“Тепер — це надбання суспільства”: як у Львові з’явився пам’ятник Тарасові Шевченку

09.03.2024

274 6 хвилин читано

В Україні та світі налічується понад 1300 пам’ятників Тарасові Шевченку. Зокрема, пам’ятник Кобзареві є в центрі Львова, на проспекті Свободи. Біля нього часто відбуваються пам’ятні події, проводять зібрання, мітинги, фотографуються туристи, а небайдужі залишають квіти.

Як у Львові з’явився пам’ятник Тарасу Шевченку, чому над його виготовленням скульптори працювали не у Львові, а в Аргентині та які ще перипетії з ним були пов’язані, Суспільному розповіли історики, краєзнавці та самі скульптори.

Місце правди, сили і волі

Ідея створення пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові виникла ще наприкінці ХІХ ст., але постав він лише тоді, коли Україна стала незалежною.

За словами історика та краєзнавця Михайла Майданського, ще наприкінці ХІХ ст. архітектор і скульптор Михайло Макович, який був головою Куркового братства, мав на меті встановити пам’ятник Тарасу Шевченку у Львові. Та оскільки він мав височіти саме на території Куркового братства, місце йому не погодили у самому братстві.

За часи панування Австрійської імперії у Львові була вулиця Шевченка. Але була вона вкрай невпорядкована, на віддалі — на Снопкові, через що люди обурювались. Мовляв, не можна на честь видатного поета називати таку закинуту місцину.

У 80-х роках серед місцевого населення провели громадські обговорення щодо локації пам’ятника Тарасові Шевченку. Одні пропонували площу Галицьку, де зараз стоїть пам’ятник Королю Данилу. Але більшість виступала за центр міста, а саме проспект Свободи.

Місце для Шевченка обрали не випадково – у 1988 році там зародилась “Клюмба” або львівський Гайд-парк, де зустрічались, дискутували, збирались небайдужі, щоб обговорити всі процеси і події, що відбувались в державі, несли квіти для різних вшанувань. У 1989 році на ній встановили таблицю з написом: “Тут стояти пам‘ятнику Шевченкові”, яку в травні того ж року замінив камінь з відповідним написом, виготовлений скульптором Дзиндрою.

Український історик, громадський діяч, директор Львівської обласної наукової бібліотеки Іван Сварник пригадує це місце. Каже, саме туди люди приходили на несанкціоновані мітинги, щоб отримати національні відзнаки, копію стрілецьких пісень чи літературу для читання.

“Це було місце, де українці відчували себе справді українцями”, – коментує Іван Сварник.

Як розповідає історик, Шевченко для його родини був визначною постаттю. Обоє батьків були українськими філологами, тому поета в домі завжди шанували. Наприклад, мама знала “Кобзар” напам’ять і при будь-якій нагоді відразу цитувала “Холодний Яр”, “Гайдамаки”. Батько ж завжди купував сувенірні видання, де друкували поетів, у тому числі Шевченка. Самого ж Івана Сварника через антирадянську діяльність, а саме розклеювання летючок з протестом проти заборони Шевченківських святкувань, у 1973 році виключили з історичного факультету Львівського університету.

“Це був перший випадок в радянській історії, коли заборонили вшановувати Шевченка. Листівки друкували не ми, а група Зоряна Попадюка , який пізніше за виготовлення листівок та підпільну діяльність відсидів сім років в’язниці і ще п’ять років заслання. Нас, студентів, до табору не забрали, а лише виключили з університету і комсомолу. Навчатись у Львові я вже не міг. Навіть коли відбув два роки служби в армії і пробував поновитись, мені сказали, що у Львові краще цього не робити”, – каже Іван Сварник.

За його словами, ще тоді боротьбу за Шевченка трактували як український націоналізм, адже для багатьох Шевченко був символом боротьби за Україну, її мову, культуру.

Зі світу – по копійці, Шевченку – пам’ятник

Після того як у 80-х роках львів’яни таки добилися рішення про встановлення пам’ятника, в Українській РСР провели кілька конкурсів на визначення проєкту-переможця зі спорудження пам’ятника Шевченку. Але ні на обласному, ні на республіканському конкурсах так і не визначились із переможцем. Лише під тиском громадськості було обрано проєкт львівських скульпторів Андрія та Володимира Сухорських і архітекторів Юрія Диби та Юрія Хромея.

“На мистецькому конкурсі проєкт Сухорських посів третє місце, а першого і другого не було присуджено нікому. Це означало, що мав бути ще один конкурс. Проте мер Львова Богдан Котик своїм розпорядженням створив спеціальну комісію міської ради, в яку увійшли депутати, архітектори і мистецтвознавці. Також до неї було залучено і мене. Ця комісія мала винести вердикт щодо встановлення чи відхилення пам’ятника Тарасу Шевченку за проєктом Сухорських. Голосували двічі. За першим разом голоси розділилися: половина “за”, половина “проти”, я – утримався. Після переголосування мій голос був “за”. Це стало приводом для прийняття рішення міськвиконкому про будівництво пам’ятника за проєктом братів Сухорських”, – зазначив у коментарі громадський діяч Іван Гавришкевич.

Митці Володимир та Андрій Сухорські, що працювали над виготовленням пам’ятника Шевченкові, робили це не в Україні, а в Аргентині. Скульптуру висотою 4,45 метри створювали у провінції Монте-Гранде, у передмісті Буенос-Айреса. Оскільки пам’ятник встановлювали на кошти громади, в часи перебудови, то зібраних грошей не вистачило, і українець Василь Іваницький почав збирати кошти в українській діаспорі в Аргентині і не тільки.

Пам’ятник Тарасові Шевченкові у Львові. Фото: Іванка Дусько/Суспільне Львів

“Звісно, ми хотіли все робити у Львові, де живемо і працюємо. Але знайшовся меценат, який пообіцяв зібрати кошти і профінансувати. У Львові від такої пропозиції не відмовились. Нас з братом привезли в Аргентину, де працювали над пам’ятником близько року. Було трохи важко, бо це не була майстерня, а лише ливарня. Доводилось самим виконувати інженерні роботи, каркас, розтяжки, великі конструкції на 14 метрів під відкритим небом”, – розповідає скульптор Володимир Сухорський.

На той момент Володимиру Сухорському було 34 роки, а його братові Андрію – 31 рік. Скульптор пригадує, що саме в Аргентині вони виготовляли модель Шевченка і відливали у бронзі. Щодо стели, яка височіє поблизу пам’ятника, то в Аргентині виготовили гіпсову модель. Далі її різали на шматки по два метри висотою і перевозили контейнерами в Київ. Згодом на столичній фабриці “Художник” стелу відливали.

Скульптуру везли на кораблі з Аргентини до німецького Гамбурга, а звідти – до Львова.

“Фігура Шевченка готовою з Аргентини приїхала у бронзі на Львівську керамічну фабрику. Тут Кобзареві лише приварювали руку, бо все разом не вмістилось у контейнер. Стелу відливали у Києві, звідти її доправили до Львова і вже на постаменті все монтували”, – додають брати Сухорські.

Шевченко – як місце зустрічі

Скульптурна композиція Тарасу Григоровичу Шевченку – це пам’ятник висотою у 4,45 метри та символічна стела висотою 12 метрів, прикрашена фігурними барельєфами, яка має назву “Хвиля національного відродження”.

Володимир та Андрій Сухорські кажуть, над концепцією пам’ятника думали недовго. Оскільки у той час в країні відбувались різні зміни в державі, було важливо створити постамент та хвилю національного піднесення і відродження України.

“Шевченка зобразили зрілим. Це був образ визвольної боротьби. Він ніби піднімається сам і підносить до вершин нас. Водночас на тій творчій дорозі піднімається хвиля національного відродження України”, – коментує свою роботу Володимир Сухорський.

На передній стороні “Хвилі” є Оранта – хранителька України, яка з давніх часів знаменує безсмертя українського народу. Також можна знайти фігури завойовників України (турецького султана, польського короля, російського царського офіцера та католицького монаха) та її захисників (козаків, Петра Сагайдачного, фігуру Оранти, Івана Мазепи та Богдана Хмельницького), а також видатних керівників держави та представників культури й духовенства (княгиню Ольгу, Ярослава Мудрого, Володимира Великого, Роксолану, Григорія Сковороду, Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Котляревського).

Передня частина “Хвилі”. Фото: Іванка Дусько/Суспільне Львів

На звороті пам’ятки розміщені моменти з історії України ХХ ст.: створення УНР, Голодомор, Друга світова війна, Чорнобильська катастрофа, поміж якими проходить символічна тріщина, яка ніби відриває частину українців від майбутнього. Знизу є обличчя тих, хто загинув за справедливість та незалежність України, а зверху – відомих діячів, що будували Українську Державу (Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Андрея Шептицького, Василя Стуса та інших).

Задня частина “Хвилі”. Фото: Іванка Дусько/Суспільне Львів

24 серпня 1992 року, у першу річницю Незалежності України, на проспекті Свободи у Львові урочисто освятили пам’ятник Шевченкові. До дійства залучили духовенство української православної, греко-католицької, вірменської та римо-католицької церков. У 1995 році виготовили “Хвилю національного відродження” і урочисто відкрили у День Незалежності 1996 року. З того часу місце слугує для народних зібрань, відзначення пам’ятних дат, громадських протестів, концертів.

“Для багатьох українців поет означав боротьбу за українську культуру, права українського мови, становище українців у СРСР. Хоч для багатьох партійних чиновників Шевченко був невигідною постаттю, яку старались вихолостати, показати виключно як борця за права селян чи гайдамаків, які боролись проти польського гніту, він все одно залишався борцем за Україну. Навіть зараз це місце, де завжди гуртуються українці, де можна вирішити найнагальніші проблеми. Звідси їхали на Майдан, прощались з видатними постатями”, – каже Іван Сварник.

Виступ хорової капели “Дударик” біля пам’ятника Шевченкові 9 березня 2022 року. Фото: пресслужба Львівської ОВА

Сам Володимир Сухорський разом із братом Андрієм поблизу пам’ятника проходять нечасто. Кажуть, що для них це наче дитина, яка виросла і пішла в світи своїм шляхом. Тепер – це надбання суспільства.

Зараз брати надалі працюють разом у майстерні, що розташована поблизу Шевченківського Гаю, беруть участь у конкурсах та виготовляють роботи для виставок.

Серед останніх визначних пам’ятників братів Сухорських у Львові є пам’ятник Юрію Змієборцю (пл. Григоренка), Михайлу Вербицькому (на розі вулиць М. Вербицького, С. Бандери та Ген. Чупринки) та Ігорю Білозору (у музеї-заповіднику “Личаківський цвинтар”).

У лютому 2018 року поруч із бронзовим Шевченком з’явилась його точна мініатюрна копія з інформаційною табличкою шрифтом Брайля. Авторами стали ті ж скульптори – Володимир та Андрій Сухорські.