Валерій Маркус: «В українській армії сформувалась одна дуже токсична звичка»

Український військовий, колишній головний сержант 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», письменник Валерій Маркус про токсичну звичку українців знецінювати тих, хто в армії, але не перебуває безпосередньо на перредовій:

«В українській армії сформувалась одна дуже токсична звичка: зневажати все, що не пахне порохом.

Інструктор? Значить, боїться. Тилове забезпечення? Значить, не мужик. Навчальний центр? «Краще б на фронт поїхав, герой». Це не просто перекоси. Це – культурна хвороба.

Поки один навчає сотню, інший на кухні кидає під ніготь: «Та він в штабі відсидівся», і всі навколо сміються. Але в нашій культурі це не просто жарт – це вирок.

Саме ця зневага забирає у нас людей, які могли б навчити тисячі. Які могли б зробити армію сильнішою – не пафосом, а руками, справами, системною роботою. Але замість цього вони гинуть. Бо «на фронті – повага», а «в тилу – ганьба».

Людина, яка воювала рік, два, три не має залишатись у піхоті, поки не впаде. Її досвід – це інвестиція в живих. Але ця інвестиція знецінена.

Несерйозно, зневажливо ми ставимось до усіх, хто працює не «на нулі».

Через це ми втрачаємо. Людина, яка мала б навчити нових бійців, встигає лише загинути. Бо інструктором бути соромно. Бо повага лише «на передку». І ніхто не питає, скількох він міг би врятувати своїм досвідом.

А ще є логістика, ремонт, евакуація, медики, планування. Це армія. Вся армія.

Це робота, яка незалежно від ситуації на фронті ніколи не зупиняється. Без аплодисментів, без фото, без поваги, бо в тилу ж «відсиділись».

Коли я був солдатом, ми жили від бою до бою. В інший час – займались власним побутом, чергуванням і відпочивали. Але тил – це машина яка не зупиняється ніколи, бо війна не має пауз. Так, як десантник, ризикував більше, але чи багато б я навоював без підвозу боєприпасів, соляри, їжі, планування? Та й коли вчасно грошове забезпечення приходило на картку, настрій трохи підіймався.

Цю зневагу треба намагатись викорінити з нашої культури. Бо поки досвідчені встигають лише померти, а не передати свій досвід – ми множимо помилки. Кожен новий мобілізований – це результат чийогось навчання… Або його відсутності. Чийсь учень, або чиясь жертва.

Усі хочуть на фронт двухсотити підарчуків. Це зрозуміло. Там чітко, по-чоловічому, справедливо. Але перемоги в цій війні добуваються не лише в окопі.

Якби завтра я формував бригаду, перший, кого б я шукав в команду – це грамотний начальник логістики. Далі – начштабу, фінансист, стройовик, начопер і начрозвідки. А перші підрозділи, які б я намагався наповнити фахівцями, це підрозділи забезпечення. До пошуку РЕКСів я приступив в останню чергу.

І якщо ми дійсно хочемо виграти, треба перестати ділити військових на «справжніх» і «тилових» з точки зору поваги і зневаги. Бо перемога буде або спільною, або не буде взагалі.

Без цієї «негероїчної» роботи не буде фронту. Бо піхота не воює на повітрі. Без логістики героїзм – це просто шлях на цвинтар. Піхоті потрібно все – від їжі до дронів. Потрібен час на відновлення. Потрібні ті, хто навчить правильно копати, стріляти, взаємодіяти. Інакше ми просто без кінця мінятимемо мертвих на нових. Слава Україні!».