Артур Дронь: «Історії людей із моєї книги не будуть звучати після чи разом із історіями про росіян»

Письменник і поет, ветеран Артур Дронь про відмову видавати свою книгу «Гемінґвей нічого не знає» у норвезькому видавництві і про дотримання власних принципів у роботі:

«Нещодавно у новинах написали про мою відмову норвезькому видавництву Cappelen Damm у виданні книжки “Гемінґвей нічого не знає”. Команда видавництва давно підтримує Україну, за що я їй щиро вдячний, але відмовив у співпраці через те, що вони минулого року видали книгу про росіян від норвезької журналістки Осне Сеєрстад “Розбрат: росія зсередини”.

Я вже давав про це коментар Суспільному, тому не планував ще щось писати, але погортав коментарі під цими новинами і хотів би все-таки дещо додати. Тільки дві речі в усіх цих коментах спонукають мене ще раз повернутись до теми.

1. Багато критиків моєї відмови пишуть про якийсь “наш голос”, який нібито має всюди прозвучати, а тепер не прозвучить, бо я відмовив видавцеві.

Мені цікаво про який “наш” голос йдеться? Моя книжка точно не є голосом людей, яким ок, коли під час війни росіян цим росіянам дають слово. Це буквально є темою одного з текстів моєї книжки. Є конкретна книга і конкретний голос її автора, яким він розпоряджається. Мої книжки не будуть публікуватися у видавництвах, які співпрацюють з росіянами, видають російську літературу чи книги про росіян, поки це стадо маніяків вбиває невинних людей.

Поки росіяни вбивають, російська культура має бути в ізоляції. Так, цього у країнах Європи дотримуються не всі. Але я обираю працювати тільки з тими, хто дотримується.

Осне Сеєрстад – журналістка, яка власне досліджувала росію зсередини – модерувала зустріч з Ірою Цілик в Осло у той час, коли її чоловік Артем Чех захищав нас під Бахмутом. Сеєрстад розпитувала Цілик про її переживання за чоловіка, а в той самий час вже каталась в росію досліджувати її і писати про вагнерівця, який воював під Бахмутом з іншого боку. У своїй книжці вона, звісно ж, не возвеличує росію, а критикує її, але серед іншого дає інтерв’ю з тим вагнерівцем і його ріднею, розповідає його історію, дає йому голос.

А потім, коли наша країна була в траурі за вбитими у Тернополі в листопаді минулого року, Сеєсрстад отримувала одну зі своїх численних літературних нагород за таке чудове дослідження. Ну і дякувала видавцеві, без якого б нічого не вийшло, ясна річ.

Ні за які єври я не погоджуся на таку співпрацю. Це аморально і неприпустимо для мене як ветерана цієї війни. А ще, зрештою, це моє право як письменника.

2. Ще пишуть, що тепер мою книжку про українських захисників не читатимуть, що мій вчинок – це самоізоляція і навіть програна битва в “інформаційній війні”.

Найперше скажу, що в нас багато чудових письменників, яких перекладають різними мовами і видають в різних країнах, тож дізнатися про українців можна з багатьох книжок. Але добре, якщо вже говоримо суто про мою, то ось вам ще один інфопривід. Я не пишу про це за кожним разом в соцмережах і ніде не розповідав, але зараз буде дуже в тему вперше публічно сказати:

Станом на 4 березеня 2026 року ми підписали контракти на переклад і видання книжки “Гемінґвей нічого не знає” із 11 країнами. Ця книжка готується до друку в Британії, Словаччині, Бразилії, Чехії, Франції, Литві, Грузії, Швеції, Німеччині, Польщі й Данії. Англійською, португальською (для Бразилії), литовською та шведською вже перекладена.

І в Норвегії, дай Бог, ще видадуть. Я відмовив конкретному видавництву, а Cappelen Damm – не єдиний норвезький видавець. Буде інший, який поділятиме мої моральні принципи і не видаватиме інтервʼю з рускими. Норвежці – одні з наших найбільший партнерів. У Норвегії вийшла моя попередня книжка – “Тут були ми”. Я й сам уже мав змогу потрапити в Осло і почитати віршів норвезьким читачам та українській спільноті. А тепер завдяки Юлії Підлісній ми чекаємо перекладу одного тексту із мого “Гемінґвея” в норвезькому журналі. Тож маю надію, що колись і книжка там вийде.

Але історії людей із моєї книги не будуть звучати після чи разом із історіями про росіян. Байдуже, дезертирували вони після того, що наробили, чи ні. Видання росіян і про росіян під час війни розмиває межі між жертвою і вбивцею. Закінчать воювати – хай тоді собі рефлексують, досліджують і пишуть книжки. Але поки вбивають, голос можна дати або їм, або тим, хто рятує від них цивілізований світ. Не обидвом одночасно.

Р.S. А це ось фото – з Міжнародного літературного фестивалю у Вільнюсі, де я був минулого тижня. Там щойно вийшла моя книга віршів “Тут були ми” у литовському перекладі Marius Burokas, Arnas Ališauskas, Donatas Petrošius, Antanas A. Jonynas. Видавництво Baziliskas, яке минулого року видало книгу віршів Максима Кривцова, прийняло рішення, що кошти з продажу книг українських авторів передають у фонд підтримки України. Презентація книги для литовців, зустріч із читачами, розмова і поетичні читання конвертувалися у декілька тисяч євро, які Baziliskas передав на допомогу українській армії.

Як добре, що можна працювати, зберігаючи свої принципи. Цим і займусь».