Україна і світ

«Отямившись після вибуху, відчуваю на собі якусь вагу… І думаю, якого біса хтось кинув якісь мішки, а потім розумію, це — тіла людей»

Є дещо, через що мені важко спати. Те, що не стерти з пам’яті, бо то був момент, найбільш близької моєї зустрічі з Нею.

Момент, коли прямо на мені загинуло дві людини, а я зазнала лише травму мозку та коліна, але залишилася жива. Mais pourquoi?!

У полоні я якось прокинулася від того, що дівчата-співкамерниці стояли біля мого ліжка та питали мене: „Хто така Настя?!“. У мене дуже боліла голова, я сиділа на другій полиці тюремного ліжка, зігнувшись, бо стеля була низька.

Вони прокинулися, бо я голосно викрикувала її ім’я та уві сні встала, як граф Дракула, та вдарилася головою об запліснявіле „небо“ нашої камери. То було приблизно рік тому, в одній із рашистських буцегарень, де тримають військовополонених.

… А сьогодні родичі Насті зв’язалися зі мною.

Я знов знайшла це фото, зроблене за декілька хвилин до її смерті. І я згадала, як ми за декілька хвилин до того плели одна одній косички під звуки французької співачки, які лунали з мого телефону.

Дві білявки, тоді ще щасливі та безтурботні, на одному з бункерів Азовсталі. Ми намагалися не думати про Неї, хоч вона була всюди. Ми намагалися створити свій власний малесенький світ комфорту.

Забути про все, що ВЖЕ відбулося. Та не думати про те, що з нами буде далі… Але за мить Вона прийшла та все змінила… І ось я знову не можу спати. Вмикаю Mylène Farmer. І плету собі косички».

Я побачила цей допис, коли вчергове скролила стрічку віртуальних друзів у фейсбуці. Він знову до болі розідрав душу, яка, здавалося б, затягнулася і вже майже нічого не відчувала, — знаєте, це як келоїдний рубець.

Тканини на ньому нібито онімілі, не відчувають дотиків. Але ці рядки примусили мене вчергове повернутися думками до подій дворічної давнини — до днів, коли росіяни нищили, гвалтували, вбивали Маріуполь — місто, яке за два роки служби з місцем дислокації в ньому стало таким рідним: прихильники езотерики у такому разі кажуть — це твій кармічний партнер.

І дійсно — для тисяч українців Маріуполь став кармою: для когось тут безповоротно і назавжди змінилося життя і вже ніколи не стане колишнім — таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, а для когось місто на березі Азовського моря стало могилою…

Особисто для мене — шансом розповісти світові про нашу славетну націю та про силу волі тих, хто пройшов пекло боїв і російського полону та не втратив віри у справедливість і любові до життя…

Але повернімося до допису. Його авторка — військовослужбовиця полку «Азов» Марія Чех на псевдо «Герда».

Я написала Марії в особисті з проханням дати мені інтерв’ю, і вже за кілька годин отримала позитивну відповідь. Домовляємося про зустріч у кафе в середмісті Києва.

Тут мене зустрічає надзвичайно гарна жінка з вогняно-рудим волоссям і гордою поставою. Лише очі сумні й насторожені, дивляться на цей світ з часткою недовіри. Але це й не дивно…

foto3

Деякі західні політики говорили про Маріуполь меседжами, які писала Марія

До служби в «Азові» Марія багато подорожувала. За першою освітою вона — перекладачка китайської мови. Деякий час працювала за контрактом в Китаї та США.

Вела достатньо активний спосіб життя, займалася екстремальними видами спорту, гартуючи силу волі, що в подальшому — під час облоги Маріуполя та в російському полоні — відіграло велику роль та допомогло їй вижити.

До лав «Азову» дівчина приєдналася у 2017-му. Ділиться, що думки одягнути український однострій кружляли в голові ще з 2014-го, проте останнім аргументом став чоловік, який проходить службу в полку з моменту його заснування.

— На початку служби в «Азові» я була фотографом. Знання мов дозволило спілкуватися з журналістами, які цікавилася підрозділом та приїздили до нас, — згадує Марія.

foto4

Згодом військова пройшла міжнародні курси, отримала сертифікат за стандартами НАТО та почала викладати в підрозділі англійську мову за міжнародними стандартами. Керівництво «Азову» всіляко підтримувало ініціативи дівчини в організації міжнародної співпраці.

24 лютого подружжя «Герди» і Карла, які на той момент мешкали на одній з баз «Азову», було піднято за сигналом бойової тривоги та висунулося до столиці Приазов’я.

foto5

— Хлопці займалися плануванням оборони міста, а я їздила, знімала, фотографувала і намагалася кричати на весь світ: те, що відбувається з Маріуполем — гуманітарна катастрофа. Акцент робила саме на міжнародній спільноті, постійно говорила про це з керівництвом підрозділу. Давала інтерв’ю в дистанційному форматі знайомим іноземним медійникам. Перекладала англійською дописи нашої пресслужби.

Дівчина вважає, що саме ці звернення не дали взяти гору російській пропаганді, адже на початку великого вторгнення росії на територію України в західній пресі чітко простежувався наратив окупантів — часто на шпальтах можна було побачити заголовки на кшталт «Фашистів оточили в Маріуполі». Ділиться, що вже в подальшому деякі західні політики говорили про Маріуполь меседжами, які писала Марія.

У «Герди» була можливість покинути Маріуполь: вона вивозила з напівоточеного міста родини військовослужбовців. Але вже наступного дня повернулася. «Заскочила, як то кажуть, в останній вагон» — кільце окупантів навколо міста незабаром замкнулося.

«Азовка» ділиться, що не могла вчинити інакше, адже в облозі залишалася її сім’я, її полк…

— А ще я не хотіла пропустити найбільшу битву у своєму житті, цю історичну подію. Я розуміла, що якщо Маріуполь здасться, не буде, можливо, Києва. Я й досі так вважаю, адже ми тоді відтягнули на себе значну кількість ворожих сил…

«Те, що ще годину тому було немовлям, тепер являло собою криваве, обгоріле месиво»

Щодня обстріли Маріуполя лише посилювалися. По жилих кварталах та території «Азовсталі», де зосередилися військовослужбовці гарнізону, била корабельна артилерія, танки, російська авіація скидала авіабомби.

На місто йшли добре підготовлені та озброєні ворожі підрозділи. Кістлява стара в балахоні була навкруги, косячи своєю смертоносною зброєю життя всіх, хто траплявся — цивільних жителів та бійців.

foto6

У помешканнях, на вулицях, в підвалах, на передових позиціях і в бункерах… Маріуполь перетворився в пекло на землі. «Герда» і досі запитує себе — як їй вдалося тоді вижити? І сама ж відповідає — мабуть, її місія на цьому світі має продовження.

— У кожного з нас прописаний свій шлях. І ми не можемо на нього вплинути…

У цьому контексті військова згадує, як вони приїхали на місце прильоту російської авіабомби по пологовому будинку, який був у середмісті Маріуполя. Ділиться, що захисна реакція організму була такою, нібито вона дивиться на це людське горе крізь екран телевізора.

— Я йду, щось фільмую на камеру, і тут мій побратим, який завжди був дуже ввічливим у спілкуванні, різко сіпає за рукав — обережно! Дивись, куди йдеш…

Виявилося, що «Герда» ледь не наступила на те, що ще годину тому було немовлям, а тепер являло собою криваве, обгоріле месиво.

Вразила жінку і реакція медичних сестричок, які плакали над тілами загиблих немовлят — мовляв, ми їх виходжували два тижні, витягали з лап смерті, а росіяни своєю бомбою за якусь мить вбили цих дітей…

— На той момент складалося враження, що цим жінкам шкода саме своєї роботи. Тобто в критичних ситуаціях люди говорять дуже дивні речі. У них було таке — звичайно, шкода, що ці діти померли, але вони про цю трагедію говорили саме у своєму контексті.

«Один чоловік, який побачив це, так і не зміг отямитися. Я потім бачила його в одному з численних бункерів — він просто збожеволів»

Першу серйозну контузію «Герда» дістала, пересуваючись разом з побратимами територією заводу. Почався черговий ворожий авіаудар. В останній момент, рятуючись від вибуху, дівчина заскочила під трамвай, який стояв покинутий поряд.

Коли обстріл закінчився, і ті, хто вижив, виповзли з укриттів, побачили — снаряд не розірвався, але… він врізався в людину, просто розрізавши її навпіл. Так вони і стояли — ракета й розмазане по ній людське тіло.

— Один чоловік, який побачив це, так і не зміг отямитися. Я потім бачила його в одному з численних бункерів — він просто збожеволів. Стояв потім у бункері обличчям до стіни і гойдався з боку в бік, — згадує «Герда».

3 травня 2022 року назавжди вкарбувалося ударом російського ФАБу в пам’ять Марії, хоча і до, і після було ще багато випадків, коли військовослужбовиця йшла наввипередки зі смертю.

Того дня «Герда» з посестрами перебувала в одному з бункерів «Азовсталі», що розташовувався на мінус п’ятому поверсі. Випала якась вільна хвилинка — вона з подругою на псевдо «Інгрід» плели одна одній коси, коліна дівчат торкалися одне одного. За мить до… вони навіть встигли зробити кілька фотографій. Психологиня «Ромашка» в цю мить намагалася нагріти води для чаю.

російська авіабомба вагою кілька сотен кілограмів вдерлася у хвилинний затишок дівчат десь збоку. Ударною хвилею дівчат відкинуло до протилежної стіни.

— Найімовірніше, я зачепилася ногою за приварений до підлоги металевий стіл, за яким ми сиділи. Оця затримка врятувала моє життя — далі я полетіла прямо на посестер.

…Опритомнівши, через пил і задимленість від вибуху, через сильну контузію «Герда» не одразу побачила той масштаб катастрофи, який відбувався навкруги.

— Потім я починаю виповзати і відчуваю на собі якусь вагу… І думаю — якого біса хтось кинув якісь мішки. А потім розумію, що це зовсім не мішки — це тіла людей. Починаю кричати, що в нас «двохсоті», хлопці якісь. А побратими підходять і кажуть, що це дівчата, — згадує вона.

… «Ромашка» ще дихала. Їй намагалися надати допомогу, але всі старання були марними… За кілька хвилин вона затихла — назавжди…

«Виявилося, що від ударної хвилі та контузії його очні яблука закотилися під лобову кістку»

Згодом, коли почалася нестача людей на позиціях, «Герда» стала їздити на бойові завдання.

— Якось хлопці втрьох збираються на бойові, а я розумію, що цієї кількості людей геть недостатньо. Запропонувала поїхати з ними. Поки ми діставалися, почався обстріл. На машині залітаємо в якісь гаражі. Я виходжу з автівки — мабуть, для тієї ситуації занадто повільно, а один з побратимів просто хапає мене і кидає в якийсь кут. А сам падає на мене.

Та доля секунди і тіло товариша врятували дівчину — скалок від снаряду застряг у броні чоловіка, не зачепивши його.

— На мені більш легка плитоноска була. Невідомо, чи витримала б вона той снаряд. І взагалі, в той день ми всі повернулися. А для хлопців я стала таким собі оберегом, бо коли я була з ними, геть поганого нічого не траплялося, — розповідає «Азовка».

… Одного дня по українській позиції відпрацював ворожий танк. Загинули всі, крім одного бійця. Він дістав поранення очей. Наосліп дістався укриття та через станцію повідомив, що живий. Вколов знеболювальне і почав грати на гітарі. Тільки уявіть силу волі цього українця!

7 3

— Медики евакуювали його до медичного бункера. Під час обстеження виявилося, що від ударної хвилі його очні яблука закотилися під лобову кістку…

Аби врятувати зір побратима, через відеозв’язок влаштували консиліум із лікарями з Німеччини. Ті призначили лікування. Як усі раділи, коли очі потроху стали опускатися!

Щоб полегшити «соціалізацію» побратимів з хлопцем, на пов’язці, яка прикривала рани, Марія намалювала очі.

— Це викликало неабиякий сміх і чорні жарти, але товаришам було не так боляче дивитися на нього. На жаль, невдовзі хлопець загинув — у бункер, де він перебував, теж прилетіло…

«Ніколи не думала, що бункери в нас закінчаться раніше, ніж кава»

Останні тижні оборони Маріуполя нагадували картину апокаліпсису — складені багатоповерхівки, руїни від заводів, підприємств і порту, розповідає військова. І додає:

— За нами спостерігав весь світ, але ніхто нічого не міг зробити.

А в той час російські окупаційні війська продовжували нищити підземну інфраструктуру «Азовсталі», де в цей час перебували сотні поранених українських бійців, мешканці міста, які знайшли тут прихисток від російських снарядів.

— Десь у середині травня я жартувала — ніколи не думала, що в нас бункери закінчаться раніше, ніж кава. Бо в той час кава ще була — ми її дуже економили, але вона була. А бункери закінчилися. Економіти їх заважали росіяни, — сумно посміхається «Азовка».

8 3

Як закінчувалися знеболювальні й антисептичні засоби, вода та їжа…

— Ми розуміли тоді, що, по суті, виходу в нас немає. Але в полон я не хотіла — мріяла про останній бій: або померти як герой, або прорватися крізь коло ворога. Звісно, найзаповітнішою мрією було — вбити якомога більше росіян і дістатися великої землі.

Але реальність диктувала свої правила — 70 відсотків особового складу Маріупольського гарнізону були поранені. Прорватися крізь переважаючі сили противника було нереально. Залишати небоєздатних побратимів напризволяще ніхто не хотів — всі розуміли, що дика московська орда вб’є їх, щойно дістанеться.

Захисники Маріуполя залишили територію заводу «Азовсталь» з 16 по 20 травня 2022 року, через 86 днів оборони міста, поклавши тисячі московитів, знищивши сотні одиниць ворожої техніки…

Під час ознайомлення з матеріалом «Герда» попросила прибрати з тексту деякі чутливі моменти, аби не травмувати близьких загиблих побратимів…

Далі буде…

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Фото з архіву Марії Чех

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2024-04-19 06:32:45

Магазин автозапчастини AvtoBot м.Ніжин