Поліна Козлова – інтерв’ю зі школяркою з Херсона, яка виграла Олімпіаду геніїв у США

До 24 лютого 2022 року Поліна Козлова вчилася в 10 класі та створювала наукові проєкти в Малій академії наук України. Окупацію рідного Херсону дівчина зустріла, готуючись взяти участь у міжнародному конкурсі Олімпіада геніїв (GENIUS Olympiad 2022). Це змагання проєктів екологічного спрямування, яке щорічно проводять у США за участі понад 1 тис. дітей із 70 країн світу.

Попри присутність загарбників на вулицях Херсону, Поліна продовжувала створювати свій конкурсний проєкт — поезію англійською мовою на тему екологічних викликів перед людством.

Як без зв’язку школярка змогла навчатися та врешті вперше в історії України здобути найвищу нагороду на Олімпіаді геніїв у категорії Креативне письмо, Поліна Козлова ексклюзивно розповіла Фактам ICTV.

– Поліно, ти зустріла повномасштабну війну в Україні як школярка та юна науковиця в Малій академії наук. Які плани ти будувала на 2022 рік до вторгнення ворога?

– Я була в 10 класі, тож хотіла найперше успішно перейти до випускного класу. Потім на канікулах мріяла поїхати з батьками в подорож до Харкова і в Париж. Я вже розмірковувала над майбутньою професією: мені цікаві іноземні мови, зокрема арабська, а ще економіка.

Ну і, звісно, я продовжувала займатися науковими проєктами. Це були роботи для конкурсів від Малої академії наук на тему туристичного розвитку мого рідного регіону — Херсонщини. Це ж і про наше унікальне рожеве озеро, і про Олешківські піски, про термальні джерела і виноробні. Є чим пишатися і що розвивати.

А в січні я зареєструвалася на конкурс Олімпіада геніїв й активно розробляла свою нову роботу, яку туди планувала подати.

Фото з особистого архіву Поліни Козлової

– Як у лютому 2022-го ти сприйняла той факт, що опинилася в окупації? Як минув цей період твого життя? 

– Саме в день початку цього жаху, 24 лютого, мої батьки поїхали по роботі з дому. Моя мама — вчителька в інтернаті для дітей із порушеннями слуху, тож вона допомагала евакуйовувати вихованців. Батько — підприємець — поїхав на робоче місце.

Я лишилася сама з молодшим братом вдома, ми збирали речі, але не розуміли куди. Факт окупації я відчувала як повне обмеження волі, ніби я в тюрмі ні за що. Мені морально було дуже погано, була одна лише думка: Це все. Не буде школи, друзів, дитинства.

Ми так і не виїхали в лютому, бо в нас є літні родичі, про яких треба було подбати — вони б не витримали дороги з Херсону. Попри все, ми з мамою та братом уже пізніше двічі намагалися виїхати на машині мого друга, але нас не випустили окупанти. Все відбувалося під обстрілами, машини наїжджали на міни.

За всі три місяці, доки я була в окупації, я майже не виходила надвір. Бракувало свіжого повітря, але зрідка були прогулянки з батьком біля будинку. У нас під вікнами постійно відбувалися фейкові мітинги, куди звозили якихось чужих людей, роздавали їм російські прапори, знімали на камеру, а потім весь цей реквізит викидали у смітник у нас під домом.

Одного разу мені вдалося вийти на ринок. Там були такі картини: окупанти стоять з автоматами й обшукують якогось дідуся, що торгує, а ти собі ходиш і купуєш ковбаску.

Мене брат дуже підставляв, коли ми десь почали виходити з дому. Він іноді співав Ой, у лузі червона калина або вигукував Путін — лох (сміється).

– Чим ти себе морально підтримувала та як вдалося продовжити навчання і роботу над екопроєктом?

– Власне, навчання і робота над науковим проєктом тримали мене при тямі. У мене було, попри все, дистанційне навчання в українській школі. Так, на урок я потрапляла дуже зрідка через поганий зв’язок, але отримувала завдання і працювала над ними у своїй кімнаті. Це мене неабияк розважало!

Плюс підготовка до участі в конкурсі від МАН дала мені якісь сили, сенс сидіти в тій кімнаті та продовжувати роботу. Коли ми закінчили семестр і у травні я завершила проєкт, я просто знову опинилася в порожньому домі наодинці зі своїми страхами і ненавистю до росіян, до загарбників. Було отаке бажання: Дайте мені автомат, і я піду їх сама виганяти звідси.

Фото з особистого архіву Поліни Козлової

– Вірш Garbage State, що ти створила в окупації, приніс історичну для України перемогу на міжнародній Олімпіаді геніїв. Що надихнуло написати його саме таким у тих обставинах?

– Мені важко сказати. Так, це вірш про країну-смітник, і кожен громадянин цієї країни має паспорт країни-смітника. Є таке реальне наукове поняття, як тихоокеанська сміттєва пляма. Цей вірш сповнений сатири про неї, яка задумувалася першочергово для привернення уваги до засмічення планети.

Але з Росією аналогія тут дуже видима також, хоча парадоксально я помітила її тоді, коли вірш уже був готовий. І там є такі рядки “хто ж хоче жити в такій країні, коли її вигляд такий жахливий?”. Це для мене про РФ теж. Є рядок про те, що “люди змогли підкорити космос, але не можуть впоратися з країною-смітником”. Це теж багато що мені нагадує. І головна думка: “Ми вирішимо цю проблему рано чи пізно, бо якщо ні, тоді всі стануть громадянами країни-смітника”.

– Скільки і як тривала робота над проєктом? Як ти врешті подала його на конкурс без зв’язку та під контролем окупантів у місті?

– Це не просто було написання вірша. Кожен проєкт треба було представити у відеоформаті з презентацією — змонтувати динамічний ролик. І тут я: в окупації, лише з одним телефоном у руках і майже без інтернету.

Я досить довго сиділа у своїй кімнаті, готувала сценарій, слайди презентації, знімала, а потім ще довше завантажувала програму для монтажу, монтувала, та врешті доробила цей проєкт.

Найтяжче було не мати постійного зв’язку з науковою керівницею. Я знала, як вона і де, але фізично не могла з нею затвердити фінальний вигляд роботи — мені просто не вдавалося їй завантажити файли.

Якраз напередодні 9 травня росіяни майже повністю відключили зв’язок у місті. А це ж були ті дати, коли я мала подавати відеороботу на Олімпіаду геніїв.

Дивом мені, як і іншим херсонцям, пощастило знайти слабенький вайфай у відділенні пошти, що вже не працювало. Я відстояла під тим відділенням кілька годин, аби завантажити роботу на сайт конкурсу. І врешті мені таки вдалося (усміхається). Другого шансу в мене не було б.

– Як ти дізналася про свою перемогу?

– Це було дуже несподівано. Я дивилася онлайн-трансляцію з церемонії нагородження, коли вже виїхала з Херсону. Дуже довго йшов той ефір, і мене ніде не оголосили. Я вже думала, що це все. Але після вітальних слів і концертних виступів я почула своє ім’я в категорії гран-прі. Її спеціально лишили на кінець. Ось так я зрозуміла, що мої ідеї дійсно були важливими, вони відгукнулись іншим.

– Після того як у травні ти виїхала з на той момент окупованого Херсону, де ти живеш і навчаєшся весь цей час? 

– Я приїхала до Канади — тут живу у своєї хрещеної. Важко займатися проєктами далеко від дому, бо треба звикати до всього нового. Тут нова школа, яку я планую закінчити.

Розрадою для мене є нове захоплення — створення документальних фільмів про Україну. Декілька з них я сама зняла, змонтувала та представила у своїй канадській школі. Я знаю точно: тут у мене є можливість дізнаватися щось нове, розвиватися та трошки морально відновлюватися.

Але мені дуже погано далеко від Херсону, і мене дуже хвилює стан міста — те, що його досі обстрілюють. Там є мої рідні.

Фото з особистого архіву Поліни Козлової

– Як війна змінила тебе і твоїх однолітків?

– Ми стали сильнішими, навчилися ухвалювати рішення самостійно. У мене є подруга, яка лишилася в Україні, її батьки морально дуже важко переживають війну, тому вона підтримує і їх, і молодшого брата: шукає волонтерів на поміч і сама працює. Це означає, що ми вже самі несемо відповідальність за своє життя — ми вимушені в цих умовах.

– Які вірші ти пишеш зараз, після року повномасштабної війни в Україні? На що в тебе нині є натхнення?

– Я продовжую писати, натхнення багато. Пишу про свій сум за домом, українську історію, про війну, про любов теж. Мені довелося розійтися з хлопцем, коли я їхала в Канаду — це окрема історія.

Про Голодомор нещодавно з’явилися рядки. Там багато паралелей із сучасними подіями. Зачитаю вам: “Лежить собі голе поле, вся городина горіла. Чужі коси торкались твоєї садини. Ніхто того врожаю нині не бачить. Тільки заморені голодом діти плачуть. Як розквітне наше поле, візьмем руж’я в руки, відвоюєм нашу волю, щоб жили хоч внуки”.

– На початку інтерв’ю я питала про твої плани до вторгнення російської армії в Україну. Які твої цілі тепер, рівно за рік після того, що сталося? Чи хочеш продовжити жити і навчатися у вже звільненому Херсоні?

– Я мрію повернутися додому, де буде безпечно, де я зможу навчатися, вступити в університет у Харкові. Ці мрії поки що нереальні. На мене це дуже тисне, я маю тут завершити школу, а далі я сподіваюся, що буду продовжувати наукову роботу та здобувати освіту в Україні. Я би дуже хотіла надалі створювати наукові проєкти на тему екології, зокрема в контексті наслідків війни для українського природного середовища.

І загалом зараз будь-який проєкт, яким я займаюся, буде присвячений Україні: її минулому і сучасному, нашій культурі, мові. Я буду це показувати тут, за кордоном, аби про Україну знали й чули всюди.