Всеволод Кожемяко: «Найближчі 50 років ми будемо жити з постійною загрозою вторгнення рф»

Засновник 13-ї бригади Нацгвардії «Хартія» Всеволод Кожемяко про свої думки щодо очікувань від 2025 року:

«Почну з кінця: війна в цьому році продовжиться і стане ще більш жорстокою, ніж була; мир не настане; виборів не буде.

Країні та її захисникам стане ще важче. Політики, які не розуміють і не відчувають поля бою, в надії на скорі вибори, будуть намагатися вести агітацію, заграваючи з мирним населенням і підтримуючи військових (але ні перше, ні друге не буде щирим). А мирне населення, введене в оману тим, що нібито разом із виборами наближається мир, все більше буде віддалятися від тих, хто боронить їхнє мирне існування.

Тепер спробую пояснити, чому думаю саме так.

Війна продовжиться, тому що, по-перше, рф це вигідно. Вони просуваються вперед майже по всій лінії фронту. Також вони перебудували економіку, навчилися обходити санкції, економіка росії продовжує заробляти чималі гроші. Рейтинги їхнього диктатора дуже високі, йому вдалося переконати своє населення в необхідності цієї війни. Пропаганда розгорнута дуже широко, чинній владі нічого не загрожує.

По-друге, адміністрація Дональда Трампа насправді не має дійсно вагомих аргументів, які б швидко переконали рф сісти за стіл перемовин з вимогами, які були б хоч приблизно прийнятними для України (причини якраз зазначені вище: просування, гроші й рейтинги).

Світ більше не однополярний, і США вже не мають такого беззаперечного впливу, як раніше, хоча і залишаються, мабуть, найбільш впливовим світовим гравцем. Будь-яка можлива конструкція миру з додатковим залученням інших країн (Європа, Китай, Індія, Іран, Корея) не складеться швидко. Не буду на цьому довго зупинятися – кожна країна має ще свої інтереси.

По-третє, дуже важливе і те, що геть недооцінюють і не розуміють ні західні, ні, на жаль, українські політики, бізнесмени, громадяни – це ситуація на полі бою. Але ж іде війна і становище на полі бою є величезною частиною пазла мирних перемовин. Саме тут формується наша переговорна позиція. Саме тут ми дійсно можемо на щось впливати. Тому я впевнений, що ворог буде нарощувати свої зусилля і війна буде приймати ще більш жорстокі та інноваційні форми.

Що робити? Не буду оригінальним. Найпростіший аналіз становища підказує, що треба сконцентруватися саме на наших військових спроможностях і можливостях. У нас дуже сильний і небезпечний ворог, він еволюціонує. Це відбувається повільно, але досить системно. Але нам точно не треба повторювати їхній шлях. Маємо будувати свій.

Всі люблять говорити розумну фразу про “велику і маленьку радянські армії”, але за майже 11 років війни дуже мало хто зробив достатньо радикальних кроків для того, щоб перетворити Українську армію на “маленьку сучасну”. Саме радикальні й ніякі інші дії в цьому напрямку можуть бути ефективні в теперішніх умовах.

Розмови про те, що зміни й реформи не на часі через війну і є ризик що все розвалиться, не витримують ні конструктивної критики, ні історичних порівнянь. Саме цей час, як це не цинічно звучить, є найсприятливішим для змін як у самих Силах оборони України, так і в усіх галузях економіки та державного управління, які їх забезпечують.

Останнім часом в Україні лунає багато критики (як конструктивної, так і не дуже) в бік нашого військового і політичного керівництва за відсутність таких реформ. Часто критики, які кажуть нібито правильні речі, пропонують довірити напрямки людям, які не мають нічого спільного з можливими позитивними змінами.

Та і взагалі виходити треба з того, що мати ідеї, формулювати чіткі кроки щодо їхнього досягнення, а вже під ці кроки знаходити людей з достатніми компетенціями. Особисті стосунки не мають бути аргументом, а “вірність” має бути одна – державі Україна.

Як людина, яка на різних рівнях (але завжди добровільно) займається “війною” з 2014 року, я стверджую: військові не зможуть зробити радикальні кроки самотужки. І це логічно, бо дуже важко перебудувати систему, в якій ти прожив все життя і не бачив іншої. Що б хто не казав, вони потребують допомоги нашого політичного керівництва, всієї країни, всієї нації, всіх нас.

Ефективне, навчене, вмотивоване військо має не тільки змінити ситуацію на полі бою і створити позицію для перемовин, але і бути найсильнішою гарантією нашої безпеки в майбутньому. На жаль, мушу констатувати, що ми продовжуємо вести війну шляхом героїзму українського народу і широких системних змін сектор національної безпеки України не зазнав.

Говорячи про будь-які перемовини про мир, ми розуміємо, що, можливо, цей мир не буде довгим. Найближчі 50 років, може й більше, ми, українці, будемо жити з постійною загрозою вторгнення зі сторони рф.

Ми маємо завжди пам’ятати, що в цьому світі ми одні найбільш зацікавлені в існуванні держави Україна й у світі нам ніхто нічого не винен.

Ми з радістю і вдячністю приймаємо допомогу, але маємо працювати насамперед над собою, не розраховуючи на чиїсь обіцянки чи навіть зобов’язання за угодами типу Будапештського меморандуму або подібних. Вони підписувалися в інших умовах, іншими людьми.

До того ж історична практика говорить про те, що жоден документ не зможе відвернути агресора від втілення своїх підступних планів. А жити поруч з агресором нам і нашим нащадкам доведеться все життя.

Що робити? Це, можливо, буде дивно почути, але мені це питання здається найпростішим з усіх інших, що викладені вище. Адже в Україні є достатньо небайдужих і розумних людей (як у війську, так і в цивільному житті), які, об’єднавшись у команди за напрямками, здатні докорінно і назавжди змінити всі процеси насамперед у війську і навколо нього.

В нас є дуже широкий спектр можливостей з отримання матеріальної допомоги й базових знань від наших партнерів. Вирує думка, що “вони мають навчатися у нас”. Але це ілюзія. Ми багато чого можемо дати західним партнерам з погляду адаптування їхніх військових стандартів до масштабу сучасної війни, до сучасного рівня роботизації й моніторингу поля бою.

Але головне – ми сьогодні не маємо системи військової підготовки і освіти, яка б забезпечувала сферу нацбезпеки якісно підготовленими кадрами. Вмотивованими лідерами, які б розуміли не тільки алгоритми військового планування та керування полем бою, а й мали б знання сучасного кадрового менеджменту, логістики, фінансів, звітності й аналізу тощо.

Ми не змогли змінити ставлення до людей у війську, не робимо достатньо для виховання і розвитку лідерства, заснованого на гідності та професіоналізмі, для патріотичного виховання. Так, це, здається, довгий шлях, але ніякого іншого не існує. Впевнений у цьому абсолютно точно. І ми можемо його суттєво скоротити, якщо правильно використовувати всі наявні можливості.

Головне – для цього потрібна політична воля, яка вгамує кар’єрні, фінансові та політичні амбіції різних посадових і не тільки осіб. Залучити найсвітліші розуми, знайти сміливі та креативні рішення, створити алгоритми покрокових дій – все це справа техніки. Нам треба нарешті знайти в собі сили стати на ці рейки.

Тож моє бачення таке, що 25-ий рік може стати для нас як роком якісного прориву, так і роком занепаду і втрат, якщо ми не докладемо достатньо зусиль до прориву.

Завжди вірю в краще для України й буду продовжувати разом з однодумцями робити все для цього».

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.

Фото: УП