Я не сепар: після 9 років окупації дівчина втекла з Макіївки і бореться за український паспорт

31.07.2024

140 5 хвилин читано

20-річна Тія Бичхіджи втекла з окупованої Макіївки з однією валізою і котом. Дорога до вільної України тривала п’ять діб, доводилось йти навіть мінними полями. Тепер у прифронтовому Харкові дівчина бореться за український паспорт.

Тія навчалася у четвертому класі, коли Макіївку, розташовану за 15 км від Донецька, окупували. Відтоді нічого доброго про Україну не чула – проросійські батьки, заборона на українську у школах і суцільна пропаганда.

Попри це, дівчина стверджує, що зберегла українську ідентичність і хоче допомагати іншим людям виїжджати з окупації.

Зараз дивляться

Тія носить зачіску, як у Лесі Українки, крайку і прикраси, як у пращурок, а ще вперше в житті на День Незалежності надіне вишиванку, якої в неї ніколи не було.

– Тут, у Харкові, я відчула реальність війни, це стало відчутно через бойові дії. Але при цьому так мало військових на вулицях порівняно з окупацією. Я звикла, що вони буквально на кожному кроці, а тут військові, якщо ти їх і бачиш, або відпочивають, або займаються власними справами. Це не військові, які патрулюють місто – нічого подібного, це навіть не ті військові, які можуть до тебе докопатися за щось. А там на вулицях постійно військові, вони зазвичай неадекватні, – каже дівчина.

Коли її рідну Макіївку окупували російські війська, їй було дев’ять років.

– Я не можу сказати, що зрозуміла, що відбувається. Єдине, що мене тоді турбувало, – чи дозволять мені взяти додому ще одного кота, чи відпустять погуляти надворі з дівчатами. Плюс мої батьки – у них були свої погляди на ситуацію, на початку вони дуже урочисто сприйняли вхід російських військ в місто, – розповідає дівчина.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

Відколи Макіївку окупували, нічого доброго про Україну дівчина не чула. Вдома проросійські батьки, з телевізора прокремлівська пропаганда, в школі – російські підручники.

– Вам кажуть: “Сейчас мы вас подготовим к нормальной учебной программе, как у россиян”. Нам змінили мову навчання, залишався факультатив української, якщо я не помиляюсь, до 2021 року чи до 2022-го. Це було по 30 хвилин на тиждень: один тиждень мова, наступний – література.

Але педагоги не були в цьому зацікавлені, доволі часто цей предмет використовували, щоб провести якісь борги з інших предметів або просто якусь класну годину, – розповідає Тія.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

Доноси та арешти стали буденністю, навіть якщо хтось і був патріотом України, говорити про це відкрито стало небезпечно.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

Окупація страшніша за ракети, каже Тія, тож дуже злякалася, коли у травні вже у Харкові почула про підготовку нового наступу на Харківщину.

– Коли почався наступ на Вовчанськ – це, напевно, був найбільший страх, щоб не окупували. Я ж розуміла, що я з Харкова нікуди не можу виїхати, без паспорта я навіть квиток на Укрзалізниці не візьму. І коли люди почали виїжджати, я розуміла: так, я в Харкові, головне — не опинитися в новій ізоляції від світу, не опинитися в “новому Донецьку”, бо, напевно, другу (окупацію, – Ред.) я б не пережила морально, і я наговорила достатньо і залишила достатньо слідів в інтернеті, щоб не пережити її фізично, – наголошує дівчина.

З кожним роком життя в окупації ставало важчим, став нестерпним і побут. Найбільша проблема з водою – її подавали лиш по кілька годин на тиждень.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

– Воду якщо й подавали, то це брудна вода раз на три дні по 2-3 години ввечері. І це протягом двох років. Зараз все продовжується попри всі обіцянки окупаційної влади провести туди водопровід із Ростова. Це на території всієї області, яка була окупована з 2014 року. Люди рятуються тільки власними колодязями.

А взимку, якщо це якась багатоповерхівка – це божевілля, бо до тебе може не дійти напор на 8 або 9 поверх, вода може замерзнути. І коли у 2023 році був “референдум о присоединении к территории России”, людям вже було глибоко начхати на “ДНР”, їх цікавили лиш обіцянки, що росіяни проведуть їм воду, – зазначає Тія.

Вже тут, у понівеченому обстрілами Харкові, побачила, хто справді “бамбіт” міста, згадує Тія. А там, в окупації, не знала правди ні про Революцію Гідності, ні про вторгнення, ні про диктатуру.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

У 2020-му випадково натикнулася на відео розгону учасників протесту в Білорусі і почала шукати правду в інтернеті, спілкуватися з українцями на ігрових платформах.

– У мене просто очі не відривалися від Радіо Свобода білоруської філії, мене так зачепило, я не відлипала від протестів, напевно, тиждень. І в мене десь на підкорці мозку було, що подібне було і в Україні.

Потім, коли я вже навчалася на факультеті філології в донецькому університеті, одногрупниці спілкувалися про те, що “сейчас Херсон освободят, там платят нормальные деньги, и если мы возьмем новые учебные материалы, которые нам привезли, мы поедем туда и будем преподавать неблагодарным детям русский язык”. І ти думаєш: все, достатньо, я більше не можу тут бути, бо це вже не російська філологія, це підготовчі курси російськомовного десанту в Херсон, – розповідає дівчина.

По квартирі, яку Тія орендує у Харкові, ходить кіт Віски. Він набрав вагу, переймається дівчина і обіцяє посадити кота на дієту. Три роки тому дівчина підібрала його на смітнику в Донецьку, відтоді з ним не розлучається.

Фото: Олександр Миронюк

Торік у жовтні, коли вирішила тікати з окупації, взяла лиш одну валізу й кота. Разом з Віски вибиралися з Макіївки п’ять діб – довелося навіть йти мінними полями.

Дівчині допомогли волонтери. Вона їхала до Ростова, потім через Воронеж, Бєлгород і згодом через єдиний гуманітарний перехід у Сумській області, який залишився і зараз функціонує за підтримки волонтерських організацій і Міністерства з питань реінтеграції.

– Ми їхали декілька днів, йшли пішки 3 км полями з граншлаком і мінами по двох боках, розкиданими речами. Люди кидали все, бо дуже важкий шлях, там були російські паспорти, гроші, рублі, дитяче харчування, одяг, альбоми, книжки. І я пам’ятаю, як хлопчик дев’яти років повернувся за мною. Він попросив у мами дозволу, вони, здається, з Мелітополя, і він повернувся за мною на цей шлях, щоб допомогти мені нести кота. Я тоді готова була розридатися, – пригадує Тія.

Тут, у Харкові, волонтери допомогли дівчині з роботою та житлом. В її кімнаті синьо-жовтий прапор, твори українських письменників, а на сторінках книжок з історії України помітки олівцем.

Тія намагається надолужити прогалини в освіті й вступити до університету. Їй пощастило: каже, що ходила до україномовного садка та до четвертого класу навчалася в українській школі. Але майже всі, хто зараз росте в окупації, вже не знають українську, їм складно здати НМТ і вступити до українських вишів.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

Та й починати все з нуля без документів важко – в Тії, приміром, є лише українське свідоцтво про народження. Тож тепер має пройти непросту процедуру й отримати український паспорт.

– Моя родина наполегливо пропонувала мені отримати російський паспорт, я упиралась, як могла, і досиділа до моменту, коли це потрібно було робити. Але я розуміла, якщо я зараз виїду без українського паспорта, але з паспортом Росії, то мене взагалі не зрозуміють. А з паспортом “ДНР” у мене є ще шанси порозмовляти.

В мене був “паспорт ДНР”, бо без нього неможливо ні в лікарню сходити, ні у виш вступити. Його забрали на кордоні. І тепер, якщо в тебе немає свідків, то процедура (отримання українського паспорта, – Ред.) дуже сильно ускладнюється, – каже дівчина.

За її словами, єдиний шанс отримати документи – через суд. Це величезна проблема молодих людей, які виїжджають з окупації, додає Тія.

Фото з особистого архіву Тії Бичхіджи

– Бо тобі умовно років 23-25, ти 10 років був в іншому політкліматі, з іншими людьми спілкувався. І всі люди, які мали якісь проукраїнські погляди, з якими у тебе має бути тривале знайомство, щоб вони підтвердили твою особу і валідні, бажано нові українські документи, – вони на підконтрольних територіях.

І в тебе немає з ними зв’язку, за 10 років зв’язки з підконтрольними територіями атрофуються і їх відновити майже неможливо. І якщо ти їх відновлюєш, то намагаєшся людям довести що ні, чуваки, зупиніться, я не сепар, в мене все нормально, просто так сталося, що я не виїхала, – наголошує Тія.

Та попри всі труднощі, життя у вільній Україні варте боротьби за нього, каже Тія. І в подальшому дівчина хоче стати громадською активісткою і допомагати людям виїжджати з окупації.