Олег Радик: «Нам є кому ставити меморіальні таблиці, а не режисерці, у чиїх фільмах Україною і Львовом не пахло»

Радник голови Львівської ОВА і журналіст Олег Радик про те, чому у центрі Львова досі висіла меморіальна таблиця радянській кінорежисерці Ларисі Шепітько:

«Пішло пів року на процедури і демонтаж меморіальної таблиці радянській кінорежисерці Шепітько (цікаво, хто чув це прізвище) на вул. Ковжуна, 8 у Львові. Тут знаходилась російська школа, яку закінчила уродженка Бахмута у 1954 році. Школа-правонаступниця давно на Сихові.

Тепер тут приміщення національної бібліотеки імені Стефаника, яка має зробити фасад після демонтажу. Чому на бібліотеці висіла згадка про школу, яка переїхала? Мабуть, дехто в закладі є прихильником талантів Стефаника-молодшого – керівника комуністичної Львівщини у 1953-69 роках.

Я скрупульозно вивчив всі згадки і біографію Лариси Шепітько. Пробував дивитись кіно. Україною і Львовом там не пахло. Про таланти не сперечаюсь.

Інтерв’ю після вручення «Золотого Ведмедя» на Берлінале 1978 року. Журналісти поцікавилися її мотивами створення фільму «Восхождение» (The Ascent). У відповідь Шепітько зазначила, що прагнула дослідити те, що вона назвала «духовною стійкістю» радянських людей, яка дозволила перемогти нацизм».

Є зафіксована оцінка Олександра Довженка з прямо артикульованою «українськістю». «Селом взращенная украинская дивчина». Радянський метр і поціновувач Сталіна лукавить – на селі Лариса ніколи не жила. Це був піар.

У вступних словах до показів фільму «Крылья» (1966) вона говорила, що «хотіла розповісти про покоління радянських людей, яке винесло на собі тягар війни і відбудови».

Аналіз фільму «Восхождение» описує його як історію «о нравственной стойкости человека и бескомпромиссности в вопросах духа». Цитата з радянських джерел.

У нас є кому ставити меморіальні таблиці».

Фото: Facebook/Олег Радик