Як повернутися до життя після поранення. Військовий ДШВ Висоцький про втрату стопи та службу

Про початок війни та рішення служити, а також як потрапив на фронт та до лав ДШВ, про життя після поранення – про все це в інтерв’ю спеціальному кореспонденту телеканалу ICTV Володимиру Рунцю розповів заступник командира з морально-психологічного забезпечення роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 82-ї бригади десантно-штурмових військ Максим Висоцький.

• Про початок війни та рішення служити
• Про економічний фронт
• Як потрапив до ТРО
• Про батьків та дружину
• Про ДШВ та як потрапив туди
• Про поранення
• Як повернутися до життя після поранення

Про початок війни та рішення служити

– Знаю, що ви потрапили на війну з початку повномасштабного вторгнення. Як це відбувалось і чому ви ухвалили для себе таке рішення?

– Почалась повномасштабна війна і я колись сам собі відповідав на запитання, що буду робити? Оскільки розумів, що чоловік має захищати свою країну, свою родину. Так мене виховали. Була лише одна проблема, як здійснити самомобілізацію, оскільки насправді це не було просто. Але вже 1 березня 2022 року я долучився до лав територіальної оборони міста Києва.

– Хто ви за фахом і ким працювали до повномасштабного вторгнення РФ?

– Все життя працюю в банку. І за фахом економіст. Я займав досить високу посаду у банку. Навіть бронювання було.

– Чому ви вирішили змінити теплий кабінет, зручний офіс на траншеї, на зброю?

– Мені здається, що кожен чоловік має жити у мирі зі своєю совістю. Я навіть не уявляв собі ситуацію, коли у країні повномасштабна війна, і очевидно, що у цій ситуації професійних військових не буде вистачати, тому мають долучатися непрофесійні військові. А я буду сидіти у цьому самому офісі? Як просто з цим далі жити – я тієї відповіді не знайшов і навіть не намагався її шукати далі.

Про економічний фронт

– Я часто чую такий термін, який мене особисто дратує – “економічний фронту”. Ви раніше теж боронили його, які у вас почуття викликає таке формулювання?

– Мені здається, що саме сполучення економічний фронт вийшло не вдалим, тому що фронт лише один і він військовий. З іншого боку, звісно, економіка у країні, яка воює займає важливе значення і вона має працювати. Чим гарніше вона працює, тим легше буде країні робити свою військову справу, тому що війна достатньо дороговартісна історія. Тож, чим більше держава здатна збирати податків з бізнесу, тим, умовно кажуче, легше тягар цей нести. Але, чесно кажучи, я теж, як військовий не дуже люблю це словосполучення.

– Як правильно було б знайти цей баланс між кількістю людей, які мають працювати на економіку та кількістю людей, які мають цю економіку захищати зі зброєю в руках? Як ви цей баланс для себе знайшли, чому вирішили віддати перевагу траншеям, окопам та зброї?

– У мене був дуже чудовий колектив і, роблячи цей крок, я розумів, що люди, які працювали зі мною, вони рівень департаменту, де я працював, не зменшать. Тож мені було досить легко ухвалити це рішення.

– Але ваш приклад, як керівника, міг спонукати інших співробітників наслідувати вас. Ви би підтримували в них таких бажання?

– Я безпосередньо не намагався робити пропозиції, але давав розуміти, якщо в когось є такі ж самі думки, як в мене, і він думає про можливу мобілізацію я завжди готовий допомогти та розказати, як це зробити простіше та якісніше для себе та свого майбутнього, щоб зменшити ризики, які є у військовослужбовців.

Як потрапив до ТРО

– Як ви потрапили до ТРО, розкажіть про свою історію?

– Це було досить важко, тому що спочатку їздив до КМДА, але там вже місць не було. Потім ще через якихось знайомих на Лівому березі у Києві. І вже трошки була зневіра, у мене навіть думка була, що може треба хабар давати, щоб потрапити до війська. Я йшов до власного будинку і до мене підійшли хлопці перевірити документи. Було вже дуже темно. І я просто запитав їх, де вони служать і вже через них потрапив до лав 112 бригади ТРО.

– Які були враження, коли ви потрапили у справжню бойову ситуацію, коли це не була друга лінія, коли це не було патрулювання, в чому для вас була різниця, як для людини?

– До першого обстрілу я не знав, як буду реагувати. Для мене було приємним сюрпризом, не дивлячись на обстріли, у мене не виключається свідомість. Я розумів, що почали стріляти, треба зменшити свій профіль, залягти десь, якщо є укриття – сховатися туди. Це досвід, якого у мене не було, тож я не знав, як зреагую. Ти можеш уявляти собі багато чого, але коли стикаєшся з цим у перший раз – тоді ти реагуєш так, як твій організм дозволяє тобі це зробити.

Про батьків та дружину

– У вас є родина, що вона казала, коли ви обрали шлях військового?

– По-перше, мої батьки були поряд з селом на Київщині, яке було окуповане. Вони були, як волейбольна сітка, через з них, зазвичай, літали снаряди обох боків, інколи невдало падали на їх селище. На той час всі чудово розуміли, що почалася повномасштабна війна і всі сприйняли це з розумінням. Не можу сказати, що всі були у захваті, це було важке рішення, але всі свідомо прийняли його. Дружина дуже підтримувала у перші часи, особливо у ТРО, не було багато чого з екіпірування і вона допомогала з тим, щоб я і мої побратими його мали.

Родина живе так, що щоранку потрібно відписати, що все в тебе 4.5.0, ввечері так само. В принципі, вони всі живуть у досить напруженому стані. Щодня спілкуюсь з батьком через смс, з дружиною не щодня, вона розуміє, що все гаразд. Ми спілкуємося за потребою. З батьком потрібно частіше, оскільки він дуже сильно переживає і він комунікує з матір’ю, тому потрібно з ним двічі на день підтримувати спілкування. Прокинувся – маєш написати, перед сном – маєш відзвітувати. Коли відпустка, то він розуміє, що я не на війні зараз і хвилюватися не варто, щойно я повертаюсь до роботи – знову переходимо до режиму постійного контакту.

Про ДШВ та як потрапив туди

– Ви рік, як потрапили до десантно-штурмових військ, це було ваше рішення?

– У нас, за досвідом Харківщини сформувався досить якісний колектив. Ми не були плі-о-пліч з десантниками, але я у певний момент перейшов до зводу розвідки нашого батальйону, там активно розвивалась тема БпЛА. Ми опанували спочатку базові навички літати, робити розвідку, корегувати артилерію, з часом почали експерементувати зі скидами і у певний момент батальйон наш і ми зрозуміли, що у нас є певний досвід, ми зрозуміли, що в кадрових частинах вже є певний голод по фахових людях.

І вже у ТРО ми не відчули себе неспівставними з кадровими частинами. Тому ми з колективом вирішили, тим паче, що 2023 рік був роком великих очікувань і ми розуміли, що ДШВ будуть відігравати ключову роль у цьому моменті. І так сталося, що через знайомих, які тісно співпрацювали з ДШВ, з 82-ю бригадаю, у нас була можливість і ми, майже весь колектив, більше 20 людей, перейшли до роти ударних БпЛА 82-ї бригади.

Про поранення

– Війна – це втрати. Я знаю, що ви втратили на війні стопу, як це відбулось і як вам вдається зберігати цей позитив?

– За день до відпустки я був на бойовому завданні з частиною свого колективу і ми вже закінчили бойове чергування. Я йшов до автівки для того, щоб підігнати машину і завантажити її обладнанням. Доходячи десь 5 метрів до автівки я наступив на протипіхотну міну. Ну, і таким чином у відпустку не поїхав у той час. Я потрапив до шпиталю. Все було досить дивно, оскільки тієї ночі, зі мною були, не дивлячись на те, що в мене всі хлопці найкращі, але з точки зору тієї ситуації, були кращі з найкращих.

Була людина, яка найкраще знає тактичну медицину, був сержант, який за характером досить впевнена у собі людина, людина дії, тому ми вклалися у золотий стандарт евакуації. Золотий стандарт – це за дві години, а я за годину після поранення вже був у польовому шпиталі.

– Як це сприймалося на морально-психологічному рівні? Тобто ви розуміли, що абсолютно здорова людина і тут ви втрачаєте кінцівку, це дуже складний досвід.

– По-перше, як я казав, я мав їхати у відпустку і вперше за той рік побачити доньку, і того вона дуже чекала. Тож найважче було сказати їй, що я не приїду. Другий момент був – це трапилось в ніч і я до світанку не спав, формулював текст смс для батька і до дружини. Це добре, що були завдання, мозок був зайнятий. У мене дуже гарна дружина, звісно, у неї були певні емоції, досить потужні, але від того, що ми будемо плакати нога не відросте. Давай рухатися далі, є протезування. Ми перейшли від емоційного стану до стану дії.

– І після того, як ви отримали поранення, а втра стопу є досить важким пораненням, ви для себе ухвалюєте нове рішення не списуватися з армії, а повернутися до лав ЗСУ?

– Це було довге рішення, я, скажімо так, під час лікування, протягом місяців я довго думав, оскільки мені важливо, щоб я був ефективним, не був тягарем. Тому я багато думав, чи можу бути ефективним, на стільки як був до поранення і рішення прийшло наприкінці лікування, яке тривало чотири місяці. Звісно, рідні кажуть – все додому, а побратими кажуть – ти нам потрібен, ти можеш робити так, і так.

– І ті, й інші – цінні у вашому житті люди. То побратими, з якими пліч-о-пліч в складних ситуаціях, в одному болоті. А тут – близькі люди, яких любиш всім серцем, заради яких живеш та дихаєш. Як вдалось побороти оцей тиск?

– Чесно кажучи, не раджу нікому їх проходити. Насправді я люблю рідних і вони достойно вели себе до мого поранення, ніколи не тисли на мене, підтримували. Після поранення у них відкрилися певні можливості зробити те, чого вони хотіли. Скажімо так, у нас є певні домовленості, розкривати які я б не хотів. Ми знайшли для всіх рішення, яке має всіх задовольнити.

– У вас наразі в армії нова роль?

– Так, якщо до цього я був бойовим офіцером, який їдить з хлопцями на роботу. Наразі це більше організаційна робота.

– Наразі ви займаєтеся тим, що має забезпечувати, покращувати морально-психологічний стан ваших підлеглих?

– Так, ті виклики, які були переді мною дають тобі змогу багато чого зрозуміти. І коли повернувся, одна людина, мій побратим звернувся за допомогою. І люди, знаючи, що ти пережив, вони прислухаються і твої слова для них – це непросто якісь теоритичні речі, вони розуміють, що я маю певний досвід.

Як повернутися до життя після поранення

– Що б ви порадили тим людям, які потрапили у таку ж ситуацію, як і ви? Який рецепт, щоб зберегти ментальне здоров’я, зрозуміти, що відбувається навколо, ухвалити для себе правильні рішення і діяти, жити далі?

– Прийняти нову реальність. Без цього неможливо. Зрозуміти, що воно вже трапилось і назад не пришиєш, не бідкатися про нову ситуацію. Все воно відбулось – маєш це прийняти. Далі проаналізуй, що ти можеш зробити, щоб повернути найбільший рівень мобільності. Бо, звісно, поранення бувають різні і не завжди така ситуація, як в мене, є більш важкі ампутації, ніж в мене. Але все одно є рішення, які можуть покращити твоє буденне життя.

Тому шукайте його, шукайте місце, де це рішення ти зможеш реалізувати найкращим чином для себе, вивчайте цю ситуацію та намагайся себе постійно якимось чином задіювати. Бажано якомога менше залишатися наодинці із собою, бо коли ти залишаєшся один на один, тобі немає, чим зайнятися, то може вилізати зсередини оці таргани, типу давай ми тебе пожаліємо, як же ти будеш, у тебе ж вже ноженьки немає. Їх треба проганяти, а для цього потрібно щось робити, не сидіти без діла.

Друзі ДШВ

Друзі ДШВ – це сайт, на якому всі можуть донатити на потреби Десантно-штурмових військ.

Проєкт створено для надійної та довгострокової підтримки українських воїнів, які ефективно виконуватимуть бойові завдання, маючи необхідні комплекси РЕБ, дрони та інше озброєння.

Також власним прикладом можна показати, що українська армія – це сильні та вмотивовані воїни.

Щоб долучитися до Десантно-штурмових військ, потрібно залишити заявку на сайті та пройти попередню підготовку.

Фото: скрін з інтерв’ю