Зброя перемоги: американська старушка-гаубиця М101А1 та до чого тут Україна

Ця неординарна гаубиця, безумовно, заслуговує докладнішої розповіді. Про неї кореспондент АрміяInform говорив з відомим дослідником озброєння, автором персонального профільного артблогу, доктором історичних наук, професором кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрієм Харуком.

Сьогодні вашій увазі пропонуємо першу частину розмови.

— Андрію Івановичу, що стало відправною точкою для початку розробки у Сполучених Штатах цієї гармати?

— Для узагальнення досвіду бойового застосування артилерії в Першій світовій війні та вироблення рекомендацій щодо подальшого розвитку артилерійського озброєння 11 грудня 1918 р. начальник штабу Армії США генерал П.С. Марч створив комісію у складі семи офіцерів і генералів. Вона отримала офіційну назву «Комісія калібрів», але значно частіше іменувалась «комісією Вестервельта» — за прізвищем бригадного генерала, який її очолив.

12 січня 1919 р. комісія розпочала роботу у Франції, а згодом відвідала Італію й Велику Британію. Члени комісії ознайомились із попередніми висновками союзницьких штабів щодо бойового застосування артилерії. На цій основі вони підготували 38-сторінкову доповідь, яка, по суті, визначила шляхи розвитку американської артилерії на два наступні десятиліття.

Зазначимо, що голова комісії генерал Вестервельт згодом став начальником штабу Армії США, а один з її членів Волтер Боутрайт обійняв пост начальника артилерії.

— Якими були результати роботи цієї групи американських фахівців?

— Комісія підтвердила висновок, зроблений ще у 1916 р. американським військовим аташе у Франції полковником Чарльзом Самероллом про доцільність переходу в дивізійній ланці від гармат калібру 75–76 мм до 100–105-мм гаубиць, більш придатних за умов позиційної війни.

З іншого боку, комісія не наважилась цілком відмовитись від легких гармат. У підсумку було запропоновано розвивати обидва класи артилерійських систем.

— Які завдання ставилися перед конструкторами нової гаубиці?

— Легка польова гаубиця у баченні членів комісії Вестервельта повинна була мати калібр близько 105 мм, вести вогонь снарядами масою 30–35 фунтів (13,62–15,89 кг) на дальність до 12 000 ярдів (10 980 м). Кут вертикального наведення мав становити від −5 до +65°.

Принципово новою вимогою стало забезпечення можливості кругового обстрілу. Передбачалось напівунітарне заряджання та використання змінних зарядів. Основу боєкомплекту мали становити осколково-фугасні снаряди, передбачалось і застосування шрапнелі.

— Але не забули експерти і про легкі гармати?

— Своєю чергою легка гармата повинна була мати калібр близько трьох дюймів (76,2 мм). В її конструкції закладався принцип універсальності — застосування не тільки польової гармати, але й зенітної. Тому кут вертикального наведення визначався в межах від −5 до +80°.

Так само, як і для гаубиці, слід було забезпечити круговий обстріл. Для досягнення високої швидкострільності (20 постр./хв) слід було застосувати унітарне заряджання.

При цьому висловлювалось побажання випускати набої з двома різними зарядами: нормальним для стрільби на дальність до 11 000 ярдів (10 065 м) і посиленим — на більшу дальність. Маса снаряда не повинна була перевищувати 20 фунтів (9,08 кг). До боєкомплекту слід було включити гранату, а також шрапнель.

— Тобто так званої універсальної гармати у Сполучених Штатів на той момент не було?

— Ідея створення універсальної гармати, популярна в багатьох країнах у 20−30-х рр. минулого століття, набула певного розвитку і в США. У першій половині 1930-х років американські військові випробували 75-мм легку дивізійну гармату, яка була, імовірніше, зеніткою, пристосованою для використання як польова гармата, а не польовою гарматою, здатною використовуватись як зенітка.

Тумбова установка гармати монтувалась на лафеті з розсувними станинами. Для забезпечення кругового обстрілу застосували третю приставну станину. Максимальний кут піднесення сягав 85°. Однак далі випробувань справа не пішла — ідею універсальності гармат визнали хибною.

— Ви зазначили, що ця комісія напрацювала рекомендації щодо змін у дивізійній ланці американської артилерії. Якими були висновки і що вони привнесли?

— Дійсно, значно більш плідним виявився інший висновок комісії Вестервельта: про доцільність переходу до гаубиць у дивізійній ланці. Щоправда, конструктори й військові майже одразу ж відмовились від ідеї забезпечення кругового обстрілу — це вело до надмірного ускладнення конструкції лафета та збільшення його вартості.

Уже в 1920 р. з’явились чотири дослідні екземпляри гаубиці М1920 зі стволом завдовжки 22 калібри і горизонтальним ковзаючим затвором. Усі чотири екземпляри дещо різнились деталями, але загалом були дуже схожими.

Випробування відбувались на двох різних лафетах: М1920Е з розсувними станинами і коробчастому однобрусному М1921Е. Перший забезпечував кут піднесення 80°, а горизонтального наведення — 30°. Однобрусний лафет був простішим і дешевшим, але й характеристики його були нижчими: кут піднесення не перевищував 51°, а кут горизонтального наведення становив лише 8°.

Висновки Бюро польової артилерії (Field Artillery Board) за результатами випробувань були невтішними: усі варіанти гаубиці М1920, як і обидві моделі лафетів, визнали надто важкими і складними.

— І на скільки такі проблеми вплинули на подальші роботи?

— У другій половині 1920-х років у США з’явились ще дві моделі 105-мм гаубиць. Гаубиця М1925 на однобрусному лафеті М1925Е розроблялась відповідно до вимог Бюро польової артилерії. У той же час конструктори арсеналу «Рок Айленд» в ініціативному порядку спроєктували гаубицю Т2 на лафеті Т2 з розсувними станинами.

Остання настільки перевищила свою конкурентку за тактико-технічними й експлуатаційними характеристиками, що Бюро було змушене визнати перевагу ініціативної розробки та відмовитись від подальшого удосконалення гаубиці М1925.

Гаубиця з арсеналу «Рок Айленд» була стандартизована як Howitzer M1 on Carriage M1 («Гаубиця М1 на лафеті М1») і в січні 1928 р. прийнята на озброєння Армії США. Ця артсистема вела вогонь 33-фунтовими (15-кілограмовими) снарядами на дальність до 12 000 ярдів (10 980 м). Використовувалось сім зарядів.

— Але це був лише старт у профільній роботі. А що було далі?

— Ухвалений у 1925 р. десятилітній план розвитку Армії США передбачав виготовлення 72 105-мм гаубиць — кількості, достатньої для переозброєння трьох артилерійських полків. Однак у кінцевому підсумку виготовили лише невелику партію гаубиць М1 — 14 одиниць.

Повномасштабному виробництву завадила нестача бюджетних коштів, що виділялись на армійські потреби. Тому після відпрацювання технології серійного виробництва випуск гаубиць М1 припинили, зберігши можливість відновити його у разі потреби.

— Але під час Першої світової головним транспортним засобом були гужові екіпажі. А в 30-х роках у тих же США вже активно розвивалася автопросмисловість.

— Так, у цей період продовжувались і роботи з удосконалення 105-мм гаубиці. Зокрема, у 1933 р. почалась розробка нового лафета, пристосованого для буксирування механічними транспортними засобами, оскільки попередній лафет М1 з дерев’яними шпицьованими колесами допускав застосування лише кінної тяги. З 1936 р. були послідовно передані на випробування лафети Т3, Т4 і Т5. У лютому 1940 р. останній взірець був стандартизований як «Лафет М2».

— Водночас удосконалювалися і боєприпаси…

— У тому ж 1933 р. почалось доопрацювання артилерійської частини гаубиці М1 з метою пристосування її до стрільби унітарними пострілами зі шрапнельними снарядами. Для цього довелось дещо змінити конструкцію зарядної камори.

У квітні 1934 р. допрацьовану гаубицю стандартизували як М2. Однак вже наступного року від застосування унітарних пострілів відмовились — основним типом боєприпасу став напівунітарний постріл з осколково-фугасним снарядом.

— А тим часом в Європі вже тривала Друга світова. Які висновки в той період робили американські конструктори?

— Наклавши ствол гаубиці М2 на лафет М2 (Т5) і зробивши ще декілька дрібних змін, отримали нову гаубицю, стандартизовану в березні 1940 р. як Howitzer М2А1 («Гаубиця М2А1»). У дивізійній ланці армії США в червні 1940 р. налічувалось 4236 75-мм гармат М1897 (включаючи ті, що були на складах), 91 — 75-мм гірсько-в’ючна гаубиця і лише 14 — 105-мм гаубиць М1 і М2.

Валове виробництво гаубиць М2А1 розпочалось у квітні 1941 р. До вересня 1945 р. арсенал «Рок Айленд» випустив 8536 гаубиць М2А1 (зокрема в 1941 р. — 597, 1942-му — 3325, 1943-му — 2684, 1944-му — 1200, 1945 р. — 730), які становили основу дивізійної артилерії Армії США та Корпусу морської піхоти під час Другої світової війни.

— Реальні бойові дії, безумовно, вносили свої корективи в конструкції цього озброєння. Якими вони були?

— У роки війни були спроби модернізувати гаубицю М2А1. Варіант М2А1Е1, обладнаний дульним гальмом, пройшов випробування, але не був прийнятий на озброєння.

Багато зусиль було докладено для удосконалення лафета. Зокрема, враховуючи британський досвід створення 87,6-мм гармати-гаубиці, зробили спробу створити однобрусний лафет М2Е1 з додатковою поворотною платформою, але у вересні 1943 р. ці роботи згорнули. Також не просунулись далі дослідів роботи зі створення лафета М2Е2, який копіював лафет німецької легкої гаубиці leFH 18. Однак деякі зміни в конструкцію лафета все ж внесли.

У листопаді 1942 р. автотранспортна служба міністерства оборони вирішила, що для причепів масою до 5000 фунтів (2273 кг) гальма є зайвими. Тож у травні 1943 р. прийняли лафет М2А1, позбавлений гальм. А в серпні того ж року стандартизували лафет М2А2 зі щитом покращеної конструкції. Передбачалось під час модернізації довести до цього рівня всі лафети М2 і М2А1, але ці плани так і не були реалізовані.

— Історичну довідку ви представили більш ніж достатню. Тож давайте зупинимося на тактико-технічних характеристиках і конструктивних особливостях цієї гармати.

— Гаубиця М2А1 відзначається простою і раціональною конструкцією, пристосованою для масового виробництва. Ствол завдовжки 22 калібри має клиновий горизонтальний затвор. Противідкатні пристрої — гідропневматичні. Маса ствола із затвором становить 483 кг, усієї системи у бойовому положенні — 2259 кг.

Лафет гаубиці має розсувні станини, невеликий щит і колеса з пневматичними покришками діаметром 106,6 см. Ствол був максимально зміщений вперед задля забезпечення ведення вогню на великих кутах піднесення. Через це довелось ввести в конструкцію лафета потужний пружинний врівноважувальний пристрій.

Діапазон кутів вертикального наведення був досить широкий — від —5 до +66°. Кут горизонтального наведення становив 46°. Єдиним недоліком лафета вважалась мала довжина станин, яка ускладнювала перекочування гаубиці та взяття її на буксир.

Буксирування гаубиці здійснювалось, як правило, 2,5-тонними тривісними вантажівками GMC CCKW. Іноді застосовувались й гусеничні швидкохідні тягачі М5. Останні використовувались, насамперед, у дивізіях, що діяли на Тихоокеанському ТВД. На момент завершення Другої світової війни гусеничними тягачами були укомплектовані дивізіони 105-мм гаубиць у 13 з 19 піхотних дивізій Армії США, що воювали на Тихому океані.

Далі буде…

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2024-09-06 06:06:24