцю, тому він так швидко побіг, що навіть двох побратимів підхопив, — розповідає Сергій Чуб.

«Я привіз сину 12 ракет до ПТРК „Корнет“, адже вони мали зустрічати техніку рашистів»

Коли почалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну, Олександр не барився — і з самого ранку 24 лютого поспішав приєднатися до лав спецпідрозділу ГУР МОУ.

Далі була оборона Київщини. Коли техніка рашистів розсікала по Бучі, то в групи «Вікінга» був один ПТРК «Корнет», але не було ракет до озброєння. Сашко до цього моменту ніколи не просив допомоги в батька, але тоді вперше звернувся до нього з проханням знайти ракети, адже саме вони мали зустрічати техніку окупантів.

— Він завжди прагнув усього досягнути самостійно, боявся, щоб його не вважали «мажором». Син зателефонував і попросив допомогти, адже колись моя служба була пов’язана з озброєнням та технікою. Тоді я подзвонив своїм товаришам, пояснив ситуацію, і нам вдалося дістати 12 ракет для ПТРК «Корнет», і ми вирушили на машині в Бучу, — згадує Сергій Чуб.

«Тоді ми ще не знали, що означають ці кляті „зетки“. Коли башта танка повернулася в наш бік і почала гатити, ми одразу все зрозуміли»

На той момент батько Олександра ще не знав, що конкретно означають знаки «Z» на танках, але, доволі швидко вони зрозуміли, коли башта ворожого танка просто розвернулася на них і почала гатити по машинах…

— За нами їхав автомобіль із цивільними, напевно, хотіли евакуюватися, а орки просто почали стріляти… Машина підлетіла… Ми могли стати наступною мішенню для цих нелюдів, втім, встигли скотитися в кювет та їхали вже по лісу. В той час над нами тільки свистіли снаряди, але, на щастя, ми дісталися до групи мого Сашка.

Після коротких та стриманих обіймів, батько просто віддав сину ракети та побажав удачі. Ці 12 ракет вплинули на перебіг війни в боях за Київщину, адже група «Вікінга» декілька днів нищила окупантів.

«Син врятував кошеня, яке тонуло в калюжі. Зараз ця кицька не відходить від його портрета»

— Під час боїв за Київщину ми одного разу посварилися із сином. Він прийшов додому, протягнув мені маленьке кошеня, яке було як чверть його долоні, і попросив забрати, сказав, що воно тонуло в калюжі.

Сашко знав, що я собачник, але все ж таки приніс це кошеня до нас додому. Зараз кішка просто не відходить від портрета сина, постійно лежить біля нього…

«Вікінг» першим висадився на окупований Зміїний і пробивав дорогу своїм побратимам

Олександр Чуб був першим, хто висадився на острів Зміїний, який противник захопив ще в перший день широкомасштабки.

Тоді цю операцію ретельно та чітко планували спецпідрозділи ГУР МОУ.

— Сашку було принципово висадитися туди першим, він наполягав на цьому. Тоді наші бійці повинні були провести штурмові дії з гвинтокрилів. «Вікінг» першим висадився і почав з кулеметом пробивати дорогу своїм побратимам, адже окупантів там було доволі багато. Це все було так, як показують супергероїв у голлівудських блокбастерах, тільки це просто наш справжній воїн, — згадує Віктор Хоренко.

Батько Олександра каже, що про штурм Зміїного він не знав, а тільки згодом від побратимів сина дізнався.

— У нього була своя крута слава, повага та репутація серед спецпризначенців, якої навіть у мене немає з моїм званням полковника. Втім, Сашко завжди скромно говорив, що він просто один серед кращих, а так він звичайна людина. Як військовий, я розумію, наскільки це була важлива операція. Ризик був колосальний, адже весь острів був замінований, противник тоді мав перевагу як у морі, так і в повітрі. Навіть сама операція була спланована так, як не пише жодна книжка, проти всіх стандартів військової підготовки. Втім, за рахунок надзвичайної підготовки тієї групи, яка штурмувала острів, це показало всьому світу нашу силу, адже такого досі ніхто у світі не робив, а росія зрозуміла, що їм тут недовго залишилося. Ми можемо і відіб’ємо назад свою територію. Якщо оцінювати стратегічне виконання завдання, то мета його була досягнута на 80%, хлопці злагоджено працювали, — розповідає Сергій Чуб.

«Розуміючи всі свої численні поранення, він наказав побратимам не забирати його, бо інакше ніхто б не вижив…»

Далі Олександр вирушив зі своєю групою виконувати спеціальні завдання на Луганщину. Попри перевагу ворога у живій силі, техніці та артилерії, разом з побратимами-розвідниками у важких вуличних боях успішно нищив окупантів, діяв сміливо й зухвало.

19 червня 2022 року під час чергового штурму вогневих позицій окупантів Олександр дістав численні вогневі поранення, несумісні з життям. Розуміючи це, він наказав побратимам не забирати його, бо інакше вибратися живими їм би точно не вдалося.

— Окупанти ще три місяці не віддавали тіло мого сина… Хотіли обміняти його мертвого на своїх живих, намагалися затягнути наших на свою територію, постійно переносили дату обміну, — каже Сергій Чуб. — Згодом ми нарешті змогли забрати і гідно поховати мого Сашка.