Пінг-понг на полі бою: історія двох сержантів — «Паркета» і «Бугра»

Вадим та Віталій — побратими, які з перших днів широкомасштабного вторгнення служать в одному батальйоні 129 бригади Сил ТрО.

Нині воїни виконують завдання в роті вогневої підтримки.

Хто їх чекає вдома, на якому напрямку фронту було найскладніше — про це дізнавались наші кореспонденти.

«На Донеччині ми тримаємо оборону вже вісім місяців»

— Мій позивний «Паркет». Я сержант, родом із Кривого Рогу. До війни мав свій паркетний бізнес, тому і позивний відповідний. Рота вогневої підтримки займається тим, що підтримує наші перші позиції, які безпосередньо стикаються з ворогом, тобто піхоту, — пояснює Вадим.

І додає, що його підрозділ має на озброєнні гранатомети, міномети та важкі кулемети:

— Без нашої підтримки хлопцям на передовій було б важко. Це чітке злагодження між аеророзвідкою, піхотою і нами. Всі працюють як один організм. Дрони постійно слідкують за ворогом, і як тільки з’являється рух, ми отримуємо координати та відправляємо «гарячі подарунки» ворогу. Хтось із них втікає, а хтось залишається назавжди в нашій землі.

«Паркет» згадує, що його підрозділ починав на Херсонщині.

— Звикали, навчались… Потім були у Високопіллі. Навіть встигли взяти участь у контрнаступі. Спочатку не зрозумів, що це контрнаступ. Нас трохи потріпало тоді… Потім була Авдіївка, важкі часи. Далі відправили на Сумщину, прикордоння, правда, там зіткнень не було. Вони обстрілювали нас, ми їх у відповідь, пінг-понг, так би мовити. На Донеччині ми з першого грудня, тримаємо оборону вже вісім місяців, втомилися, — зауважує воїн.

Він каже, що родина чекає його вдома:

— Рідні хвилюються… Нікуди не виїжджали з рідного міста. Дружина, діти, онуки ждуть дідуся з Перемогою. У моєї рідної сестри чоловік дев’ять місяців як загинув, залишився я один захисник у нашій родині.

Вадим стверджує, що потрібно більше вмотивованих людей у війську.

— Нам потрібна підтримка і можливість відпочинку, бо більше ніж пів року на позиціях — це важко морально і фізично. Повинні бути ротації частіше, але розуміємо, що зараз складно набрати людей у військо. Охочих йти сюди, на війну, цивільних не так багато, — ділиться враженнями військовий.

І зазначає, що, коли був у відпустці, відчув, що в цивільних людей немає розуміння реальної небезпеки:

— Це погано. Хочу сказати чоловікам, хто ще чогось чекає: ухилитися вже неможливо. Якщо зараз ми разом не об’єднаємось і не виб’ємо ворога, якщо не буде єдиного потужного кулака, це все буде марно.

«Ми разом пішли у батальйон, тоді не думали, що доведеться воювати і на Херсонщині, і на Донеччині, і в інших регіонах»

З Вадимом служить його побратим Віталій. Він теж сержант, позивний «Бугор».

— З Вадимом ми знайомі вже давно, років десять. Перетиналися по роботі, але друзями не були. А коли почалась війна, нас об’єднала одна мета — захищати своє місто, тому разом пішли в батальйон ТрО. Ми тоді ще не думали, що доведеться воювати і на Херсонщині, і на Донеччині, і в інших регіонах України… Нині ми агеесники, працюємо на автоматичному гранатометі разом, — розповідає Віталій.

І каже, що вдома його чекають дружина та двоє дітей:

— Старша дочка вчиться за кордоном, вступила ще до війни, зараз на третьому курсі вивчає комп’ютерні технології. Молодшому сину шістнадцять, ще в школі. За цей час тільки один раз довелось зустрітись усією сім’єю, під час відпустки. Дочка приїхала, і ми поїхали в Буковель, катались на лижах. Це дуже підбадьорює, дає сил далі служити.

У Віталія до широкомасштабного вторгнення була своя невеличка будівельна компанія.

— Зараз немає часу думати про те, чим буду займатись після перемоги. Головне — вижити. Можливо, повернусь у будівництво, а можливо, займатимусь громадською діяльністю, щоб щось змінювати в рідному місті.