Вмикали музику, щоб під час операції не чути вибухів: як працюють бойові медики поблизу фронту

Під час тримісячної ротації у точці М (назва не розголошується з міркувань безпеки) на сході України зустрілися медичні працівники з різних регіонів, зокрема зі Львова та Чернівців. Попри різні звання, досвід та посади, команда працювала як одне ціле, рятуючи життя поранених військових і цивільних. Львівський портал поспілкувався з тим, хто безпосередньо працював на передовій.

Хірург Віктор Ференс, капітан медичної служби з чернівецького військового госпіталю, проводив ампутації, лапаротомії, первинні хірургічні обробки, асистував колегам і наприкінці ротації став старшим точки, для якого значення мали люди, що поруч.

«Коли ти оперуєш, а команда знає, що робити без слів – це неймовірно», – згадує Віктор.

Медсестра Марічка Бегей зі Львова та хірург Віктор Ференс

Медсестра Леся Мигдалевич з Чернівців (праворуч)

«Усі знали, що робити, – розповідає Віктор. – Під час операції мені не потрібно було казати, який затискач має подати медсестра. Я просто простягав руку, і вона наосліп давала те, що було потрібно».

Робота була виснажливою. Нічні чергування, перебудова на режим «день-ніч» давалися важко. «Перші тижні було складно, – зізнається Віктор. – Новий колектив, ургентна робота, маса поранених. Але з кожним днем стає легше. Спали вдень, коли був час, і йшли далі».

Іноді спали лише 2-3 години, тож самовіддані медики без перебільшення віддавались повністю роботі. «Бувало, працюєш усю ніч, чотири тяжкі поранені один за одним, – згадує він. – Думаєш: усе, край. А тут дзвонять: ще один. І ти знову в операційну до ранку».

До того ж не всі члени команди були медиками у цивільному житті: наприклад, залізничник Василь Пашко за місяць опанував усі обов’язки санітара та отримав позивний Провідний санітар.

Санітар Василь Пашко

Найважчий момент припав на 22 лютого – день народження Віктора. Під час операції, де він асистував старшому хірургу з Києва, Дмитру Бутенку, у пацієнта діагностували: «Мінно-вибухова травма, відкрита черепно-мозкова травма, проникаюче поранення обох очей, травматична ампутація руки й ноги, вогнепальне осколкове поранення черевного відділу аорти з масивним дефектом її стінки».

«Ми зробили все можливе, – тихо говорить Віктор, – але травми були несумісними з життям».

Серед багатьох операцій Віктору особливо запам’яталася одна, яку очолював молодий львівський хірург Данило Іванків, на той час старший точки М. Разом із ним асистував Віктор, а операційною медсестрою була львів’янка Марічка Бегей. Вони виконали складну органозберігаючу операцію – резекцію верхнього полюса правої нирки.

Данило Іванків, Віктор Ференс та Марічка Бегей

Був і момент, який Віктор згадує з теплом і сміхом. Під час нічної операції він сів на стілець, щоб спина не боліла. «Роблю ампутацію, і в кінці Василь забирає стілець, – сміється він. – Я сідаю за звичкою – і падаю! Марічка кричить: “Що сталося? Свідомість втратили?” А я: та ні, просто стільця нема! Усі регочуть». Цей сміх у темряві став одним із тих скарбів, які Віктор береже в пам’яті.

Часто Віктору асистував хірург із чернівецького госпіталю, родом з Узбекистану, Азізбек Мумінов.

Азізбек Мумінов (ліворуч)

Музика була порятунком медиків, що приглушувала звуки вибухів. «Колонка – наш талісман, – каже Віктор. – Вона заглушала вибухи, і ми працювали на своїй хвилі».

Коли на фронті траплялися спокійні години вони ходили в спортзал за 400 метрів від точки М, де старенькі тренажери допомагали медикам відволікатися.

«Ми займалися професійно, адже з нами був тренер – Вадим Митрюшин, абсолютний чемпіон світу з бодибілдингу 2009 року за версією IFBB, який на точці був напарником Провідного санітара Василя», – згадує Віктор.

Команда співпрацювала із батальйоном «Вовки Да Вінчі», які евакуйовували поранених. Завдяки Аліні, нареченій загиблого командира батальйону Дмитра Коцюбайла, тяжкопоранених оперативно доставляли до центру Superhumans у Львові. «Закінчуємо операцію, а за годину пацієнт уже в дорозі на реабілітацію і через 10 годин у Львові, – розповідає Віктор із гордістю. – Це було круто».

Завершення ротації було важким, адже за три місяці медики стали близькими одне одному. Попереду їх чекало повернення до своїх військових частин. Але кожен відчував легкий смуток, розуміючи, що зібратися знову таким складом буде дуже важко.

Віктор із теплом згадує колег, які працювали пліч-о-пліч у точці М: Андрія Родзоняка, Дарину Пілюгіну, Мар’яну Бецко, Ярослава Матійціва, Ігоря Нижніка, Владислава Богуцького, Лесю Мигдалевич, Назара Котенського, Андрія Ремського, Романа Бутхарея, Ірину Шерейко, Павла Бодака та Валерія Артеменка.

Фото надані Львівському порталу