«Мій дім — Україна»: воїн 152-ї бригади Андрій навчався в духовній семінарії в росії, проте у 2014 році повернувся на батьківщину і обрав її захищати

У 2014 році, після початку російської агресії проти України, Андрій вирішив залишити росію, де на той час прожив уже десять років.
Історію бригада оприлюднила у соцмережах.
Він навчався в духовній семінарії, жив при монастирі та працював секретарем ігумена. Однак після окупації Криму й частини Донбасу ставлення до українців там змінилося. Рішення повернутися на батьківщину Андрій пояснює просто: «Мій дім Україна. То що я тут роблю?».
Андрій народився 1971 року в Казахстані. Його прадідів депортували з України до Сибіру, звідки вони так і не повернулися.
Сам він уперше приїхав на історичну батьківщину разом із мамою у 1991 році, після строкової служби на Далекому Сході.
Після казахстанських степів його дивувало, що в Україні яблука та вишні ростуть просто на деревах. А про людей, серед яких оселився, він каже: «А тут лише свої».
Своїм домом Андрій обрав село Рудівка неподалік Прилук на Чернігівщині. Тут одружився, працював на землі, водив трактор і займався перевезеннями.
Після розлучення поїхав до росії. У 2014 році повернувся на Чернігівщину й знову взявся за звичну роботу.
У травні 2024 року Андрій долучився до 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри. Війна торкнулася і його родини: брат також служить у війську, а зять працює рятувальником у ДСНС.
«Це наша земля, розумієте? А хто, як не ми? Нас так виховували, ми сільські хлопці», — пояснює Андрій своє рішення стати до лав Сил оборони.
Спочатку він служив в евакуаційному підрозділі. Згодом пройшов додаткову підготовку та виконував штурмові завдання на Покровському напрямку.
Під час одного з виходів поблизу Удачного військовий потрапив під мінометний обстріл і дістав осколкове поранення ноги. Після цього позиції атакували російські FPV-дрони. Андрію вдалося вибратися звідти разом із побратимом.
Після лікування в госпіталі та реабілітації він повернувся до свого підрозділу. Каже, що відчуває потребу бути поруч із побратимами й допомагати їм.
Нині Андрій служить водієм-кранівником у ремонтно-відновлювальному батальйоні. У пригоді став фах, який він опанував ще під час строкової служби. Тепер його робота пов’язана з технікою та запчастинами, а виконувати завдання часто доводиться вночі.
Перед виходом Андрій, як навчили його батьки й діди, хреститься та промовляє: «Боже, поможи».
У Рудівці на військового чекають літні батьки. Там залишилася земля, яку потрібно обробляти, але найбільше Андрій хоче побачити онуків. Саме заради їхнього майбутнього він продовжує служити.
«Я хочу, щоб мої внуки сюди повернулися, щоб тут жили, вчилися, розвивалися», — говорить Андрій.






























