Країна скажених лисиць: Андрій Валенський про росіян, шрами та “підлітків” на війні

Ви знаєте його за багатьма ролями, зокрема у серіалах Розтин покаже, Поганий хороший коп та інших. Актор Андрій Валенський просто на вулиці отримав повістку, пішов до ТЦК та вирушив на фронт.

Він навчався військовій справі у Великій Британії та був оператором БпЛА, поки не зазнав серйозних поранень у боях на Донеччині. Зараз актор у Києві на реабілітації.

Фото з особистого архіву Андрія Валенського

В ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV.Life Андрій Валенський відверто поділився власними відкриттями, які зробив на війні, розповів про фільм, який мріє зняти, та пояснив, чому хотів би зіграти росіянина.

Андрій Валенський про свій стан

– Коли читаєш ваші інтервʼю, здається, що ви завжди на позитиві. Хоча випробувань у житті у вас чимало, багато хто міг би опустити руки. Що вас тримає? Що дає ресурс?

– Я навчився ще до війни бути в моменті тут і зараз, як би це банально не звучало. Зрозумів, що цей момент – повноцінний. В ньому є все. Коли ти перебуваєш у моменті, ти повноцінно живеш, і це зчитується людьми як позитив.

Як у мене це виходить? Я стежу за думками й не даю їм енергію, не чіпляюся за них. І в мене виникло таке відкриття, що думки – це не я. Я той, хто спостерігає за ними.

– Виходить, ви сам собі психолог? Ви самі все переосмислюєте, переоцінюєте? 

– Я сам собі психолог, духовний наставник, вчитель, гуру. Це все я сам собі.

– Як почуваєтеся зараз після безлічі операцій? І які процедури ще чекають на вас найближчим часом?

– Загалом зараз почуваюся стабільно, нормально. В мене неправильно зрослася кисть на руці. Треба її знову ламати й складати. Цим я буду займатися найближчим часом.

Що стосується стегна, то там була роздроблена кістка і вставлено титановий штир. То зараз реабілітацію прохожу, потроху ходжу.

– Відновлення та реабілітація – справа доволі коштовна. Чи є державні програми підтримки захисників, які проходять лікування? Як вдається закривати медичні витрати?

– Це все повністю безплатно – коштом держави. Повністю. Я витрачаю гроші на якісь загальні потреби, а на медичні не витрачаю зовсім нічого. Принаймні поки так.

– Чим завершилася історія з шахраями? Вони просто забрали гроші й усе? Повернути воїну совісті не вистачило?

– Нічого мені не повернули. Поліція теж нічого не може зробити.

Ми за тиждень тоді отримали 270 тис. грн. Та шахраї їх в мене забрали. Точніше я сам їм віддав, бо повірив. Потім за тиждень чи два ми зібрали ще 300 тис. грн.

Я дякую дуже всім людям, які мені допомагали, які зараз допомагають. Це неймовірно підтримує. Ви навіть не уявляєте, наскільки для мене це зараз важливо.

– Куди плануєте витратити кошти, якщо держава покриває лікування?

– Наразі я лікуюся коштом держави, але як надалі піде, поки не знаю. Можливо, мені доведеться в якусь платну клініку переїхати для реабілітації. Можливо, коли я буду робити собі пластику обличчя, будуть потрібні якісь медикаменти.

Тож поки я не вилікувався, ці гроші потримаю в себе. Якщо після всього в мене залишиться якась сума, я їх відправлю своїм побратимам.

Андрій Валенський про підтримку та особисте

– Хто зараз підтримує вас на шляху до відновлення? 

– Мені дуже допомагають мої колеги. Вони всі приїжджають в лікарню, підтримують коштами, щось привозять. Мене майже щодня хтось навідує, і це неймовірно підтримує, це надає так багато сил. Я не можу висловити свою вдячність.

– Як ваші рідні переживають те, що ледь не втратили вас? Чи батьки до вас приїжджають?

– Я не хочу, щоб вони приїжджали. Батькові вже 83 роки, а мамі – 77.

Ми спілкуємось телефоном майже щодня. В мене дуже мудрі батьки, я їм теж дуже вдячний. Вони не ставлять зайвих питань, не вмикають емоційність та сльози.

З мамою ми спілкуємося на духовні теми, з батьком – більше по справі, тобто як зі здоров’ям, що вони роблять, які речі купують. Газову плиту придбали, він розповідав, як встановлювали.

– А як інша рідня?

У мене є рідний брат та двоюрідні. Дітей в мене немає, дружини теж. Я був одружений протягом десяти років, але розлучився.

На війні я зрозумів, що мені цікаво знову одружитися і завести сім’ю, дітей.

Зрозумів, що це дуже природно для людини, не треба нічого придумувати, природа вже сама все зробила за тебе. Це дуже природно та просто. Тому я готовий до цього, зараз моє серце відкрите.

Андрія Валенського часто навідують колеги та друзі

Андрій Валенський про плани і творчість

– Хоч ви сказали, що не чіпляєтеся за думки, але поки лікуєтеся, все ж маєте час на роздуми. Про що зараз найчастіше думаєте, можливо, щось переосмислюєте, будуєте плани?

– Я вирішив, що такі речі, як розмірковування, мрії, аналіз, мені заважають бути щасливим, бути в моменті. Тож якщо я кудись поринаю думками, то знову себе затягую назад. Тобто я цим займаюся цілими днями.

Я нічого не аналізую. Я нічого не планую. Така позиція мені дуже допомогла на війні. Бо на війні страх усюди, від кожної людини. Він такий густий, що в ньому можна просто загубитися – він тебе затягує.

Вміння бути в цьому моменті, нічого не планувати, ні про що не мріяти мені дуже допомагало. Тому що відразу виникає світло, коли ти ні про що не мрієш і довіряєш життю. Я казав так: “Життя, роби зі мною все, що тобі завгодно. Все, що ти хочеш”. І від цього зникає страх.

Андрій Валенський з побратимами

– Люди повертаються на фронт навіть після складних поранень. Ви як налаштовані?

– Ні, у мене немає цікавості внутрішньої. От коли мені вручили повістку, вона була.

Я хотів піти на війну для того, щоби грати головні ролі в фільмах про війну. Щоби побачити це все, повністю пройти, прожити, щоби знати, як там, щоби потім правдиво грати.

Тобто в мене така була мотивація. Я там побачив все, що мені потрібно. Та і в такому стані здоровʼя я не можу воювати. Мені не можна зі зброєю мати справу і взагалі бути на передовій.

– А про повернення до акторства? Поранення змінило вашу зовнішність. Утім, кажуть, що шрами прикрашають чоловіків. Чи хвилюєтеся ви через них?

– Ні, зовсім не хвилююся. Я навіть помітив таку тенденцію, що мене тепер запрошують зніматися. Це така терапія, найкраща психологічна.

Нещодавно мене запросив Олексій Кірющенко, режисер серіалу Слуга народу, в якому я свого часу знімався. Він хотів, щоби я зіграв самого себе. Мене за сюжетом звати Андрій, і я дякую своєму лікарю. Був дуже великий акцент на ці шрами – грим мені не знадобився.

Інший режисер мене запросив в кіно зіграти роль кілера чомусь. Він теж хоче мої шрами зняти, закарбувати кінематографічно, поки вони є. Тобто кіношники цікавляться моїми шрамами, і це таке нове відчуття.

– Для фільму, в якому ви будете режисером, сценаристом та головним героєм, шрами точно не стануть на заваді. Це правда, що ви вже придумали для нього назву, і про що буде це кіно?

– Фільм називатиметься БПЛАшники, а підназва – Людська гідність. Знаєте, як буває, що назва картини складається з двох частин. Всі події відбуватимуться на війні.

Хочу зняти кіно про людську гідність. Я задумався над тим, що це таке, коли побачив таких, як я, новобранців у навчальному центрі. Часто люди намагаються відчути власну гідність, користуючись з інших. Багато людей у нашому суспільстві компенсують відсутність власної гідності, принижуючи інших.

Я ж зрозумів, що вже те, що я існую, робить мене гідним. Мені не треба багато грошей мати чи якийсь статус, щоби мене поважали. Я існую, і цього достатньо, щоби мене поважали та любили. І в цьому є гідність людська. От про це буде кіно. Про те, як люди віднаходять на війні власну людську гідність.

– Виходить, наш ворог – російські окупанти – теж намагається компенсувати відсутність гідності нашим коштом. 

– Так, це можна сказати і про рашистів. В них немає зовсім гідності людської, тому вони пішли на нас війною. Гідні люди не випромінюють агресію.

Андрій Валенський до поранення

Андрій Валенський про росіян та війну

– Як ви думаєте, ви могли б зіграти росіянина?

– Так, звичайно. Я б навіть хотів зіграти росіянина. Мені цікаво було б показати глядачеві його внутрішній бідний світ. Таку неповноцінність, я б сказав.

Зовні він може бути з автоматом, з бородою, з татуюваннями, у формі – типу крутий боєць. Але внутрішній світ у нього дуже вбогий і дуже маленький.

Він переляканий такий, як маленька дитинка, і плаче ночами. Я б так його зіграв. В нього немає цієї гідності людської, і він її компенсує такими різними, дешевими способами.

– Чи доводилося вам перетинатися за родом діяльності з російськими артистами, чи підтримували ви з ними стосунки до війни?

– Так, я перетинався з російськими артистами, звичайно. Знімався з ними, ми дружили. З одним артистом навіть дуже близько – це Антон Батирєв.

Він жив у Києві, заробляв величезні гроші. Йому платили набагато більше, ніж українським акторам. Він видавався непоганим хлопцем, ми з ним подружились. В гості приїжджав, жартували разом, каву пили, на знімальному майданчику працювали. Для нього Київ став просто рідним, він там мав багато друзів.

А коли сталася війна, він почав топити за війну – заявляв, що російські війська можуть захопити Україну дуже швидко і в них не буде ніякої складності.

– Як гадаєте, в чому причина такої їхньої поведінки. Це в них говорить імперськість?

– Можливо, вона теж, але головна причина у тому, що йому страшно. Він просто зас*яв, і йому з цим жити. Він знає, що не наш і з цією думкою засинає і прокидається. Це прокляття – бути таким малодушним.

– До 2014 року ми не думали, що сусід у вигляді росіян – це просто потвора. Ваша русофобія була достатньою до вторгнення чи вона посилилася вже після 24 лютого 2022 року?

– Скажімо так, я ніколи не вважав Росію такою собі супердержавою, на яку треба орієнтуватися. Я спілкувався російською і не відчував ненависті до цієї країни. Проте я і зараз її не відчуваю, бо перебування у стані ненависті загрожує ослабленням, хворобами та дратівливістю.  Скоріше, я співчуваю росіянам.

От, наприклад, на вас біжить скажена лисиця, що ви робите? Ви берете палку і зупиняєте її, щоби вона не вкусила вас, ваших дітей, рідних або друзів.

Ненависті до неї у вас при цьому немає. Ви просто зупиняєте її. Тут, радше, виникає співчуття як до невиліковно хворої тварини, яку можна зупинити, лише вбивши.

– Виходить, у нас під боком – країна скажених лисиць?

– І у мене співчуття до них – хворих на сказ людей. Вони не піддаються лікуванню. І треба їх тільки зупиняти. Але ненависті в мене немає ні до чого і ні до кого в цьому світі. Я нікому не раджу носити в собі ненависть, бо це як випити отруту – від неї постраждаєте лише ви.

– Підсумовуючи нашу розмову, що ви усвідомили для себе, коли пройшли крізь вогонь війни?

– Це дуже глибоке питання. Я отак відповім: я усвідомив для себе, що в цьому світі дуже багато зовнішньо дорослих людей, які внутрішньо залишаються підлітками. Які риси притаманні підліткам? Це хвалькуватість, жорстокість, бажання довести власну перевагу, це комплекси й відчуття неповноцінності.

– На вашу думку, підлітки подорослішають під час війни? 

– У них немає іншого вибору. Це такий природний процес. І все суспільство теж подорослішає. Просто люди зрозуміють, що треба поважати один одного.

Українці до українців ставляться не дуже гарно, про це свідчить бажання с*атися одне з одним, доводити щось – так роблять підлітки, а не дорослі.

Треба поважати одне одного та приймати. Почати треба з прийняття себе, потім батьків, оточення, і так, дивися, українці почнуть гарно ставитися до українців.

Фото: Андрій Валенський