«ЗСУ були крутими задовго до 2022 року»: про війну «Хорунжого», Чіпа і Дейла та перший Mavic

3 тижні назад

161 7 хвилин читано

Про те, що дали українській армії довгі роки війни на Донбасі з 2014 року, чому ЗСУ були крутими задовго до широкомасштабного нападу рф на Україну, а також про те, чому БПЛА критично важливі для артилерії, АрміяInform розповів досвідчений артилерист майор Костянтин Римаренко із позивним «Хорунжий».

ЗСУ були крутими задовго до 2022 року

Військовий шлях «Хорунжий» розпочав 2012 року зі звичайної строкової служби. Тоді йому як випускникові Університету імені Альфреда Нобеля у Дніпропетровську потрібно було відслужити всього 9 місяців. Однак зрештою цей нетривалий термін став лише зачином для багаторічної військової кар’єри, за час якої він пройшов шлях від солдата до майора.

На питання про військову кафедру під час здобуття вищої освіти офіцер відповідає скрушно, зауважуючи, що це окрема сумна історія. На жаль, впродовж 1990-х — початку 2000-х років та особливо після 2010 року, система підготовки військових кадрів через військові кафедри при вишах була значною мірою дезорганізована.

Тож службу в армії майбутній офіцер починав «на загальних засадах» і зараз не шкодує про це. Він згадує, що на строковій службі навіть попри хронічне недофінансування, застарілу матеріальну базу та пережитки «радянщини», військовій справі навчали якісно.

— У Дівичках строковиків вчили дуже добре — не гірше, ніж зараз вчать офіцерів. Дуже все було добре організовано, дуже було класне навчання — питань немає. Майже все, що я знаю про артилерію, як вона працює, всі базові речі я знаю саме завдяки строковій службі. Реально вчили дуже добре. Хоч воно і було трохи «затягнуто» (посміхається — авт.), але вчили всього — від А до Я. Базу закладали дуже міцну, — розповідає артилерист.

Все найкраще з цієї основи, вважає він, дозволило Збройним Силам України дати гідну відсіч збройній агресії російської федерації проти України 2014 року і стало надійним підґрунтям для подальшого розвитку українського війська. Наступні роки перед широкомасштабним нападом також не минули даремно, тож ЗСУ вже були крутими задовго до 2022 року.

Антиукраїнську істерію на Донбасі роздмухували провокатори

Напад росії на Україну Костянтин Римаренко зустрів у лавах Збройних Сил, адже після «строчки» уклав контракт. Тож можна сказати, що воює він з найперших днів вже понад десятирічної війни.

— У 2014 році 25 бригада першою виїжджала на Донбас колоною, це була перша БТГ (батальйонна тактична група — авт.) першого батальйону. 10 березня 2014 року ми виїхали в район населеного пункту Амвросіївка. Перші 150 км їхали добре — люди підтримували, допомагали, давали всякі «ніштяки», — розповідає офіцер.

Потім же почались проблеми — люди в цивільному перешкоджали рухові колони військової техніки, перекриваючи дороги та переслідуючи транспорт. Військовий згадує, що мітингувальники були не лише надзвичайно оздоблені через антиукраїнську пропаганду, але й добре скоординовані — було помітно, що ними хтось керував.

— Все було скоординовано аж до того, що вони знали точку, де найвигідніше зупиняти колону. Бо колона — це багато броні та коліс, це військові «Урали». Ми часто їхали ґрунтовими дорогами, полями — і люди в цивільному чітко зустрічали нас там, де ми мали виїхати на асфальтовану дорогу. Вони завчасно вже стояли на тому місці, тобто їх координували, бо самі вони не могли відслідкувати наш рух і зрозуміти, куди саме ми їдемо, — згадує «Хорунжий».

Натовп, що перекривав дорогу, міг налічувати від кількох десятків до двох чи трьох сотень людей, яких доводилось оминати, переконувати чи навіть розганяти силоміць. Було помітно, що істерію серед місцевих спеціально роздмухують, а в натовпах можна було побачити підготовлених «активістів»-провокаторів, які все організовували.

Перша «широкомасштабка» почалась у серпні 2014 року

Подальший бойовий шлях артилериста проліг через Амвросіївку, Слов’янськ, Дебальцеве, Шахтарськ… Пам’ятною стала спроба визволення Донецька у середині серпня 2014 року, під час якої підрозділи бригади мали з Дебальцевого через Нижню Кринку рухатися в напрямку Харцизька.

Саме тоді, переконаний офіцер, відбувся перший широкомасштабний напад росії на Україну. Перед тим російська федерація діяла через спецслужби, організовуючи, координуючи та постачаючи зброєю російських та проросійських бойовиків. В останню ж декаду серпня 2014 року сусідня держава-агресорка напряму застосувала підрозділи своєї регулярної армії.

Тоді одне угруповання українських військ, розповідає «Хорунжий», висувалось через Нижню Кринку на південь, друге ж мало йти на північ до Харцизька з боку Іловайська. Їм обом лишалося пройти приблизно по 7 кілометрів.

— 14 кілометрів — і Донецьк був би у котлі. Але 24‒25 серпня 2014 року відбулося перше повномасштабне вторгнення росії, яке було приховане. В Іловайського угруповання був варіант вийти до нас на північ, і якби ми одночасно вдарили назустріч один одному, то зустрілися б у Харцизьку, й усе було б добре, — пояснює артилерист.

Щоб завадити цьому плану, росія і була змушена задіяти підрозділи регулярної армії, адже російських та проросійських бойовиків було явно недостатньо, та й жодної відчутної підтримки серед місцевого населення вони не мали.

Артилерист «Хорунжий» про Чіпа і Дейла та перший Mavic

Шість років на війні…

Наступні шість років «Хорунжий» провів на війні, яку багато хто з українців волів не помічати. Тим часом воїни Збройних Сил боронили Україну, стримуючи ворога на Сході держави. Захисники віддавали життя та здоров’я, роками майже не бачили рідних і близьких, тоді як решта країни продовжували жити звичним життям.

— Впродовж року ми 10 місяців були у зоні АТО/ООС, потім два місяці вдома. З цих двох місяців ми один проводили на полігоні, а другий перебували на ППД (пункт постійної дислокації — авт.) і ходили в наряди. Тобто за час служби майже я не бачив власну родину, своїх дітей, — пояснює військовий.

Однак цей час не минув даремно ні для самого Костянтина, ані для Збройних Сил. «Хорунжий» пройшов навчання і здобув первинне офіцерське звання, служив у батареї управління й артилерійської розвідки, був командиром взводу та командиром батареї. А українська армія пройшла важливий шлях модернізації та набуття бойового досвіду.

— У травні 2015 року я пішов на навчання. Ми опановували AN/TPQ-48 — вивчали, розбирали, збирали, ремонтували. Добре нас вчили по електроніці, потім ще були курси. Зрештою, у листопаді 2015 року мені присвоїли звання молодшого лейтенанта, — згадує Костянтин Римаренко.

AN/TPQ-48 — американська переносна контрбатарейна радіолокаційна станція, призначена для виявлення мінометних установок супротивника. Разом із іншими новаціями та допомогою з боку партнерів вона стала дуже помічною під час війни на Сході України.

Зрання 24 лютого — повністю зібраний у ТЦК

У 2020 році Костянтин Римаренко звільнився зі Збройних Сил, сподіваючись проводити більше часу з родиною і згадати свою цивільну спеціальність маркетолога. Однак широкомасштабний напад російської федерації зірвав усі плани на налагодження мирного життя.

— 24 лютого з самого ранку я відправив сім’ю до родичів, а сам відразу взяв сумку — все військове майно, яке у мене було — і пішов до військкомату. Коли я прийшов, то вони там ще навіть не знали, що і як треба робити. А я вже був повністю зібраний у них під дверима. Мене швидко провели по всіх кабінетах, по всіх офіцерах — і того ж дня я відбув до бригади, — згадує «Хорунжий».

Кілька днів пішло на організаційну роботу й уже 27 лютого офіцер відбув на Донбас, де до сьогодні боронить Україну у складі рідної 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

— Коли я саджав свою сім’ю у машину і відправляв до родичів, брав сумку та йшов у військкомат, то, скажу чесно, вважав, що йду помирати. Я не вірив, що у нас щось вийде. Але, може, саме тому, що всі так думали і всі пішли — тому і вийшло, ми вистояли і стоїмо досі, — пояснює військовий.

Він упевнений, що саме одночасний підйом і спільні зусилля українців, насамперед тих, які здобули військовий досвід під час війни на Сході у 2014‒2022 роках, дозволили Україні вистояти за вкрай важких умов перших місяців широкомасштабного вторгнення.

Перший Mavic у бригаді пілотували три офіцери

Ще однією запорукою успішної оборони України «Хорунжий» називає креативність українських захисників та інновації у Збройних Силах України. Здобуті в цивільному житті знання, вміння, навички й навіть хобі українці принесли у Збройні Сили — і це дало колосальний результат.

— У цивільному житті я мав хобі — літав на FPV, на «квадриках». Завдяки цьому ми першими у бригаді почали літати на квадрокоптері. На початку широкомасштабного вторгнення в дивізіоні був один-єдиний Mavic. На ньому літали троє офіцерів: я, на той час старший лейтенант та командир розвідки, також старший лейтенант — заступник командира батареї з МПЗ — і командир дивізіону у званні підполковника, — розповідає військовий.

Перед тим в артилеристів були лише БПЛА типу «крило», а на нещодавно переданому єдиному Mavic’у навіть боялись літати, щоб його не втратити. Однак зрештою артилеристи впевнено опанували нову техніку і забезпечили надзвичайно високий результат.

Троє офіцерів по черзі літали на одному дроні та напряму коригували вогонь, передаючи дані по радіозв’язку командирам гармат. Це дозволяло швидко здійснювати коригування вогню і досягати значної влучності. Масштабування ж процесу і суттєве збільшення кількості БПЛА дозволили поширити набутий досвід на інші артдивізіони бригади — і дрони змінили все.

— Якби у нас на початку війни було стільки дронів, як зараз, окупанти б ще тоді всі померли. Ми вистрілювали про 300 снарядів, не знаючи куди. Нам повідомляли координати — ми туди стріляли. Якби ті об’єми, які ми вистрілювали на початку війни, поєднати з такими прямими стримами, які завдяки БПЛА ми маємо зараз, то можна було просто в нуль розносити будь-яку позицію, — пояснює офіцер.

«Чіп і Дейл поспішають на допомогу»

25 повітрянодесантну Січеславську бригаду військовий жартома порівнює з Чіпом та Дейлом зі знаменитого диснеївського мультфільму про бурундучків-рятівників. Адже, каже він, бригаду часто кидають на той напрямок, де виникають найбільші проблеми і де терміново потрібно «гасити пожежу».

— Вперше це сталося в районі Авдіївки, коли нас планували вивести на відновлення і замінити іншою бригадою. Наші підрозділи почали виходити, але не пройшло і пів доби, як ті, хто нас змінив, почали сипатися і втрачати позиції. Тому ми були змушені терміново повертатися і рятувати ситуацію, — розповідає офіцер.

Потім ще багато разів десантників-січеславців перекидали на найгарячіші та найважчі ділянки фронту, й усюди вони забезпечували потрібний результат — і в обороні, й у наступі. «Хорунжий» із захватом згадує Слобожанську наступальну операцію, коли Силам оборони стрімким ривком вдалося визволити величезну територію Харківської області.

— Коли нас перекидали на Харківщину, то були дуже великі сумніви, але ми виконали поставлені завдання — й усе вдалося. З мінімальними втратами і з величезною кількістю трофеїв визволили Ізюм. Потім з уже більшими, на жаль втратами, але вийшли на Лиман, — розповідає він.

Військовий вважає, що якби тоді була змога ввести додаткові резерви, підсилити та замінити вже виснажених українських військових, наступ можна було б продовжити.

Такою само досяжною, переконаний він, є і перемога у війні. Для цього необхідні дві найголовніші умови — загальнонаціональна підтримка Збройних Сил України та достатня кількість вмотивованих і добре навчених солдатів.