“Я лежала на землі та кричала”. Історія дружини загиблого бійця
Богдана розповіла Суспільному, що зі своїм майбутнім чоловіком, Олександром Спринчане, вона познайомилася в соцмережі. Чоловік вже тоді служив у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді.
“Я зайшла на його сторінку у соцмережі, поставила сердечко під фото. І він мені написав. Це був 2017 рік. На той момент, коли ми познайомилися, він готувався до чергового виїзду в зону бойових дій”, — розповідає вона.
Оскільки підрозділ Олександра перебував у Чернівцях, то Богдана вирішила поїхати до нього, щоби побачитися. Сіла вранці на потяг, провела з юнаком кілька годин у Чернівцях. І ввечері вже була вдома.
“У нас не було часу на романтику, тому що він вже їхав на війну. Здається, ми відразу покохали одне одного”, — каже Богдана.
Закохані ловили кожен момент, щоби зустрітися. Одного вечора Сашко написав дівчині, що він проїжджатиме через Львів і матиме кілька хвилин, щоби побачитися. Але його потяг прибував серед ночі. Отож, треба було пояснити мамі, куди вночі йде донька.
“Я боялася сказати мамі. О четвертій ранку він мені написав, що я вже можу виїжджати. Я розбудила маму, сказала їй, що в мене є хлопець, він військовий, я хочу його побачити і я їду на вокзал”, — згадує вона.
Проте поїзд Сашка запізнився. Вона чекала його кілька годин, аби кілька хвилин побути разом.
“Цей ешелон зупинявся там, де вантажні поїзди. Туди неможливо потрапити, а нам дуже хотілося побачитися. І я перелізала через паркан, пролазила через поїзди. За мною бігали працівники залізниці. Але Сашко перепрошував за мене”, — сміється Богдана.
У 2020 році, на день народження дівчини, Сашко освідчився і через пів року вони побралися.
“Ми дуже хотіли одружитися 13 числа, на річницю початку наших стосунків. Але через коронавірус нереально було потрапити до РАГСу. Тому ми одружилися 17 числа. Це було дуже складно: всі повинні бути в масках, не можна стояти один коло одного, не дихати”, — згадує вона.
За два тижні до повномасштабного вторгнення Сашко раптом почав багато говорити про війну та переглядати спорядження.
“До того я намагалася допомогти йому забути про війну. Я не провокувала розмови на цю тему. Але він знав, що завжди може мені розказати. Ми могли йти вулицею і він раптом починав згадувати деякі епізоди з війни. А потім різко змінював тему і про погоду говорив. Я бачила, що війна була у нього постійно у голові”, — розповідає Богдана.
Дружина помітила, що чоловік зідзвонюється з побратимами, вони обговорюють куди підуть мобілізовуватися.
“Він втратив здоров’я вже під час АТО. Можна б було виробити йому інвалідність. Але мій чоловік би все одно пішов на війну. Він навіть, якби не мав ніг, все одно б пішов. Бо він такий”, — каже жінка.
Подружжя ходило разом у магазини військового спорядження, Сашко оглядав броніки та шоломи. Але Богдана забороняла йому купляти, бо не хотіла вірити у повномасштабне вторгнення.
“В ніч на 24 лютого ми не спали до ранку, розмовляли. Він увесь час виходив на балкон покурити. Мав страшну якусь тривожність. А о шостій ранку прибігла моя мама і сказала, що почалося”, — згадує жінка.
Відразу побігли в банкомати знімати гроші та у магазини купувати спорядження, якого уже майже не було. Пізніше Богдана знайде для Сашка шолом та бронежилет аж у США.
“Я відразу поставила ультиматум: ти йдеш на війну, береш мене з собою. Ми приїхали у військкомат, у нього відразу прийняли документи. І мої теж взяли. Я за освітою технолог харчування. Спитали мене: смачно готуєте? Я показала на чоловіка і сказала, що я його відгодувала. Але чоловік поїхав і з’ясував, що вакансій кухарів нема. Мені пропонували сидіти в частині. А я так не схотіла. Я поїхала додому. І відразу кинулася у волонтерство”, — розповідає Богдана.
Відтоді дружина десантника почала жити з телефоном. Коротка розмова раз в день, коли підрозділ перебував на Херсонщині, приносила спокій. А коли підрозділ перемістився на Донеччину, то боєць виходив на зв’язок раз в десять днів.
“Раз в сім чи десять днів він мені міг на десять секунд подзвонити через Signal. Зв’язок був настільки поганим, що я нічого не чула. Але знала, що – живий. Інколи через хлопців передавав якесь повідомлення. То був такий страшний період, що я в перший же тиждень, коли він не виходив на зв’язок, схудла на п’ять кілограмів. Я сходила з розуму. І коли він такий озвався, то я один-єдиний раз дозволила собі емоції: я кричала на нього і плакала. Ми не можемо знати як нашим чоловікам там, на війні. Але й вони не знають як це важко перебувати у невідомості й очікувати”, — каже Богдана.
Згадує, що тоді заборонила вдома всім питати її чи телефонував Сашко, заспокоювати. Тоді ж вона зненавиділа фразу “все буде добре”. Коли чоловік таки виходив на зв’язок, жінка повідомляла всім про цей факт без деталей.
“У мене почалися страшні видіння: я бачила як у землю опускається труна. Я думала, що я вже зійшла з розуму. Я зрозуміла, що не витримую більше і попросила знайомого священника зустрітися зі мною. Я розповіла йому про ці видіння, про те, що я відчуваю. Я ходила щодня у храм, сповідалася, причащалася. Але легше не стало. Отець казав, що коло мене страшно стояти, що хтось дмухне і я зламаюся. А я нікому не могла пояснити, чому я себе так виїдаю. У мене були найстрашніші передчуття. Мені здавалося, що я відчуваю, коли Саша втомлений, голодний чи хоче спати. Я не лягала спати, бо думала: він не спить, а я буду спати?”, — каже вона.
Одного дня жінка побачила інформацію від волонтера про те, що 80-ка потрапила в кільце. Вона відразу ж добилася зустрічі з одним з командирів, який пояснив, що ще одна дорога є.
Але за кілька днів після цієї розмови Богдана отримала звістку про загибель чоловіка.
“За день перед його загибеллю мені прийшло повідомлення від нього. Він відправив його ще давніше, але зв’язку не було. Як тільки з’явився зв’язок, то воно дійшло. Він написав: “Ангелятко моє, у нас все добре. У нас трішки випав дощ”. Вже після його загибелі мені віддали його телефон і я побачила повідомлення, які не відправилися. У них він писав як він мене сильно любить, що я найкраща дружина і кожне його повідомлення закінчувалося словами “будь розумничкою”. Я ненавиділа цю фразу, бо мені здавалося, що він так прощається зі мною”, — каже Богдана.
Але зараз вона зробила татуювання з цією фразою, щоби нагадувати собі, що має бути розумничкою. Хоча який зміст Сашко вкладав у цю фразу, здогадатися не може.
Про загибель чоловіка Богдана дізналася від свекра. Саме йому працівники військкомату принесли чорну звістку. І він спробував про це сказати невістці. Але ніяк не міг підібрати слова.
“Я гуляла з собакою. Подзвонив тато Сашка і обережно спитав чи він виходив на зв’язок. Я почала на нього кричати, казати, що як тільки буде якась звістка, то я сама зателефоную, що не треба мене турбувати. А він каже: “Мабуть, щось сталося, до мене приходили додому”, — згадує дружина десантника.
В цей момент у неї стиснулося в горлі та перехопило дихання. В думці: хай тільки він буде пораненим. Вдома Богдана вже тримала зібраним наплічник, щоб в разі звістки про поранення чоловіка, схопити його і бігти чи їхати в будь-яку частину світу, в лікарню, аби бути з ним.
“Я знов питаю. А батько не може витиснути з себе цю фразу. Я починаю кричати на нього. Я вже розумію, що він хоче сказати, але не хочу її чути. Нарешті він каже: “Напевно, Саша загинув”. Я починаю на нього ще більше кричати, щоб він нічого не вигадував. Я зв’язалася з його командиром і він підтвердив загибель чоловіка”, — розповідає Богдана.
В цей момент жінка не усвідомлюючи, розвернулася і пішла в бік дороги під автомобілі. Врятувала її від самогубства собачка.
“Це було на Хуторівці, коло Духовної семінарії. Там трафік великий. Я розуміла, що не хочу жити. Але я була з собакою. А вона ще раніше чомусь у цій ділянці не хотіла ходити. Ми з чоловіком коли тут гуляли, то мусили її брати на руки. От я зараз йду під машини, а вона впирається, тягне повідець і не хоче йти. Я прихожу до тями, усвідомлюю, що я роблю. Беру телефон, телефоную мамі й кричу, щоби вона терміново бігла до мене, що Сашко загинув”, — каже вона.
Коли Богдана побачила маму, тата, сестру та її чоловіка, віддала їм собаку і впала на землю.
“Я лежала на землі та кричала. Потім я якось доповзла до хати й все там трощила. Я кричала. Я кричала на Бога. Я Його ненавиділа. Бо я ж стільки молилася. Я не розуміла, як він міг зі мною так вчинити”, — розповідає жінка.
Богдана розповідає, що всі організаційні моменти щодо поховання для неї минули як в тумані. Пам’ятає тільки як хтось їй повідомив, що тіло не змогли вивезти, що ця територія вже окупована і їй доведеться чекати на обмін тілами.
“Я тоді перебувала на вулиці. Я просто впала і не могла підвестися. Почала дзвонити всім, кому могла. За дві години повідомили, що машина виїхала і везе мого чоловіка до мене. Але ті дві години для мене були вічністю. Я була готова вже їхати туди, не знаю куди, навіть в Росію, аби тільки відшукати його. Хоча зараз я розумію, що то було тільки моє бачення і що це не так легко”, — каже вона.
Вісім місяців після поховання жінка щодня приходила на Марсове поле, щоби побути з чоловіком. З часом там знайшла подруг, яких зараз називає марсовою родиною. Ці подруги зараз підтримують одна одну.
Так, Богдана була поруч з Наталею Михайлишин, коли надійшла звістка про загибель її чоловіка.
“Того дня в бабусі одного нашого Героя (загиблого), був день народження. У неї тоді був трохи депресивний настрій, ми хотіли її розвеселити та домовилися зустрітися в кафе. Ми з Наталею поїхали по подарунок. А також вирішили, що варто дозволити побути собі трошки гарнішими, вбрати сукні, нанести макіяж. І в обох у нас було відчуття, що життя готує нам щось недобре. Ми сідаємо у маршрутку. А то вечір, затори, маршрутка стоїть. Наталі телефонують і кажуть, що потрібно зустрітися. Ми вже розуміємо, що це означає. Наталя дивиться на мене, а у мене починається панічна атака. Ми попросили представника військкомату приїхати на Марсове. Ми вийшли з маршрутки, взяли таксі, приїхали на Марсове. Почався неймовірний дощ. Ми стояли коло могили її брата і чекали. Ми промокли наскрізь. Прийшов цей чоловік і у нього тремтів голос. Він зрозумів, що Наталя по другому колу буде проходити це пекло. А ми казали: “Ми розуміємо, що ви хочете сказати, кажіть вже”, — згадує дружина десантника.
Тоді Богдана увесь час була поруч з Наталею, говорила з нею і радила що робити, бо сама так робила.
“Зараз я вже трохи навчилася контролювати свої емоції. Та й час минув. Але коли позгадуєш, подумаєш, то починає шалено накривати та хочеться знову опустити руки. Але я знаю, що я не маю на це права. Я пообіцяла своєму чоловікові”, — каже вона.
Богдана називає себе засновницею їхньої марсової родини. Згадує, як одного дня, перебуваючи коло могили чоловіка, думала, що там треба посадити ще якісь квіти й звернула увагу на могилу неподалік.
“Біля однієї могили стояла маленька жіночка. Я підійшла, запиталася про квіти, ми з нею розговорилися. Вона теж дружина загиблого Героя. І ми відразу порозумілися. Згодом я познайомилася з Анею, мамою Михайла Міхеєва, перезнайомилися та почали спілкуватися”, — розповідає вона.
Втрата рідних для всіх них була дуже болючою. Але кожна з них знала, що має кому зателефонувати та попросити допомогу; кожна з них готова була приїхати, зустрітися, вислухати, поговорити і поплакати. Так утворилася родина.
“Ми почали разом святкувати День Незалежності, День ДШВ, приносили квіти. Почалися наші дні народження. Не хотілося в ці дні бачити нікого, тільки бути на Марсовому. Приходили подруги. Дні народження наших хлопців теж на Марсовому. Так ми й згуртувалися. Нас небагато, дев’ять чи десять родин. Але вони — найближчі”, — каже Богдана.
Найостаннішою у цю спільноту прийняли кохану бійця, який родом з Донеччини, але похований у Львові.
“Одного дня я звернула увагу на могилу, де майже нема квітів. Я знаю, що є Герої з окупованих територій, до них ніхто не прийде, квітів не принесе, свічку не запалить. Я скинула фото цієї могили в чат і мені нічого не треба було писати. Всі все зрозуміли, принесли квіти та свічки. Ми прикрасили могилу Дениса квітами. А наступного дня я побачила Роксолану, його наречену коло цієї могили. Ми злякалися, що вона не сприйме це. Попросили пробачення. А вона розплакалася і почала дякувати”, — розповідає вона.
Зараз дружина десантника знов активно займається волонтерством та збирає гроші для купівлі потрібних речей для 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Зауважила, що на ці збори відгукуються родичі та друзі загиблих героїв.
“Вісім місяців я жила на Марсовому полі. Потім влаштувалася на роботу. Але мені було важко перебувати серед людей. Я хотіла бути на Марсовому, я хотіла бути коло могили свого чоловіка. Мене будь-яка тема могла роздратувати, я хотіла плакати. Я перед роботою бігла на Марсове посидіти пів годинки. На роботі я чекала, коли закінчиться робочий час і я зможу піти на Марсове. Ми з дівчатами могли взяти собі канапки та сидіти там. Тільки там мені було добре, тільки там нас чекають”, — каже Богдана Спринчане.
Війна для львів’янки Богдани Спринчане розпочалася у 2014 році, коли дівчина активно долучилася до волонтерського руху. Тоді ж вона постановила собі, що одружиться тільки з тим чоловіком, який не боїться стати на захист своєї країни.
Богдана розповіла Суспільному, що зі своїм майбутнім чоловіком, Олександром Спринчане, вона познайомилася в соцмережі. Чоловік вже тоді служив у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді.
Побачення на нічному вокзалі
“Я зайшла на його сторінку у соцмережі, поставила сердечко під фото. І він мені написав. Це був 2017 рік. На той момент, коли ми познайомилися, він готувався до чергового виїзду в зону бойових дій”, — розповідає вона.
Оскільки підрозділ Олександра перебував у Чернівцях, то Богдана вирішила поїхати до нього, щоби побачитися. Сіла вранці на потяг, провела з юнаком кілька годин у Чернівцях. І ввечері вже була вдома.
“У нас не було часу на романтику, тому що він вже їхав на війну. Здається, ми відразу покохали одне одного”, — каже Богдана.
Закохані ловили кожен момент, щоби зустрітися. Одного вечора Сашко написав дівчині, що він проїжджатиме через Львів і матиме кілька хвилин, щоби побачитися. Але його потяг прибував серед ночі. Отож, треба було пояснити мамі, куди вночі йде донька.
“Я боялася сказати мамі. О четвертій ранку він мені написав, що я вже можу виїжджати. Я розбудила маму, сказала їй, що в мене є хлопець, він військовий, я хочу його побачити і я їду на вокзал”, — згадує вона.
Проте поїзд Сашка запізнився. Вона чекала його кілька годин, аби кілька хвилин побути разом.
“Цей ешелон зупинявся там, де вантажні поїзди. Туди неможливо потрапити, а нам дуже хотілося побачитися. І я перелізала через паркан, пролазила через поїзди. За мною бігали працівники залізниці. Але Сашко перепрошував за мене”, — сміється Богдана.
У 2020 році, на день народження дівчини, Сашко освідчився і через пів року вони побралися.
“Ми дуже хотіли одружитися 13 числа, на річницю початку наших стосунків. Але через коронавірус нереально було потрапити до РАГСу. Тому ми одружилися 17 числа. Це було дуже складно: всі повинні бути в масках, не можна стояти один коло одного, не дихати”, — згадує вона.
Разом у радості, разом у горі, разом – на війну
За два тижні до повномасштабного вторгнення Сашко раптом почав багато говорити про війну та переглядати спорядження.
“До того я намагалася допомогти йому забути про війну. Я не провокувала розмови на цю тему. Але він знав, що завжди може мені розказати. Ми могли йти вулицею і він раптом починав згадувати деякі епізоди з війни. А потім різко змінював тему і про погоду говорив. Я бачила, що війна була у нього постійно у голові”, — розповідає Богдана.
Дружина помітила, що чоловік зідзвонюється з побратимами, вони обговорюють куди підуть мобілізовуватися.
“Він втратив здоров’я вже під час АТО. Можна б було виробити йому інвалідність. Але мій чоловік би все одно пішов на війну. Він навіть, якби не мав ніг, все одно б пішов. Бо він такий”, — каже жінка.
Подружжя ходило разом у магазини військового спорядження, Сашко оглядав броніки та шоломи. Але Богдана забороняла йому купляти, бо не хотіла вірити у повномасштабне вторгнення.
“В ніч на 24 лютого ми не спали до ранку, розмовляли. Він увесь час виходив на балкон покурити. Мав страшну якусь тривожність. А о шостій ранку прибігла моя мама і сказала, що почалося”, — згадує жінка.
Відразу побігли в банкомати знімати гроші та у магазини купувати спорядження, якого уже майже не було. Пізніше Богдана знайде для Сашка шолом та бронежилет аж у США.
“Я відразу поставила ультиматум: ти йдеш на війну, береш мене з собою. Ми приїхали у військкомат, у нього відразу прийняли документи. І мої теж взяли. Я за освітою технолог харчування. Спитали мене: смачно готуєте? Я показала на чоловіка і сказала, що я його відгодувала. Але чоловік поїхав і з’ясував, що вакансій кухарів нема. Мені пропонували сидіти в частині. А я так не схотіла. Я поїхала додому. І відразу кинулася у волонтерство”, — розповідає Богдана.
Життя з телефоном
Відтоді дружина десантника почала жити з телефоном. Коротка розмова раз в день, коли підрозділ перебував на Херсонщині, приносила спокій. А коли підрозділ перемістився на Донеччину, то боєць виходив на зв’язок раз в десять днів.
“Раз в сім чи десять днів він мені міг на десять секунд подзвонити через Signal. Зв’язок був настільки поганим, що я нічого не чула. Але знала, що – живий. Інколи через хлопців передавав якесь повідомлення. То був такий страшний період, що я в перший же тиждень, коли він не виходив на зв’язок, схудла на п’ять кілограмів. Я сходила з розуму. І коли він такий озвався, то я один-єдиний раз дозволила собі емоції: я кричала на нього і плакала. Ми не можемо знати як нашим чоловікам там, на війні. Але й вони не знають як це важко перебувати у невідомості й очікувати”, — каже Богдана.
Згадує, що тоді заборонила вдома всім питати її чи телефонував Сашко, заспокоювати. Тоді ж вона зненавиділа фразу “все буде добре”. Коли чоловік таки виходив на зв’язок, жінка повідомляла всім про цей факт без деталей.
“У мене почалися страшні видіння: я бачила як у землю опускається труна. Я думала, що я вже зійшла з розуму. Я зрозуміла, що не витримую більше і попросила знайомого священника зустрітися зі мною. Я розповіла йому про ці видіння, про те, що я відчуваю. Я ходила щодня у храм, сповідалася, причащалася. Але легше не стало. Отець казав, що коло мене страшно стояти, що хтось дмухне і я зламаюся. А я нікому не могла пояснити, чому я себе так виїдаю. У мене були найстрашніші передчуття. Мені здавалося, що я відчуваю, коли Саша втомлений, голодний чи хоче спати. Я не лягала спати, бо думала: він не спить, а я буду спати?”, — каже вона.
Одного дня жінка побачила інформацію від волонтера про те, що 80-ка потрапила в кільце. Вона відразу ж добилася зустрічі з одним з командирів, який пояснив, що ще одна дорога є.
Але за кілька днів після цієї розмови Богдана отримала звістку про загибель чоловіка.
“За день перед його загибеллю мені прийшло повідомлення від нього. Він відправив його ще давніше, але зв’язку не було. Як тільки з’явився зв’язок, то воно дійшло. Він написав: “Ангелятко моє, у нас все добре. У нас трішки випав дощ”. Вже після його загибелі мені віддали його телефон і я побачила повідомлення, які не відправилися. У них він писав як він мене сильно любить, що я найкраща дружина і кожне його повідомлення закінчувалося словами “будь розумничкою”. Я ненавиділа цю фразу, бо мені здавалося, що він так прощається зі мною”, — каже Богдана.
Але зараз вона зробила татуювання з цією фразою, щоби нагадувати собі, що має бути розумничкою. Хоча який зміст Сашко вкладав у цю фразу, здогадатися не може.
Звістка про загибель
Про загибель чоловіка Богдана дізналася від свекра. Саме йому працівники військкомату принесли чорну звістку. І він спробував про це сказати невістці. Але ніяк не міг підібрати слова.
“Я гуляла з собакою. Подзвонив тато Сашка і обережно спитав чи він виходив на зв’язок. Я почала на нього кричати, казати, що як тільки буде якась звістка, то я сама зателефоную, що не треба мене турбувати. А він каже: “Мабуть, щось сталося, до мене приходили додому”, — згадує дружина десантника.
В цей момент у неї стиснулося в горлі та перехопило дихання. В думці: хай тільки він буде пораненим. Вдома Богдана вже тримала зібраним наплічник, щоб в разі звістки про поранення чоловіка, схопити його і бігти чи їхати в будь-яку частину світу, в лікарню, аби бути з ним.
“Я знов питаю. А батько не може витиснути з себе цю фразу. Я починаю кричати на нього. Я вже розумію, що він хоче сказати, але не хочу її чути. Нарешті він каже: “Напевно, Саша загинув”. Я починаю на нього ще більше кричати, щоб він нічого не вигадував. Я зв’язалася з його командиром і він підтвердив загибель чоловіка”, — розповідає Богдана.
В цей момент жінка не усвідомлюючи, розвернулася і пішла в бік дороги під автомобілі. Врятувала її від самогубства собачка.
“Це було на Хуторівці, коло Духовної семінарії. Там трафік великий. Я розуміла, що не хочу жити. Але я була з собакою. А вона ще раніше чомусь у цій ділянці не хотіла ходити. Ми з чоловіком коли тут гуляли, то мусили її брати на руки. От я зараз йду під машини, а вона впирається, тягне повідець і не хоче йти. Я прихожу до тями, усвідомлюю, що я роблю. Беру телефон, телефоную мамі й кричу, щоби вона терміново бігла до мене, що Сашко загинув”, — каже вона.
Коли Богдана побачила маму, тата, сестру та її чоловіка, віддала їм собаку і впала на землю.
“Я лежала на землі та кричала. Потім я якось доповзла до хати й все там трощила. Я кричала. Я кричала на Бога. Я Його ненавиділа. Бо я ж стільки молилася. Я не розуміла, як він міг зі мною так вчинити”, — розповідає жінка.
Життя після…
Богдана розповідає, що всі організаційні моменти щодо поховання для неї минули як в тумані. Пам’ятає тільки як хтось їй повідомив, що тіло не змогли вивезти, що ця територія вже окупована і їй доведеться чекати на обмін тілами.
“Я тоді перебувала на вулиці. Я просто впала і не могла підвестися. Почала дзвонити всім, кому могла. За дві години повідомили, що машина виїхала і везе мого чоловіка до мене. Але ті дві години для мене були вічністю. Я була готова вже їхати туди, не знаю куди, навіть в Росію, аби тільки відшукати його. Хоча зараз я розумію, що то було тільки моє бачення і що це не так легко”, — каже вона.
Вісім місяців після поховання жінка щодня приходила на Марсове поле, щоби побути з чоловіком. З часом там знайшла подруг, яких зараз називає марсовою родиною. Ці подруги зараз підтримують одна одну.
Так, Богдана була поруч з Наталею Михайлишин, коли надійшла звістка про загибель її чоловіка.
“Того дня в бабусі одного нашого Героя (загиблого), був день народження. У неї тоді був трохи депресивний настрій, ми хотіли її розвеселити та домовилися зустрітися в кафе. Ми з Наталею поїхали по подарунок. А також вирішили, що варто дозволити побути собі трошки гарнішими, вбрати сукні, нанести макіяж. І в обох у нас було відчуття, що життя готує нам щось недобре. Ми сідаємо у маршрутку. А то вечір, затори, маршрутка стоїть. Наталі телефонують і кажуть, що потрібно зустрітися. Ми вже розуміємо, що це означає. Наталя дивиться на мене, а у мене починається панічна атака. Ми попросили представника військкомату приїхати на Марсове. Ми вийшли з маршрутки, взяли таксі, приїхали на Марсове. Почався неймовірний дощ. Ми стояли коло могили її брата і чекали. Ми промокли наскрізь. Прийшов цей чоловік і у нього тремтів голос. Він зрозумів, що Наталя по другому колу буде проходити це пекло. А ми казали: “Ми розуміємо, що ви хочете сказати, кажіть вже”, — згадує дружина десантника.
Тоді Богдана увесь час була поруч з Наталею, говорила з нею і радила що робити, бо сама так робила.
“Зараз я вже трохи навчилася контролювати свої емоції. Та й час минув. Але коли позгадуєш, подумаєш, то починає шалено накривати та хочеться знову опустити руки. Але я знаю, що я не маю на це права. Я пообіцяла своєму чоловікові”, — каже вона.
Марсова родина
Богдана називає себе засновницею їхньої марсової родини. Згадує, як одного дня, перебуваючи коло могили чоловіка, думала, що там треба посадити ще якісь квіти й звернула увагу на могилу неподалік.
“Біля однієї могили стояла маленька жіночка. Я підійшла, запиталася про квіти, ми з нею розговорилися. Вона теж дружина загиблого Героя. І ми відразу порозумілися. Згодом я познайомилася з Анею, мамою Михайла Міхеєва, перезнайомилися та почали спілкуватися”, — розповідає вона.
Втрата рідних для всіх них була дуже болючою. Але кожна з них знала, що має кому зателефонувати та попросити допомогу; кожна з них готова була приїхати, зустрітися, вислухати, поговорити і поплакати. Так утворилася родина.
“Ми почали разом святкувати День Незалежності, День ДШВ, приносили квіти. Почалися наші дні народження. Не хотілося в ці дні бачити нікого, тільки бути на Марсовому. Приходили подруги. Дні народження наших хлопців теж на Марсовому. Так ми й згуртувалися. Нас небагато, дев’ять чи десять родин. Але вони — найближчі”, — каже Богдана.
Найостаннішою у цю спільноту прийняли кохану бійця, який родом з Донеччини, але похований у Львові.
“Одного дня я звернула увагу на могилу, де майже нема квітів. Я знаю, що є Герої з окупованих територій, до них ніхто не прийде, квітів не принесе, свічку не запалить. Я скинула фото цієї могили в чат і мені нічого не треба було писати. Всі все зрозуміли, принесли квіти та свічки. Ми прикрасили могилу Дениса квітами. А наступного дня я побачила Роксолану, його наречену коло цієї могили. Ми злякалися, що вона не сприйме це. Попросили пробачення. А вона розплакалася і почала дякувати”, — розповідає вона.
Зараз дружина десантника знов активно займається волонтерством та збирає гроші для купівлі потрібних речей для 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Зауважила, що на ці збори відгукуються родичі та друзі загиблих героїв.
“Вісім місяців я жила на Марсовому полі. Потім влаштувалася на роботу. Але мені було важко перебувати серед людей. Я хотіла бути на Марсовому, я хотіла бути коло могили свого чоловіка. Мене будь-яка тема могла роздратувати, я хотіла плакати. Я перед роботою бігла на Марсове посидіти пів годинки. На роботі я чекала, коли закінчиться робочий час і я зможу піти на Марсове. Ми з дівчатами могли взяти собі канапки та сидіти там. Тільки там мені було добре, тільки там нас чекають”, — каже Богдана Спринчане.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
