«Ідея бігати виникла після того, як потягнув на протезі 16-тонний літак». Роман Кашпур і його 5 світових марафонів

4 години назад

151 9 хвилин читано

Щороку до зазначеного заходу долучається все більше і більше поціновувачів бігу з усіх куточків земної кулі, але для української спільноти цьогорічний захід є символічним.

Учасником забігу на марафонську дистанцію (42 км 195 м) став діючий військовослужбовець 808-ї окремої Дністровської бригади підтримки Збройних Сил України — Роман Кашпур, котрий у 2019 році, під час виконання бойового завдання у складі 74-го окремого розвідувального батальйону в населеному пункті Оленівка на Донеччині внаслідок отримання мінно-вибухового поранення втратив частину ноги.

Роман розповів АрміяInform про те, як йому вдалося пройти всі складнощі реабілітації після важкого поранення, і не покинути ані військової служби, ані любові до спорту.

— Пане Романе, розкажіть, будь ласка, як після важкого поранення ви потрапили на службу у 808-му окрему Дністровську бригаду Сил підтримки?

— Дружина на волонтерських засадах допомагала підрозділам Одещини, зокрема, й особовому складу 808-ї бригади. Долучившись до проєкту із заснування реабілітаційного центру для ветеранів прямо на березі моря Чорного моря, ми почали активно поширювати тему реабілітації поранених військових чи ветеранів через спортивну активність, що доволі розповсюджено і, зокрема, набуває популярності не тільки в Україні. Водночас коли для мене стало питання чи продовжувати військову службу із поєднанням із заняттями спортом — командир бригади підтримав мене і прийняв на службу.

У підрозділі я займаюсь патронатною опікою та питаннями реабілітації. Моя спортивна активність, попри важке поранення, мої досягнення і здобутки, відіграють певну мотиваційну роль для всіх поранених, вони бачать, що життя після поранень не закінчується.

На мій погляд, це вдала ідея мати у підрозділі патронатну службу, яка працює з пораненими, сприяє їх реабілітації, і, звісно ж, там мають бути люди, які на цьому розуміються.

Я, як людина, яка вже п’ятий рік на протезі, але активно тренуюсь, знаю все, що тільки є у світі протезування і даю свою позитивну чи негативну оцінку тим, чи іншим протезувальникам щодо функціональних можливостей існуючих протезів.

— До служби у 808-ій окремій бригаді підтримки ви вже служили в іншій військовій частині. Розкажіть, будь ласка, за яких обставин ви отримали поранення?

— Так, службу розпочав у 2016 році у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор». У 2017 році підписав контракт зі Збройними Силами України в 74-му окремому розвідувальному батальйоні, де, зокрема, й отримав поранення під час виконання одного з бойових завдань.

Звільнившись, почав займатись спортом вже на протезі.

Коли почалась широкомасштабна війна, евакуював родину з Харкова на Вінниччину до батьків і повернувся назад. Добровільно розпочав боротьбу з окупантами з 2022 року в підрозділі «Кракен» ГУР МОУ, 95 десантно-штурмовій бригаді, 92 механізованій бригаді, 53 механізованій бригаді. Саме тоді сформувалася ідея участі у марафонах — і вона була настільки сильною, що з голови не лізла.

Але при цьому було розуміння — або я залишаюсь в армії і займаюсь спортом, який, на мою думку, є найкращим мотиватором з реабілітації, або звільняюсь. Так сталось, що командир 808-ї бригади Сил підтримки Олег Мазурок взяв мене з літа 2023 року для проходження служби.

— Скажіть, будь ласка, скільки ви вже займаєтесь бігом і який це вже у вас за рахунком марафон?

— Ідея бігати виникла після того, як у 2021 році я потягнув на протезі 16-тонний літак.

От коли я встановив рекорд України протягнув літак на відстань 6 метрів 40 сантиметрів за 44 секунди — тоді я повірив у себе та усвідомив, що зможу мотивувати важкопоранених, і акцент має бути на тому, що відсутність кінцівки не повинна позбавляти стимулу і руху, мотивації до повноцінного життя. Спорт все життя для мене був стимулом і мотивацією, особливо після поранення.

Тому, власне, наступним челенджем, ще у 2021-му році, стала ідея пробігти марафон. З початком широкомасштабного вторгнення, у зв’язку з тим, що брав активну участь у бойових діях, ця ідея дещо розтягнулась у часі. Але я до неї повернувся згодом — і у 2023 році у січні розпочав підготовку. Ось, власне, з січня 2023-го я вже другий рік бігаю марафони. За цей період мені вдалося пробігти п’ять марафонів із серії World Marathon Majors: Лондонський, Нью-Йоркський, Чиказький, Берлінський та Токійський.

Мені залишається ще марафон у Бостоні.

Планував пробігти один марафон в Україні, але поки що не склалося, підготовка до світових марафонів забирає багато часу, сил та енергії, адже вже подолав шість за кордоном. Тому в Україні буде трохи пізніше.

— Ви сказали, що входите до складу патронатної служби 808 бригади. Розкажіть чим займаєтесь.

— Наша служба створена для опіки пораненими бійцями, полоненими, безвісти зниклими, загиблими та їхніми родинами. На даний час в частині опрацьовується штат даного підрозділу та триває підбір персоналу. Мій напрямок буде безпосередньо пов’язаний з реабілітацією поранених бійців, оскільки я в такій ситуації, як риба в воді, знаю як потрібно діяти в цьому напрямку.

Вірю, що найкраще тільки попереду, як для мене, так і для військових, яким потрібна буде моя допомога і наставництво.

Коли командир бригади зацікавлений, то справа буде зроблена.

Я просто людина, яка вмотивувала себе, опанувала окремий напрямок і маю намір допомогти іншим.

— Повертаючись до питання спорту — розкажіть, які є особливості бігу в марафонській дистанції? Є якісь техніки? В чому взагалі полягає підготовка до марафону?

— Ми не говоримо зараз про марафон на протезі, а в принципі — про марафон як про спортивне змагання, потрібно розуміти, що це довготривалий процес, який потребує багатогодинних тренувань і режиму.

Він підбирається під кожного спортсмена індивідуально. Тобто спочатку — це більше математика. Ти маєш бажання пробігти марафон, тренер повинен знати, яку дистанцію, які фізичні показники людини на початку тренувань, яка витривалість, тобто такі базові речі, з чим йому треба буде працювати надалі. Далі розписуються перші місяці тренувань, дистанції можуть бути близько 15-20 кілометрів, ми набігаємо маршрути.

Якщо тренер бачить прогрес, покращуються показники, тоді корегується ціль, скажімо 30 кілометрів сумарно за тиждень, які долаємо за 5-6 днів.

Якщо ми говоримо про марафон на протезі, то, звичайно, це явище, яке в Україні досить не розповсюджене, воно потребує вивчення і поширення, а це поки що складне питання.

Пробігти 42 кілометри звичайній людині важко, а для бігунів на протезі треба розуміти якість протеза, рівень професійності протезиста — фахівця, який протезує. Бо, скажімо, відсотків 80 успіху марафонця на протезі припадає якраз на техніку протезування. Тут важливий куксоприймач, бо сам протез виготовляє станок, який не помиляється і зробить все точно, а от куксоприймач, який в культю вставляється, то вже робота людини. Комфорт бігуна на протезі залежить від того наскільки він правильно зроблений.

— За останній місяць ви подолали два найпрестижніші марафони, здається вони входять до World Marathon Majors?

— Так. До реалізації World Marathon Majors, що включає шість марафонів: Лондонський, Бостноський, Нью-Йоркський, Чиказький, Берлінський та Токійський, залишився ще один марафон. Це Бостонський марафон і я планую його пробігти наступного року. Для цього маю пройти кваліфікацію. Дуже сподіваюся, що мені це вдасться.

— Який ваш найкращий результат?

— Мій особистий рекорд — 42 км за три години 55 хвилин. І ще Берлінський марафон, котрий проводився наприкінці вересня, та якому передували шість місяців підготовки.

Після першого Лондонського марафону 23 квітня 2023 року я став першим в Україні ветераном, котрий на протезі здолав таку дистанцію.

Марафон і долати було складно, і після нього було дуже важко. По-перше, було психологічне нерозуміння, що це і як це має відбуватися. А щодо фізичного стану то на наступний день — десь перших 10 хвилин, як прокинувся, я не міг тіло підняти з ліжка.

А моя «жива» нога ходити сама не хотіла. Потрібно було себе переламати, щоб зробити перший крок, бо м’язи були спазмовані і це коштувало надзусиль.

Після Берлінського марафону я просто прокинувся. Звісно, був біль у м’язах, це природньо. Але прокинувся, вдів ногу і погнав собі далі. За два тижні вже пробіг і марафон у Чикаго. Тож, за два тижні подолано 84 тисячі метрів — було все: драйв і адреналін, біль і втома, і боротьба…

— Романе, що вас мотивує?

— Насправді, причин мотивації дуже-дуже багато, це не пояснити одним реченням.

В першу чергу, звичайно, це мої діти, родина та всі ті, заради кого я живу і борюсь далі.

Це побратими, які загинули та ті, які живі та виборюють нашу незалежність. Останні відіграють немалу роль, бо знаходять можливість прямо з передової (дякуючи добрим людям за «старлінки») підтримувати інформаційно через голосові повідомлення та СМС-повідомлення.

Головне — це думка про те, що хлопці не здаються на передовій, демонструють незламність, ризикуючи життям і здоров’ям. То перебуваючи десь тут, у мирному місті або взагалі за кордоном, я маю просто землю рити й пробиватися вперед, тому що ми — Збройні Сили. Для мене це природньо.

Я присягнув захищати та боронити свою країну, і не важливо буде це на фронті чи у спорті. Це та сама боротьба за престиж країни.

— У вас дуже серйозний послужний список і служба в частині спеціального призначення також. Як вам там було з вашою травмою?

— Коли я прийшов у «Кракен», лише мій командир знав, що я без ноги. Зовні всі однакові — у штанях, отже, на ногах. Вище керівництво дізналось приблизно через місяць-півтора. Це було вже після штурму, де ти маєш вести за собою підрозділ — на протезі чи ні — не важливо.

Коли ми залетіли 25 березня на штурм Ольховки, то це був перший результативний штурм після Харкова, коли відганяли «москолоту», там я рухався на рівні зі всіма. І коли танк стріляв в упор, розносив хати, я бігав так, що не скажеш: на протезі чи не на протезі.

— Ви до служби займалися професійним спортом?

— Я в спорті все життя, скільки себе пам’ятаю. Ще в шкільні роки бігав 100-метровки за честь школи. Потім я пішов на секцію з футболу, був півзахисником. Хто розуміється на футболі, той знає, що захисники — це ті коні, які бігають вперед за м’ячем. А вже після поранення став серйозніше ставитися до спорту, починав з кросфіту, брав участь у ветеранських змаганнях.

Згодом спробував себе у стронгмені, коли тягнув літак. І прийшов до марафону.

Власне, на марафоні зараз зупинився.

— Який кілометраж ви набігаєте за тиждень під час підготовки до марафонів?

— Перед Берлінським марафоном було від 54 до 58 кілометрів за тиждень.

Щоб просто бігати марафон в хорошому темпі, треба таку відстань вибігати за чотири дні, це добре.

Але для цілі, яку я переслідую, цього дуже мало, тому що мені потрібно долати за тиждень 70-80 кілометрів в кращому випадку. Але тут не стільки у фізичному стані, я фізично і психічно до цього готовий. Головне питання у протезі: потрібно мати час на відновлення, іноді банально не встигаєш відновлюватись через потертості та таке інше.

Тобто, ці технічні питання потребують проведення дослідження і аналізу. Що я, власне, і роблю, досліджуючи свій стан.

Під час Берлінського марафону реально відчував таке поєднання і гармонію, що абсолютно забув, що в мене протез. Я думав, що в мене жива нога, здорова, і все було добре, я був одним цілим. Отак це має працювати, тоді не буде проблем, і буде гарний фізичний показник. І тут велика заслуга протезиста — бо можна бути сильним духом, мати бажання бігати, але через поганий протез через 10 кілометрів від твоєї кільті залишиться фарш. Це дуже важливо.

— Протез у вас іноземного виробництва?

— Протез і комплектуючі ісландської компанії «Ossur», яка є одним із провідних на ринку високотехнологічних протезів, але збірка, виготовлення культьо-приймальної гільзи (туди культя вставляється) та саме протезування — це вже робота українських фахівців.

— Як за кордоном вас сприймають?

— Спортивна дипломатія на тлі війни в Україні має свої позитивні рішення. Ми хочемо привернути увагу до України, показати світові хто ми, що ми не варвари, яких з нас робила «рашка» всі ці роки. Я собі на свою футболку, в якій біг, принтом на спині наніс великий тризуб і підписав — Україна. А попереду вже були символіка бойового підрозділу, символіка Командування Сил підтримки та організації, яку я представляю.

Ми — носії української ідентичності за кордоном. Приємно чути в різних країнах з різним акцентом «Слава Україні» і я завжди відповідаю «Героям Слава», розуміючи, що цивілізована частка людства усвідомлює зміст гасла «Слава Україні» і нашу емблему, нашу символіку — вони досить добре вже знають. Це надихає, стимулює, мотивує, адже про Україну знають не просто, як про країну на мапі світу. Такі як я, всі ми — частина інформаційної боротьби, це такий вогник, який потрібно постійно підтримувати, постійно кидати дрова, щоб ми були на слуху.

Спорт — це чи не найкращий спосіб продемонструвати світові, що ми є, ми не просто сильні — ми непереможні.

— Чи допускають до таких спортивних подій росіян? Вони так само беруть участь у марафонах? Як їх сприймає світ?

— Кацапську мову чув, особливо багато «русні» у Берліні було, але важливо зазначити, що цивілізований спортивний світ закритий для ветеранів-окупантів. В місцях, де збирається чисто ветеранська «двіжуха» — «москалів» не запрошують. Дуже важливо усвідомлювати, що ветеранів країни-агресора за кордоном, а тим більше у спорті, ніколи не буде…

Досить потужною виявилась інформаційна кампанія української діаспори в Японії. Нас на марафон в Токіо приїхало двоє ветеранів з України, і обидва з ампутаціями. Це був березень, напередодні виборів путіна, коли російська пропагандистська машина проводила інформаційні операції поза межами країн колишнього СРСР щодо Криму, поширюючи маніпуляційні тези про те, що він ніколи не був українським, про те, що війна почалася у 2022 році, бо росія прийшла звільнити наші території.

Коли світовим ЗМІ представлено нас — двох ветеранів з України, які приїхали на марафон, які отримали поранення задовго до «широкомасштабки».

Велика подяка нашій діаспорі в Японії, вони організували інтерв’ю з нами, запросили представників топових світових ЗМІ та звели нанівець роспропагандистські закиди.

Ото вже була «нестиковочка». .

Ми говорили про те, коли і як почалася війна, скільки вона вже триває, що русня забрала український Крим, що референдуми були проведені під впливом збройної агресії та під дулом автомата. Нашим приїздом до Японії, нашою участю у марафоні, ми досить потужно підірвали інформаційну стратегію росіян, медіа переключилися виключно на Україну, на ветеранів.

Це потрібно робити, робити на постійній основі, регулярно. Коли я біжу за кордоном марафон, платою за подолані 42 км є моє здоров’я, росія ж отруює світ пропагандистськими наративами, на яку витрачає мільярди рублів, щоб світ почув їх брехливу правду. Нас має бути багато інформаційно, ми маємо розвиватися, вести нашу боротьбу на всіх фронтах всіма можливими засобами.

Зараз я закликаю поранених не опускати рук, привертати увагу до себе, боротися і показувати всім навколо та світу, що ось дивіться, я людина з протезом, у мене є труднощі, але поряд з цим я не маю обмежень, я маю безмежні можливості для реалізації своїх життєвих цілей.

Фото — з особистого архіву Романа Кашпура